Довгі проводи – зайві сльози
У дитинстві фізіолога Павлова вкусив пес. Песик виріс та забув. А Павлов виріс і не забув. Отаке згадується при діях Мороза та Януковича, які понад півроку за допомогою політичного і побутового хамства тупо намагаються затушувати чисту перемогу нової України над смердючою радянщиною у 2004 році.
Тепер, на мою думку, Мороз вже утямив, що його пубертатні мрії про гетьманство чи то генсекство не збудуться ніколи і відчайдушно розважає публіку своєю улюбленою грою у власну значущість.
Публіка позіхає і тихенько плюється, вимагаючи фініти комедії та звільнення комедіанта.
А ось Янукович дійсно стає трагічною фігурою. Вже розвіялася колись популярна ілюзія про твердість донецького слова. Формула "Пацан сказав – пацан зробив" давно замінена загадкою "Чим Янукович відрізняється від шахрая? - Шахраї іноді тримають слово".
Коли людина уранці погоджується на Огризка-міністра, а після обіду – вже ні; коли підписує Універсал, щоб його не виконувати у жодному пункті; коли в Європі заявляє, що "Президент – сильна фігура", і негайно ображається на демонстрацію цієї сили, називаючи її узурпацією; коли у середу погоджується на дострокові вибори, щоб у п’ятницю вже на них не йти - висновок напрошується один: партнер для переговорів несерйозний.
Згадується неполіткоректний вислів "крутити як циган сонцем". Причина поведінки не суть важлива: або брехун, або не мужик, або вождь-фальшивка. Важливо те, що проект "Партія регіонів при владі" зависнув, і це найбільше розчарування постпомаранчевого періоду.
Взагалі "голубі" комерсанти, м’яко кажучи, здивували. Здавалось би, більшого українського (і однозначно буржуазного) націоналіста, ніж Ахметов, у природі бути не може. Людей, більш зацікавлених у повазі до такого президента, як толерантний і некорисливий Ющенко, ніж донецькі магнати, на нинішньому етапі у принципі придумати неможливо.
А замість цього - самовбивча дружба з комуністами та Морозом на підґрунті відвертої або прихованої українофобії. З дуже смішним її маскуванням у вигляді перебування у регіональних лавах двох україномовних персонажів: одна - з еротичного фільму жахів, другий – як зразок успіхів сучасної психіатрії та неврології. Плюс безуспішні намагання за гроші відтворити Майдан і купити прихильність суддів.
Так і напрошуються паралелі з футбольним "Шахтарем".
Усе ніби робиться як у білих людей: гроші викидаються шалені, іноземні фахівці запрошуються, для понтів пара українських гравців в команді, і судді стиха стимулюються. А результату немає, і навіть десь вже видно, що скоро не буде.
Тоді починаються рюмсання: мовляв, треба таки до Москви, у спільний чемпіонат, дарма, що він такий же зачуханий. Тим часом неповажний "донами" Суркіс раз по раз досягає неймовірного: то клуб виводить у світову еліту (з чим, правда, успішно покінчив Суркіс І.), то для ніякої збірної знаходить невдаху-тренера, які тріумфально виступають на Мундіалі, то робить щось взагалі фантастично-доленосне для України, і Донбасу зокрема.
Бо Чемпіонат-2012 цілком може виявитись поворотним пунктом для нашої розгубленої держави, після якого всі попередні геополітичні сумніви залишаться у розділі "Курйози незалежного шляху". Прикметно, що виграний він спільно з Ющенком, і без донецьких, які і тут показали свою непробивну провінційність.
Чому ж у них так не виходить? Перефразовуючи Булгакова, можна сказати: "Коли вони кажуть про конфлікт інтересів, це смішно, бо конфлікт інтересів у них в голові".
Пояснення їхніх невдач типове для всіх людських нещасть – невігластво і погане виховання, ускладнені невмінням визначити для себе український національний інтерес.
Зараз можна вивести формулу терміну "понятія": "закон – єто то, как єво панімаєм ми".
Як колись завдяки Тимошенко Україна стала світовим лідером по кількості газових експертів, так тепер Янукович породив армію знавців з конституційного права. Справді, вірити совковим юристам не хочеться, але слухати міркування про норми Конституції типчиків, у яких відсутність реальної освіти написана на обличчі, хочеться ще менше.
Тому, напевно, варто було б облишити цю нецікаву гру у юриспруденцію, відмовитися від крутійства та займатися розв’язанням кризи відповідально. І тут виявляється, що відповідально вони не вміють!
Більше того, не розуміють, що фактично їх речниками вже давно виступають переважно комуністи, а мозком і фасадом - соціалісти.
Саме тому сьогодні ображатися вони мають лише на себе. Врятувати рядового зрадника – ну що це за завдання для серйозних політиків? Втім, це єдине, до чого вони додумалися самостійно, решта – Майдан Незалежності-2, розрахунок на вищі суди та апеляції до текстів під назвою "Закони" – по традиції "зглісано" у білих людей.
Та техніка в руках троглодита перетворюється на мотлох. Тому що ці закони тлумачаться явними пройдисвітами, судді надто загребущі, а майдани після них ну вже дуже засрані. І скрізь фігурують валюта, кошти, цінності, а любов за гроші вже називається куревством.
Будь-хто на місці регіоналів відразу погодився би на вибори, не ганьблячись істериками. Тим більше, що навіть зараз можна впевнено прогнозувати нову перемогу "голубих", бо ситуація в "демократичному" таборі дійсно трагікомічна.
Героїчні пози політичних карликів, які кладуть умови "важким" бійцям; огида, яку плекають тверді нашоукраїнці до лідерів БЮТу та повне небажання останніх розглядати будь-які варіанти, що можуть перешкодити їх наполеонівським планам, є твердою гарантією зміцнення позицій ПР внаслідок виборів.
