Тінь влади

Я влади прагну, володінь.
Діла – це суть, а слава – тінь.
Генріх Ґете "Фауст"

В Україні з блискавичною швидкістю відбуваються системні політичні метаморфози. Якщо ще тиждень тому були три можливих шляхи розв’язання політичної кризи –розпуск парламенту, створення конституційної більшості, або надання опозиції важелів контролю влади, то зараз події стрімко рухаються по сценарію створення в парламенті конституційної більшості.

Остання юридична можливість розпуску Верховної Ради була втрачена після обрання Арсенія Яценюка міністром закордонних справ, завдяки рішенню Віктора Ющенко піти на поступки коаліції, змінивши кандидатуру Огризка.

Тим самим президент продемонстрував, що в найближчий час навіть політичної можливості розпуску парламенту не буде. Опозиції дали чітко усвідомити, що стабільної підтримки плану зміни влади від Банкової вони не отримають.

Втративши будь-які перспективи на майбутнє, частина опозиції, не обтяжена ідеологічними переконаннями, почала вільно дрейфувати в напрямку парламентської коаліції.

Тож найближчим часом події будуть розгортатися в напрямку розширення правлячої більшості за рахунок приєднання депутатів опозиції.

Тенденцію до зміни політичних уподобань започаткував Анатолій Кінах, який за посаду міністра економіки перевів до коаліції свою партію разом з групою своїх депутатів.

Дуже символічно, що на нового міністра покладається відповідальність за різного роду реформи. Адже поки що, жодних помітних реформістських кроків уряду і парламентської більшості не спостерігалось.

Дії, спрямовані на збільшення чисельності коаліції до 300 – це логічний наслідок закликів опозиції на адресу президента, ветувати усі непогоджені з нею законопроекти.

Саме аргументуючи необхідністю захисту від таких дій президента, коаліція ухвалила рішення шукати додаткові 60 голосів. Проте за цією поверхневою мотивацією знаходиться дуже багато прихованих причин.

Найбільше зацікавлені у створенні конституційної більшості фракції комуністів та соціалістів. Їхні "золоті акції" нікуди не діваються, адже достатньо рішення хоча б однієї фракції, що входить до парламентської більшості про вихід з коаліції – і уряд автоматично йде у відставку.

Зважаючи на це, необтяжена присутністю в уряді, комуністична партія має навіть більший вплив, ніж соціалістична, члени якої широко представлені у виконавчій владі.

Кожен з цих двох гравців має власні інтереси стосовно тих можливостей, які відкриваються після створення конституційної більшості. Мороз марить, підзабутим вже, "законопроектом 3207", який завершує, таку дорогу для спікера, політичну реформу і обмежує владу центру над регіонами і є фактичною федералізацією країни.

Комуністи ж мають цілий пакет ідей, реалізувати які зараз заважає вето президента, і які потребують змін до Конституції.

В першу чергу, це повне відсторонення Ющенко від усіх політичних процесів в країні і демонстративне усунення його з займаної посади. Другим пунктом плану є надання російській мові статусу державної і остаточна зміна геополітичного курсу України.

Тому майже щоденні заяви лідера СПУ про збір 300 голосів в парламенті у травні є не сигналами опозиції з метою активізувати її активність, а скоріше закликами до депутатів якнайшвидше сідати у поїзд, який от-от має рушити.

Не випадково Мороз брав участь у залученні групи Кінаха до більшості "заради прийняття важливих для країни рішень". Також не є випадковою прогнозована дата завершення цього процесу – травень.

До липня, кінця сесії Верховної Ради, залишатиметься достатньо часу для розгляду необхідних більшості змін до Конституції. А на наступній сесії парламенту, згідно вимог тієї ж Конституції, коаліція остаточно їх затвердить.

На жаль, депутати Верховної Ради не зважають на політичні принципи парламентаризму, чи хоча б на суспільну думку. Вважаючи, що найближчі 4 роки влада буде незмінна, обранці народу зраджують блокам, під знаменами яких вони прийшли до законодавчого органу України, заради особистого комфорту.

Наслідки таких дій є руйнівними для України як держави.

Отримуючи тотальний контроль над усіма процесами в країні, нинішня влада запускає найбільш небезпечний сценарій – витіснення опозиції разом з частиною населення, що її підтримує, за правове поле, залишаючи їм у арсеналі засобів протидії владі лише нелегітимні інструменти.

На фоні постійного зменшення підтримки правлячих партій, така політична система не просто матиме проблеми зі стабільністю в країні, а фактично буде не в змозі її забезпечити.

Паралельно з цим, політичні сили, що набрали найменшу кількість голосів на парламентських виборах, відкривають доступ до прийняття рішень глобального характеру, шляхом шантажу і погроз.

Питання полягає в тому, чи матиме конституційна більшість, утворена таким штучним чином, право на прийняття важливих законів та змін до Конституції, що визначатимуть шлях розвитку країни на десятки років?

Вибір між політичною відповідальністю та особистим зиском робиться зараз не на користь джерела влади – народу.

У ситуації, коли політики керуються лише жадобою володіння матеріальними ресурсами та владою задля отримання доступу до них, жодна політична система не забезпечить економічних і суспільних реформ.

Якщо в короткостроковій перспективі реальний контроль з боку громадянського суспільства неможливий, у зв’язку з відсутністю такого суспільства в Україні, єдиний практичний розв’язок проблеми вбачається в системі, де опозиція і влада будуть рівноправні за політичним впливом.

В такому випадку, це забезпечить автономний контроль всередині політичної системи. Прикро, що зараз цей принцип посилено руйнується.

Роман Надзвичайний, для УП