Ілюзія вибору
Сьогоденний процес політичної соціалізації, до якого залучене не тільки українське суспільство, але й владні еліти, несе на собі більш ніж помітний відбиток радянської спадщини.
У першу чергу, це стосується перекрученого розуміння як більшістю громадян, так і більшістю політиків, базових категорій і явищ, що ними позначені.
Одним із понять, що стало жертвою не стільки демагогії, скільки неточних інтерпретацій, стало поняття демократії.
У цивілізованих країнах демократія – це набір норм, практик, процедур і інститутів, з якими громадяни стикаються щодня. А в Україні демократією, у більшості випадків, прийнято вважати якесь достатньо віддалене майбутнє, "кінцеву зупинку", аналог земного раю.
Вважається, що необхідною передумовою демократії є вибори – загальні, рівні, вільні, таємні. Але, як демонструє історичний досвід, ця передумова, будучи необхідною, у той же час, зовсім не є самодостатньою.
У сучасних українських умовах, при діючій виборчій системі, інститут виборів ризикує остаточно перетворитися на символічний фарс.
У цьому контексті, для більш глибокого розуміння того, що відбувається, і більшої наочності, пропонуємо розбити останні кілька років вітчизняного політичного процесу на два періоди.
За вихідну точку автор пропонує взяти дату 25 березня 2004 року – день прийняття нової редакції закону про вибори народних депутатів, який передбачав обрання наступного скликання ВРУ за допомогою пропорційної виборчої системи закритих партійних списків.
Фінішем варто вважати дату 26 березня 2006 року – день виборів українського парламенту. Межею, що, в якості своєрідного вододілу, формує ці два періоди, став Майдан – події осені 2004 року.
Актуальність запропонованого аналізу визначається тим, що одна з причин сьогоднішньої суспільно-політичної кризи, закладена тоді, претендує надовго закріпитися в політичній системі України, провокуючи системні конфлікти і надалі.
У той час, коли влада й опозиція готувалися до президентської кампанії, навесні 2004 року парламент прийняв новий виборчий закон, що передбачає пропорційний розподіл місць у Раді відповідно до кількості отриманих голосів.
Незважаючи на всі нововведення, двома знаковими моментами нової редакції закону про вибори народних депутатів, на думку автора, стали монополізація процедури висування кандидатів інститутом політичних партій.
Так само, як і відсутність можливостей і механізмів відкликання народних депутатів тими, хто їх безпосередньо обирав.
Таким чином, було обмежено не тільки право громадян на обрання, але й порушений базовий демократичний принцип – принцип відповідальності обраних перед виборцями. Все б нічого (ці принципи порушувалися неодноразово і раніше), якби не Майдан – демонстрація готовності українських громадян брати на себе більш значимі ролі в політичному житті країни.
Швидкість, масштаби і характер громадянської мобілізації в листопаді 2004 року продемонстрували здатність українців до прямих, колективних і, що найголовніше, цивілізованих дій.
Безпрецедентна активність стала своєрідним запитом на новий тип політичної участі, що мав втілитися у нових інституціональних формах. Але, на жаль, цього не сталося – нове вино налили в старі бурдюки.
Колишній політичній конструкції вдалося встояти, а зміни відбувалися в строгій відповідності з раніше наміченим планом конституційного реформування.
Виборчу систему залишили недоторканою. Ті виправлення, що були внесені в закон про вибори 7 липня 2005 року, носили технічний характер і були обумовлені необхідністю поліпшення самої організації виборчого процесу. Тобто, не мали принципового значення для суспільства.
Пропорційна система закритих партійних списків до Майдану і після нього являє собою два зовсім різні явища.
Свого часу вона приймалася без врахування готовності суспільства до організованої дії і була розрахована на, здавалося б, традиційну українську пасивність. Після помаранчевих подій стало очевидно, що вона не відповідає рівневі виявленої суспільством активності.
Її рамки стали занадто вузькими, щоб відповідати рівневі залучення громадян у політику.
Якщо до осені 2004 року нова система виборів не обмежувала суспільство в діях з тієї простої причини, що такі дії не спостерігалися, то після Майдану вона стала одним із головних інструментів стримування процесу політичної мобілізації громадян, який набирав обороти.
Саме в цьому полягає трагедія Майдану: ту частину суспільства, що продемонструвала собі й усьому світові готовність до більш активної і радикальної участі у вирішенні своєї долі, позбавили можливостей це робити.
Її попросту залишили на узбіччі інституціонального поля.
Звідси виникає цілком обґрунтоване і резонне запитання: чому те, що було породжено на заході такого ненависного кучмізму, продовжило існування і при демократах? Чому політична еліта, що прийшла до влади на хвилі небувалої громадянської мобілізації, не усунула один з головних бар'єрів на шляху подальшого руху цієї хвилі?
Перемігши загального ворога і переступивши поріг влади, дії колишніх соратників почали визначатися зовсім іншими і вже не такими схожими мотиваціями. Єдиними вони залишалися лише в бажанні перемогти на майбутніх парламентських виборах, наближення яких тоді ще не затьмарювало ейфорії, що панувала.