Проте роль фаворитів української політики регіоналів, схоже, просто лякає, вони бояться помічати, що за них, малоприємних, але, визнаймо, живих, судомно вчепилися мертві. Політичні трупи, прощання з якими є суттю цієї фази розвитку України, вже знаходяться на смітнику. Чим раніше це збагнуть східноукраїнські боси і припинять порпання у ньому, щоб щось витягнути та заштопати, тим швидше країна зробить ривок вперед. Нумо!
Непересічне значення цієї пори полягає у тому, що до руху у бік самоідентифікації українця долучаються ті, хто поки що не наважується говорити українською, проте вже розуміє, що незалежність України – це і для нього шанс, щит та щастя.
Система "свій-чужий" хоч і поволі, проте напрацьовується на малоросійських теренах. Все більше пацанів розуміють, що для комфортного існування на цій землі не завадило б відчувати до неї хоча б якусь прив’язаність. Бо просто тут народитися і думати, що ти вже українець, це те саме, що народжених у стайні мишенят вважати конями.
Якось непомітно ідея цілісності України стала більш цінною для Сходу України, а не Заходу. Захід, геть зневірившись у постреволюційних вождях, з відчаєм спостерігає як поступово зупиняється рух до омріяної Європи.
Тим часом Сходу "цілісна Україна" потрібна як лейбл-гарантія, що їхніх олігархів не зразу схрумають російські акули, що симпатична західна допомога українській демократії не припинятиметься, що наближення до стандартів цивілізації, про які вони всі мріють попри православно – панслов’янську муть, набиратиме темпи.
Поки що для багатьох формальних українців власне "українське" - це значить щось вороже, незрозуміле і темне, що і втілилося в позиції регіоналів під час голосування Закону про голодомор.
Проте Донбас все ж явно не хоче бути ще одним Кузбасом, і навіть там вже все більше людей, що не хочуть борсатись у багні радянщини. І цей процес динамізувався би, якби не сусіди, що досі мають гіпнотичний вплив на неукраїномовну Україну.
Російські стратеги щодо України працюють по Пєлєвіну: "Украіну ми просралі, но, даст Бог, скоро восрьом обратно". Їх ставлення до нас яскраво проявляється кожного разу, коли ми якось виділяємось.
Москальські Інтернет-форуми після нашого успіху з Євро-2012 або реакція на перемогу Сердючки викликають лише важке зітхання "Отже ж поперло з сусідом" і думку, що татусь нашої незалежності Єльцин був єдиною тверезою людиною на всю Росію. Може, тому і бухав. Чисто російський парадокс.
А сатанинські танці на кістках в Естонії чудово проілюстрували, що собою являють радянські етнічні мутанти.
Вони набагато перевершили духовних братів-уродів з передмість Парижу, які рік тому теж громили і ламали ненависну їм цивілізацію.
Бо у них напади епілепсії викликала проста ідея, що мертві у нормальних суспільствах мають лежати на цвинтарі, а не у центрі європейської столиці. Про бальзамоване опудало в Мавзолеї ніби християнської столиці можна і не згадувати.
Ця зараза, зовнішні прояви якої - хамство, неприкаяність, схильність до насильства, шалене презирство до місцевої культури в усіх її проявах, кричуще невігластво і, звичайно, почуття власної неперевершеності, надто очевидно асоціюються у нас з конкретними політичними силами. І це потребує інтенсивного лікування, елементи якого ми зараз й спостерігаємо.
Фактично зараз триває чергова спроба завершити недороблене у 1991 році і викинути з політики червону плісняву брехні та безвідповідальності.
Тоді Кравчук злякався і не розпустив після початку незалежного плавання прокомуністичну Верховну Раду, потім Кучма після оксамитової парламентської революції 2000 року злякався і не став добивати лівих популістів. Ющенко ж не злякався і пішов до праці.
Перекривши перед цим всі немислимі норми спілкування з базіками тільки тому, що ті якимось чином контролюють кілька мільйонів співгромадян.
Зате зараз ніхто не дорікне, мовляв, "не хотів домовлятися", "диктатор", "не здатний на компроміс". Втім дорікають: і цим, і тиранством, і невиконанням обіцянок, які давав не він (фраза з мітингу "Де, Віктар Андрейович, покращення нашого життя вже сьогодні, що ви нам обіцяли?")
Інші наслідують моду непричетності, ставши політичною масою, яку політичні канібали їдять, перетравлюють і перетворюють на лайно. Сьогодні ця потенційна органіка заявляє: "ета нє мая вайна". Хоча чесніше було б "не моя країна".
Пардон, але ж ви збираєтеся тут жити і далі? Така вдавана многомудрість, що насправді прикриває лінощі ситого розуму, часто за кілька років призводить до страшного виття "Як же ми не побачили!??"
Та є й цікаві сюжети. Наприклад, наше телебачення, урізноманітнюючи традиції знищення всього живого і оригінального українською в ефірі, несподівано видало чудову версію "Танців з зірками", що відбила весь блиск та потворність нашого суспільства.
А родзинки конкурсу виявилися пов’язаними з клятою політикою, а не танцями. Недоречна репліка донецької діви про розкол України на Схід і Захід видала фірмову "голубу" заготовку – колоти Україну, волаючи про небезпеку розколу.
І блискуча відповідь Скрипки, що він родом просто з України. Жодна технологія не встоїть перед інстинктом.
Ось і ще один метод самоукраїнізації: коли ти шлеш SMS-ки за українця, бо тобі насправді начхати, як він там танцює. Тим більше, що круті хлопці не танцюють. І не брешуть.
Висновки: Мороза геть. Слухайте українське.
