Куди котиться Україна, любі друзі?
Події в помешканні Юрія Луценка засвідчують, що вони повернулися…в гірших зразках кучмівського режиму, а події у парламенті вказують на те, що вони повернулися надовго.
Десант слідчих о 6-й ранку в квартирі колишнього головного міліціонера країни і спроби відшукати там компрометуючі господаря матеріали, соратники Луценка назвали цирком, який був організований виключно для того, аби перешкодити "Народній самообороні" мігрувати по регіонах.
Офіційна ж версія – зловживання паном Луценком на посаді міністра у вигляді незаконної видачі зброї і ще якісь дрібнички. І тут головне навіть не причини звинувачень лідера "Народної самооборони", а методи прокуратури і слідчих.
Вони таким чином не лише вкотре демонструють, хто в хаті господар, а ще й показали помаранчевим, як треба діяти з "бандитами" і де їхнє місце.
Ще рік тому Юрій Луценко, відповідаючи на запитання, чому бандити не сидять у тюрмах, як це декларувалося на Майдані усіма помаранчевими, відповідав, що він не Дзержинський і що він не може просто так кинути за грати фальсифікаторів, маніпуляторів, сепаратистів та різних крадіїв державного майна, бо для цього потрібні докази.
Чи могли помаранчеві надати ці докази реально і чи хотіли вони реально реалізувати свої гасла на Майдані? Це питання риторичне зараз.
А януковичі зараз не просто хочуть, а, схоже, й можуть.
Те, що помаранчеві, не поставивши крапки у багатьох знакових , брутальних порушеннях кучмістами та їхніми спадкоємцями, дали можливість реваншистам говорити і робити зараз все що їм заманеться на всіх рівнях і з будь-ким, є очевидним.
Вони принижують державну мову і тих, хто нею говорить, вони зневажають обраного народом президента і паплюжать опозицію. І вони докладають максимум зусиль, аби ці інституції взагалі були знівельовані як явища.
І роблять це безкарно, ще й з пафосом. Але хіба не самі помаранчеві дали їм таке піднесення і такі можливості?
Ситуація у парламенті з паном Огризком просто вражає. (Про Кінаха тут навіть говорити не хочеться, оскільки всі його потенції у нього на обличчі, так би мовити).
У якій ще країні світу можна почути закиди на адресу кандидата у міністри, що той говорить державною мовою і є прихильником ідеї інтеграції своєї країни в товариство, де існують високі стандарти життя і чіткі правила політичного життя?
І найгірше, що цього професійного дипломата не змогли гідно захистити свої ж. І в першу чергу президент, який має конституційне право не лише подавати, а й відстоювати рекомендовану ним кандидатуру на пост міністра закордонних справ.
Тим паче, що їхні погляди на зовнішню політику країни збігаються. Чи збігалися…!? Мова йде передовсім про позицію щодо НАТО, ЄС тощо.
Заміна ж Огризка улюбленцем всіх чоловіків-чиновників Арсеном Яценюком засвідчила чергову капітуляцію президента перед януковичами.
Те, що пан Яценюк знайде форми і шлях до сердець здебільшого проросійськи налаштованої парламентської коаліції, не викликало сумнівів. Не викликає сумнівів і те, що пан Яценюк хороший хлопець. Важливіше те, як повелися з паном Огризком і те, що президент не відстояв свою позицію.
Чи не тому сьогодні уже окремі опозиціонери поставили під сумнів готовність президента співпрацювати з ними надалі у наведенні в країні порядку, поверненні до цінностей Майдану не словом, а ділом.
Нещодавно на форумі: "Європа-Україна", що відбувся у польському Вроцлаві під час обговорення питання євроатлантичних перспектив України, французький журналіст Алан Гіймоль із великим занепокоєнням говорив про те, що президент Ющенко нагородив Потебенька Орденом Ярослава Мудрого, дивуючись, як таке могло статися, коли справа Гонгадзе досі не доведена до кінця?
І як це міг зробити Ющенко, який обіцяв не лише українцям, а й європейцям запровадити радикально інші правила життя в Україні?
Не розуміють цього, за його словами, й усі ті французи, які зацікавилися Україною після Помаранчевої революції і пильно стежать за подіями в ній понині.
Орден Потебенькові від Ющенка – це вердикт Україні. І сигнал не лише українським журналістам, які так і не спитали у президента , за що такі нагороди роздають? А й українським політикам-демократам.
Це спонукало авторку цієї статті порушити там, у Вроцлаві питання про відповідальність української влади за свої вчинки і передовсім президента.
Ющенкові можна було б багато-чого пробачити і зрозуміти, можливо, якби він переміг у 2004-му самостійно. Але ж його привів на Банкову народ важким шляхом. І зовсім не для того, аби йому там зручно і комфортно жилося.
Уже більше півроку країна спостерігає за сварками і розборками між адміністраціями президента та уряду.
Але ж Янукович не звалився з неба на Україну прямо в прем’єрське крісло. Його рекомендував на цю посаду сам Ющенко. І, очевидно, він у першу чергу й має відповідати, принаймні за цей вчинок. Тим паче, що тверезі голови ще тоді, у серпні, попереджали президента, чим це все може закінчитися.
Розмови ж про можливість і необхідність домовлятися заради міфічної єдності і стабільності країни виглядають у цьому контексті просто небезпечними, якщо не аморальними.
Практика показує, що не можуть носії різних моральних, ідейних позицій домовлятися між собою апріорі. Навіть "в ім’я народу і країни".
Вони можуть лише домовитися на бізнесовій основі, поділивши сфери впливу, і виключно у власних інтересах. Але до чого тут український народ?
Марина Пирожук, для УП