Але, замість того, щоб запропонувати нові правові й інституціональні форми, за допомогою яких суспільство могло б конвертувати свою активність і енергію в більш широку організовану участь у політичній сфері, владні еліти почали або масштабне партійне будівництво, або зайнялися зміцненням вже існуючих партійних структур.
Цілі, які переслідували як перші, так і другі, визначалися не стільки розумінням необхідності інституціалізації нового типу громадянської участі, продемонстрованого на Майдані, скільки політичною доцільністю: переділити електорат з найбільшою вигодою для власної політичної сили.
Як виявилося в результаті, владні еліти, оцінюючи свої шанси на перемогу, побачили в пропорційній виборчій системі закритих партійних списків потенційного союзника.
Вона влаштовувала політичні сили за дуже багатьма показникам і складовим. По-перше, партійним верхівкам досить привабливою здалася можливість абсолютного контролю над складанням партійних списків.
По-друге, монопольне право на висування таких списків закріплювалося винятково за політичною партією, що автоматично відсторонювало іншу позапартійну громадськість від участі в цьому процесі.
По-третє, відсутність механізмів контролю над депутатами або партіями з боку громадян обіцяло можливість безвідповідального володарювання. До того ж, у наявності були такі бажані адміністративні важелі, що значно спрощували процеси партійного будівництва та зміцнення.
Таким чином, можливість скористатися наданим правовим і адміністративним інструментарієм, який тоді здавався достатнім для перемоги, виявилася набагато кращою, ніж надання цивільному суспільству, що заявив про себе, ширших можливостей участі в політичній системі.
У результаті – рецидив кучмізму. Багато в чому цей рецидив визначився не стільки приходом до влади ПР, скільки відчуженням активної частини суспільства від можливості представлення своїх інтересів на політичному рівні безпосередньо.
Звичайно, сьогодні багато хто може заперечити, що тоді нова влада не мала більшості в ВРУ, яка б дозволило змінити виборче законодавство.
Але цей аргумент недієздатний з двох причин. По-перше, як висловився один із польових командирів Майдану, Тарас Стецьків, "уся ця депутатська публіка, що була силою загнана Кучмою в більшість, здалася б у полон переможцям Помаранчевої революції в три секунди".
Чому не здійснили успішної спроби реалізації такого сценарію, залишається тільки здогадуватися.
По-друге, безліч тоді ще провладних депутатів, які розумілися на виборчих системах, завзято наводили повторюваний ряд аргументів на користь пропорційної виборчої системи. У якості одного з головних прикладів, що наводили на користь ефективності застосування даної виборчої системи, став досвід Польщі.
Але, як з'ясувалося потім, подібність виборчої системи Польщі з вітчизняною дорівнює подібності між морським і африканським левами.
Однак після виборів ці нюанси мало кого обходили – почалися більш цікаві процеси створення парламентської коаліції.
Таким чином, якщо опозиція, прийшовши у владу під брендом "Ющенко", не розширила інституціональні рамки участі громадян у політичній системі, то розраховувати на подібний жест доброї волі з боку теперішньої влади, що відродилася під брендом "Янукович", не варто.
Вони ж чудово розуміють, що в сформованих умовах ціна влади прямо пропорційна рівневі її безконтрольності.
Сьогодні в черговий раз ведуться серйозні й не дуже дискусії з приводу необхідності, доцільності та можливості проведення дострокових парламентських виборів в Україні.
На цьому тлі активізувалося обговорення партійних рейтингів, можливих передвиборчих союзів і об'єднань, потенційних конфігурацій майбутньої парламентської більшості.
Але в цьому контексті політичні сили – владна й опозиційна – майже не згадують про головну проблему. Мова йде про необхідність зміни тих принципів, на підставі яких громадяни обирають владу.
Автор не закликає до поновлення абстрактних і непотрібних дискусій між апологетами і критиками пропорційної, мажоритарної і змішаної виборчої системи.
Справа в іншому. Поза залежністю від типу виборчої системи, громадянам має бути гарантоване, поряд із правом вибору, право висування своїх представників у кандидати на депутатство.
А також можливість відкликання депутатів за умови невиконання ними даних перед виборами обіцянок. І ще б добре до цих прав – детальні механізми їхньої реалізації, щоб згодом не вийшло як в одному з анекдотів – право маєте, але не можете.
Таким чином, усі розмови про те, чи потрібно піднімати виборчий бар'єр і наскільки, або ж про доцільність введення пропорційної системи регіональних списків – не стільки об'єктивний суспільний запит, скільки громовідвід, що відводить громадянське обурення, що накопичилося.
Це – загальні вираження, що не мають нічого спільного з реальним рішенням політичної кризи в країні. А якщо врахувати попередній досвід обіцяного й отриманого, можна сміливо говорити, що ці хороші наміри можуть призвести вже не до чергової кризи, а до ступору політичної системи України.
Назар Бойко, спеціально для УП
