Українська держава: від авторитаризму до республіки
Про новітню історію українського державного будівництва цілком можна сказати словами поета - "поема вольного народа". Так-так, у тому ж сатирично-саркастичному сенсі. А хіба не так?
З чим, наприклад, залишив нашу незалежну державу її перший очільник при всій повазі до нього та його історичних заслуг? Зі сакраментальною фразою: "Маємо те, що маємо".
Другий керманич, який обіцяв, що поведе нас "шляхом радикальних реформ", за 10 років так і не дав відповіді на поставлене ним же найголовніше запитання: "То шо ж ми будуємо?"
Правління третього президента, за винятком короткого періоду постмайданної ейфорії, вже перетворюється на перманентну кризу, яка загрожує державі суцільною руїною.
Залишається тільки молити Бога, щоб ми не увійшли ще раз в епоху такої ж нищівної Руїни, яку пережили наші предки після Богдана Хмельницького.
Що робити?
Найперше, що потрібно українцям сьогодні – це перестати плакатись, журитись і бідкатись з приводу і без оного. Волею Бога й обставин незалежну державу маємо. І не маємо – принаймні у трьох із чотирьох боків - імперій, готових нас знову розшматувати.
Тож звідси й відповідь на запитання "що робити?" – наполегливо працювати й будувати свою державу. Яку?
Найбільша вада нашої Конституції
У принципі відповідь на таке запитання має давати Основний Закон держави. Перечитуючи нашу Конституцію, знаходимо й спробу відповіді у ст.5: "Україна є республікою". Але якою?
Однак саме на це найголовніше, найпринциповіше запитання у тексті відповіді немає. І саме це найбільша вада нашого Основного Закону – в ньому відсутня концепція розбудови Української держави як республіки.
Та й загалом, як не прикро констатувати, наша Конституція схожа на компілятивно-студентський реферат із різних, часто протилежних, європейських взірців, і саме тому вона страшно далека від українських реалій, є еклектичною за формою й декларативною за змістом більшості статей.
Отже, щоб змінювати наші реалії, щоб впливати на розвиток держави й суспільства, потрібна зовсім інша Конституція – і за духом, і за буквою.
Сьогодні вже очевидно, що цей документ передусім має дати чітку відповідь, де, на якому шляху, в якій системі суспільних координат перебуває Україна.
А вона ще не вийшла з перехідного періоду від радянського соціалізму до західного, чи європейського, типового капіталізму. Ми – десь посередині його першої стадії, що має назву періоду первісного нагромадження капіталу.
Ось чому держава, її влада разом із усіма правоохоронними органами, образно кажучи, ще не можуть навіть стримувати вовчі зграї "прихватизаторів" від беззаконня, від кримінального розграбування власності, накопиченої минулими поколіннями українського народу.
Тому що вся повнота виконавчої влади в руках держчиновників, а чимало останніх за "відкат", за хабар продадуть, як кажуть, і маму рідну. Ледь не щотижня у нас убивають підприємців, здійснюють рейдерські захоплення власності тощо.
Постійно йде переділ ринків, сфер впливу. Значна частина економіки, влади й суспільного життя під впливом тіньових схем, закулісних домовленостей і навіть під контролем криміналітету.
Звідси, з цієї точки зору добре видно, чому нам ще досить далеко до демократії як системи влади й суспільного устрою, де панує закон, певні норми порядку, моралі тощо.
Тому потрібно чітко розуміти, що в цей перехідний період нам щонайбільше потрібна дуже міцна, стримуюча й регулююча сила. Такою може бути тільки держава з міцною вертикаллю влади, з відповідними регулюючими й каральними органами.
Вперед – до демократії, чи назад – до авторитаризму?
Враховуючи всі ці обставини, автор водночас далекий від думки, що Україна потребує диктатури чи авторитаризму. Якщо ми прагнемо повернутися до Європи, то треба при всіх наших бідах і надскладних завданнях розбудовувати демократичну республіку.
Однак тут-то й постає найголовніше запитання – яку?
Загальновідомо, що республіка може бути президентською, парламентською чи змішаної форми – президентсько-парламентською чи навпаки. Такі форми державності складаються або в процесі тривалого еволюційного розвитку, або є наслідком соціальних революцій чи революційно швидких суспільно-політичних реформ.
В Україні не було ні першого, ні другого, ні третього. Всі сподівання на те, що після Майдану нова помаранчева влада поведе нас семимильними кроками від авторитаризму кучміського зразка до демократичної республіки європейського ґатунку давно розвіялись, як дим.
До речі, останніми роками, особливо після започаткування дискусій про політреформу, багато говорилося саме про пошук нової форми демократичної республіки.
