Не суди, та не судимий будеш!
У моменти виникнення в державі політичної кризи, коли політизація усіх сфер суспільного життя досягає невиправданих масштабів, важливо, щоб не заполітизованими залишилися певні суспільні інститути та цінності.
Від їх позаполітичної позиції залежить легітимність процесу з урегулювання політичної кризи, тривалість кризи та її наслідки.
Від незаплямованості власне державних інститутів, а надто суду залежить спадковість демократичних інститутів та суспільна легітимація влади.
Безумовно, серед таких інститутів одне з перших місць займають суди. Саме вони покликані слідкувати за тим, аби ні в кого не виникло спокуси порушувати закон у процесі боротьби за владу.
В українських реаліях все відбувається з точністю до навпаки. Суди стають знаряддям політичної розправи (замість захисту), через що втрачають гідність, а з нею і авторитет.
Сьогодні можна сміливо сказати, що за роки незалежності в Україні була повністю заперечена можливість існування класичних принципів правосуддя.
За останніми соціологічними даними, на думку українських громадян суди посідають лідируючі позиції за рівнем суспільної недовіри та корумпованості. Так само варто визнати, що держава, у свою чергу, не зробила нічого для того, аби створити хоча б одну демократичну цінність та забезпечити об’єктивне правосуддя.
Більше того, невдало проведена у 2004 році політична реформа, названа так саме через зміну форми державного правління (читай, конституційного ладу), чомусь зовсім не стосувалася реформування судової гілки влади.
Тобто, її автори, визнаючи неадекватність співвідношення повноважень президента і парламенту, вважали нормальним стан справ у судовій гілці влади. Хоча, в межах реформування Конституції для початку варто було б сконцентруватися саме на суддівстві, яке має повернути довіру до права.
Діючий закон "Про судоустрій" містить цілий розділ, який стосується регулювання діяльності Касаційного суду, визнаний неконституційним. І про це мовчать конституційні реформатори.
Жодна поважаюча себе держава не може дозволити собі так розкоші як непрофесійна редакція закону про систему здійснення суддівства. Це відверта неповага до судової гілки влади.
Авторові цих рядків завжди згадується приклад, засвоєний з курсу "Судоустрій" одного з українських топ-вузів.
Викладач, прививаючи студентам повагу до судів, розповідав, що японський досвід формування суддівського корпусу є найшановнішим і найконсервативнішим у світі. Для того, щоб в Японії стати суддею необхідно отримати юридичну освіту і не менше 10 років пропрацювати на посаді помічника судді.
Лише після спливу цього терміну молодий кандидат здобуває право висуватися в судді. Для цього він повинен мати бездоганну характеристику від свого судді. За будь-яку підозру в недопропорядності кандидат втрачає право балотуватися на посаду судді.
Після засвоєння даної інформації стає ще більш прикро за українське суддівство. Нехай пробачить сумлінна і чесна частина суддівського корпусу за надто високий ступінь генералізації, та останні події в Україні додають песимізму щодо зацікавленості державних еліт мати незалежне судочинство.
Та ще сумніше стає після подробиць прийняття епохального рішення про скасування Кам’янобродським райсудом Луганської області указів президента про звільнення трьох суддів Конституційного Суду України, після "судової війни" двох гілок влади з використанням Печерського та Шевченківського судів.
Що це, як не спроба дискредитувати в суспільстві судовий механізм?
Оскільки задля протидії політичному рейдерству з того чи іншого боку доводиться вдаватися до оскарження подібних судових ухвал, то судді апріорі стають об’єктами тиску представників різних гілок влади.
Адже мова йде не про правову сторону справи, а про реальність завершення суддівської кар’єри, професійної незалежності і просто політичної орієнтації. Судді стають заручниками могутності, наданої судовій гілці влади Конституцією.
Політика сьогодні настільки глибоко проникає в право, що політичним можна назвати абсолютно все. Та від цього, на жаль, суспільна стабільність лише втрачає.
Якщо все визнати політичним, тоді відбувається вакуум в ціннісних орієнтаціях. Суспільство втрачає найважливіший соціальний орієнтир, оскільки правозастосування на відміну від політики має базуватися на об’єктивних категоріях.
Статус судді девальвовано. У суспільстві повністю зламано уявлення про призначення суду. До суддів ставляться, як до бидла. Їх купують і оголошують ціни на окремі послуги суду.
Їх позбавляють статусу за допомогою рішень Вищої ради юстиції, Верховна Рада за півдня "детально" аналізує інкриміновані суддям звинувачення у порушенні присяги і позбавляє їх суддівського статусу.
Навіть Конституційний Суд підірвав довіру до судочинства. Будучи найголовнішим судовим інститутом держави, цей орган замість того, щоб продемонструвати верховенство права в концентрованому вигляді, став еталоном суддівської продажності, піднявши на поверхню у рафінованому вигляді всі негаразди вітчизняного суддівства.
Повідомлення про квартири суддів вартістю понад мільйон доларів девальвують роль найвищих суддів, а відтак і права.
Інший бік медалі - створення ілюзії безкарності у середовищі суддів. Адже випадок з Кам’янобродським райсудом лише підкреслює давно сформовану тенденцію.
Замовні рішення судів готують навіть без належного рівня конспірації та створення видимості дотримання процесуального права. Рішення приймаються вночі або на вихідних суддями, які перебувають у відрядженні або на лікарняному, за відсутності сторони відповідача тощо.
То ж сьогодні стоїть завдання куди важливіше, ніж виписати стос конституційних та законодавчих змін.
У державі конче необхідно повернути довіру до правосуддя. А таке завдання може вимагати навіть не років – а поколінь. Воно куди важливіше за механічне створення документів.
Можливо, навіть треба буде піти на люстрацію суддів. Але така люстрація має відбуватися в загальному контексті очищення суспільства, і взяти участь в ньому мають і політики, і правоохоронці, і судді.
З цього має початися повноцінна політична реформа. Механізм формування суддівського корпусу, галузева спеціалізація судів, наявність суду присяжних або ж питання запозичення прецедентного права є лише похідними від питання справедливості суду.
А за справедливість, як відомо, варто боротися!
Микола Кравченко, для "УП"
