"Наші" чи "німці"?

Вівторок, 8 травня 2007, 18:18

Коли я був маленьким та ходив до радянського дитячого садочку, улюбленою грою моїх ровесників була "війнушка", як ми її тоді називали. На початку 80-х, як, зрештою, і в 70-ті, 60-ті та 50-ті роки минулого століття, грали у неї всі, - і хлопчики, і дівчатка.

Ми ділилися на "наших" та "німців" і розпочинали гарцювати по подвір'ю дитсадка з іграшковими автоматами та пістолетами, удаючи, що стріляємо та вбиваємо один одного.

Грати за "німців", звісна річ, було геть не престижно, бо це були "вороги". А тому до цієї команди призначали тих, хто "завинив" перед вибагливим дитячим колективом. "Німців" завжди було менше, а тому вони майже завжди програвали у дитячій забаві з жахливою назвою "війна".

Пам'ятаю, що однією з моїх найбажаніших мрій того часу був іграшковий автомат Калашникова, - дитячий пластмасовий варіант грізної радянської зброї. Його продавали у центральному універмазі мого рідного Запоріжжя.

Втім, коштував "Калашников" занадто дорого, аби його могли дозволити собі подарувати своїй дитині мої батьки-інженери.

Якщо зараз про наближення 9-го травня завжди нагадує величезна кількість фільмів про війну, які демонструють усі без винятку телеканали напередодні свята, то у часи мого босоногого дитинства фільми про геройських радянських розвідників, танкістів, моряків та десантників йшли в ефірі безперервно.

Психіка маленького хлопчика важко переживала смерть професора Плейшнера та Краснодонських комсомольців, жахливу загибель Олександра Матросова та Зої Космодем'янської.

Добре пам'ятаю, як у другому чи третьому класі школи вперше побачив в одному з радянських фільмів брудного бороданя із тризубом на кашкеті.

Разом з іншими він мордував червоного прикордонника та врешті по-звірячому спалили його, прив`язавши до палаючого трактора. Пригадую, як спитав тоді у батька – "А хто це?" – "Це - бандерівці", - тихо відповів батько. "А хто вони? – "наші" чи "німці"?, - запитав тоді я.

Поділ на "наших" та "німців" жив у головах моїх громадян з моменту створення країни рад. Ще з тієї, першої світової війни. Пізніше, вже після другої світової, він активно підживлювався безапеляційною радянською пропагандою.

Для існування тоталітарної держави завжди був потрібен образ зовнішнього ворога. А поділ на "наших" та "німців" був неабияким фактором згуртування тоталітарної нації.

Навіть сама назва свята завершення війни – День перемоги вказує на те, що якщо є переможець, то обов'язково має бути і переможений. Тобто, якщо є "наші", то обов'язково мають бути й "німці".

У Європі день завершення Другої світової війни - 9 травня - відзначають саме як День Європи. Цього дня через 5 років після капітуляції нацистської Німеччини французький міністр закордонних справ Робер Шуман офіційно звернувся до уряду Західної Німеччини з пропозицією відкинути усі застарілі франко-німецькі непорозуміння та почати нові стосунки з чистого аркушу.

Через рік німці та французи, до яких приєдналися італійці та країни Бенілюксу, утворили союз, який з часом отримав назву Європейський.

Союз вугілля та сталі, що виник 1951-го року, був створений саме задля того, щоб і переможці, і переможені вели спільне господарство та спільний бізнес. Ідея Шумана полягала в тому, що так вони ніколи більше не воюватимуть один проти одного.

Не знаю, добре це чи ні, але в Європі 9-го травня ніколи не влаштовують військових парадів та не запалюють вічних вогнів. Там дарують квіти та посмішки, бавляться з дітьми, цілують коханих та радіють першим теплим променям травневого сонця.

Європейці не приколюють на лацкани своїх піджаків георгіївські стрічки. Натомість приколюють туди квіти. Європейські діти не бавляться у "війну" та ніколи не ділять ані інших, ані себе самих на "наших" та "німців".

Мої рідні діди – Єгор та Михайло пройшли усю війну. Перший був військовим льотчиком, другий – прикордонником. Обидва мали нагороди, серед яких - ордени Червоної зірки та Бойового червоного прапора.

Обидва з почестями поховані у рідній українській землі на Донбасі. За життя вони часто розповідали мені про війну. Попри усі страждання та негаразди тих років та війна, певно, була однією з найяскравіших сторінок їхнього життя.

Бо тоді вони були молодими, вони були безстрашними, вони були ГЕРОЯМИ. Втім і через десятиліття після завершення другої світової вони завжди говорили про німців з осторогою.

Певно, пам'ятаючи, про майже вічний поділ на "своїх" та "чужих". До кінця їхнього життя я так і не зміг переконати дідів Михайла та Єгора в тому, що німець може бути українцеві справжнім другом та товаришем. Люди, які хоч раз дивилися один на одного через приціл автомата чи гвинтівки, навряд чи можуть уявити, що колись зможуть стати справжніми друзями.

"Часи змінюються, і ми змінюємося разом з ними", - казали латиняни. Втім, коли на 16-му році української Незалежності, в переддень 9-го травня, я знову бачу на екрані рідного телебачення того брудного бороданя з тризубом на кашкеті, що по-звірячому спалює червоного прикордонника, я усвідомлюю, що з моменту мого дитинства у свідомості моїх співвітчизників мало що змінилося.

За усі роки незалежності нам так і не вдалося винищити зі своєї свідомості той жахливий ментальний поділ на "наших" та "німців". Як сумно підсумовує червоний комісар з того ж фільму, - "…в Мюнхені твоя Україна!".

25 років тому, батьки так і не купили мені той іграшковий автомат Калашникова. Втім, лише через брак грошей. Своїм майбутнім дітям я не подарую подібну іграшку ніколи. Навіть якщо їх роздаватимуть на вулиці безкоштовно.

Єгор Чечеринда, головний редактор інтернет-порталу INTV

powered by lun.ua
Головне на Українській правді