Однак т. зв. поетапне й часткове здійснення цієї реформи лише розбалансувало й ослабило всю нашу владу й державу загалом. Наочне свідчення – нинішня політична криза.
Україна – ще не республіка
Що ж таке демократична республіка, до якої нам треба йти? Республіканський устрій держави, на відміну від авторитарних форм правління, передбачає певний мінімум демократії.
А остання починається принаймні з двох засад - виборності представницької та виконавчої влади всіх рівнів громадянами, а, отже, й підзвітності та підконтрольності органів влади відповідним громадам, а також побудови бюджету держави за принципом "знизу вверх", причому на всіх його рівнях він також повинен контролюватися громадянами країни.
Ось що насправді означає поняття "республіка".
Тобто йдеться про те, що і місцева, і центральна влада обираються й контролюються самими громадянами, їхніми громадами й, зрештою, народом, політичною нацією.
Що ж ми маємо в Україні?
Відповідно до cт. 118чинної Конституції "виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації".
Чи обираються вони або принаймні їхні керівники громадянами нашої держави, з чого, власне, й починається демократія взагалі?
Ні. У цій же статті далі сказано: "Склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій. Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади президентом України за поданням Кабінету міністрів України".
Отже, ст. 118 нинішнього Основного Закону повністю нівелює, заперечує та знищує першу тезу ст. 5 про те, що Україна є республікою.
Яким же тоді є насправді наш державний устрій? Усі політичні системи, в яких виконавча влада на місцях призначається згори, відносяться до авторитарних. Тобто вже за цією найпершою ознакою Україну слід віднести до держав із авторитарним типом правління.
Аналогічна ситуація і з державним бюджетом – він не формується і не реалізується за принципом "знизу вверх" і не контролюється громадянами нашої країни. Тільки міськради Києва та Севастополя мають право розпоряджатися місцевими бюджетами.
Звичайно, хтось може заперечити, що в нашій Конституції є чимало статей, в яких проголошується, що "Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава" (ст. 1), що "в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування" (ст. 7) тощо.
Понад те, стосовно останнього навіть виписано цілий розділ – ХI-ий. Так, усе це записано. Але, як кажуть, на папері.
А що маємо насправді? Відповідь на це запитання нині, на 16-у році незалежності України, очевидна для всіх: в нашій державі, на жаль, немає ні демократії, ні місцевого самоврядування, ні республіки як такої.
Що далі?
Найперша відповідь на поставлене запитання - реформи в Україні треба довести до їхнього логічного завершення - встановлення демократичного ладу, тобто республіки.
Для цього й потрібно не просто внести окремі поправки до Основного Закону, а підготувати його на базі нової концепції, головне завдання й суть якої - зміна авторитарного державного устрою на демократичний, республіканський.
Тому передусім необхідно визначитися, якою буде ця республіка – президентською (як у США), парламентською (як у Німеччині) або змішаної форми (як у Франції).
Враховуючи, що Україна півтора десятка років розвивалася в напрямку президентсько-парламентської республіки та ще не вийшла з перехідного періоду, ламати президентську вертикаль влади зарано й навіть шкідливо для держави.
Тому після введення реального місцевого самоврядування президентські адміністрації треба не ліквідовувати, а передати їм державницько-наглядові й контролюючі функції, тобто перетворити їх з дублюючого раду виконавчого органу на "око государеве" в регіонах.
Усі ці питання можуть бути врегульовані в Конституції, якщо там чітко виписати модель державного устрою – президентсько-парламентської республіки.
А щоб підкреслити й закріпити демократичний устрій цієї республіки, в якій вся повнота влади на місцях належить громадянам і їхнім громадам, а в країні – народові, цілком слушно відобразити все це в назві нашої держави.
Найкращий її варіант, на переконання автора, це той, що вже був знайдений нашими попередниками, однак і досі ще не реалізований – Українська Народна Республіка.
Саме проект такої республіки і був би найкращим виходом як з нинішньої кризи, так і вказав би нам, українцям, магістральний шлях до подальшої розбудови своєї держави.
***
На завершення відзначимо, що завдяки проекту сучасної Української Народної Республіки, що буде основним змістом і стрижнем нової Конституції, ми зможемо не тільки розрубати гордіїв вузол владних проблем, а й створити концептуальне й законодавче підґрунтя для проведення низки давно назрілих і перезрілих реформ – адміністративної, територіальної, бюджетної, податкової, місцевого самоврядування, житлово-комунальної тощо.
Лише здійснення їх у комплексі може вивести Україну на шлях розбудови цивілізованої, європейської держави з високим рівнем демократії та гідним ХХI століття добробутом народу.
Микола Рубанець, для УП
