Українські варіації на тему "Демократії"
Бог його зна, чому в більшості наших політиків існує уявлення що демократія - це влада більшості, коли навіть школяру не двієчнику відомо, що демократія в перекладі з грецької - це влада народу. Всього народу, а не якоїсь його частини.
Вочевидь, - це один з чергових перекручених рудиментів Радянського Союзу з його номінально проголошеною "диктатурою" пролетаріату та реально - одноосібним правлінням КПРС.
Помилкове судження - що при демократичному режимі все вирішує більшість і панують принципи конкуренції, які витікають з виборчої системи, додатково ускладнює і так непросте українське політичне життя, додаючи політикам та, як наслідок, їх електорату легітимації власних дій у власних очах.
Право, або більше того - абсолютне право, відповідно їх уявленням, витікає з перемоги на виборах або, що ще гірше, з перемоги у переговорному процесові по створенню коаліції.
Про те, що існують в країні ще інші люди (і цих людей сьогодні майже половина), які також мають права - чомусь забувається.
Тому для тих, хто не сприймає депутатський корпус як "цінність в собі" дико спостерігати за тим, як пан Мороз і К° не помічають відсутності в залі опозиції. Якщо ми проголошуємо себе державою, яка будує демократичний режим то слід сказати одну дуже ідеалістичну за наших умов думку: Це не депутати не прийшли пане Морозу до сесійної зали, це половини України немає!
На виході ми маємо досить такі непривабливу картину, яка не потребує підтвердження ні у Конституційному суді, ні у ЦВК: Парламент в нас після 2 квітня 2007 року – це парламент Лівобережної України, КМУ у нас - це КМУ Лівобережної України. Президентська влада базується майже на 52 % голосів, але визнаємо – не у Східній Україні та Криму.
Україна вже поділена, на щастя - поки що тільки на політичній карті, а не географічній. Проте, - проблема навіть не в цьому! Проблема полягає у тому, що кожна зі сторін захопилася боротьбою зі стороною протилежною. Хоча, як би це банально не звучало, - слід було боротися за виборця.
Населення вже також увірувало, що головним завданням політичної сили є отримання у результаті парламентських виборів, чи внаслідок політичних домовленостей та створення коаліції, більшості у Верховній Раді України (бажано - конституційної більшості), і це, начебто, - обов'язкова і єдино можлива умова нормального функціонування всіх (законодавчої, виконавчої і навіть судової) гілок влади.
Цей "більшовизм" в уявленнях про політичні процеси спроможний призвести тільки до одного - до виникнення абсолютної і майже нічим не обмеженої та неконтрольованої влади більшості по відношенню до меншості і, в результаті, може закінчитися трансформацією демократичного режиму у режим авторитарний.
Прагнення отримати абсолютну владу позначається негативно і на характері побудови взаємовідносин всередині партійних організацій. Необхідність досягти абсолютної перемоги призводить до потреби у концентрації всіх ресурсів, якими володіє партія, та влади в руках обмеженої кількості людей (чи навіть - однієї особи).
Як наслідок, - партії розвиваються не у демократичному напрямку, а у напрямку авторитарному. Але і партій, у класичному розумінні цього слова, в нас нема. Логічно, що за таких правил політичної боротьби найуспішнішими партійними проектами є ті, де найменше внутріпартійної демократії та найбільше особистої відданості.
Проблема у тому, що конституційна реформа зробила політичні партії фактично єдиним джерелом для формування виконавчої та законодавчої гілок влади, саме партії мають в нас будувати демократію .... але самі вони не є демократичними інститутами.
Іншими словами, нова політична модель була впроваджена без базису - потужної, розвинутої та демократичної партійної системи, яка мала б наповнити державну конструкцію змістом.
Нетрадиційним шляхом в нас пішов також розподіл політичних партій за ідеологічною орієнтацією.
Слідом за КПУ, яка стрімко втрачає популярність (статистика втрати партією голосів за останні 9 років не може не вразити: у 1998 році КПУ провела до ВР 123 народних депутата, у 2002 році - 65, у 2006 році - вже 21), в небуття, судячи з результатів майже всіх соціологічних опитувань останніх місяців, забралася і СПУ.
Так лівий ідеологічний фланг нашої політики повторює історію із правими партіями, які вже давно і невиправно знаходяться у кризі.
Щоправда з кризи українських правих та лівих зовсім не слідує, що в нас серед живих і спроможних перемагати залишилися виключно помірковані центристські партії. Партії розділилися на "наших" і "не наших". Або грубо кажучи – на помаранчевих та біло-блакитних.
Абсурд ситуації полягає у тому, що прагнення перемогти жодної зі сторін, навіть у випадку такої перемоги, не дасть абсолютно нічого. Або дасть за умови встановлення в нас диктатури. Кого – Президента, парламенту, КМУ - значення не має. Оскільки як диктатуру не назви, диктатурою вона від цього бути не перестане.
По іншому не вийде, оскільки хто б не переміг у цій сутичці - половина України його ніколи не прийме. Доказом цього може слугувати реалізація "майданного комплексу", масштаби якого всі кияни мали змогу спостерігати протягом останніх двох місяців. Скільки грошей було викинуто на групи підтримки достеменно невідомо. Але... політична криза з урядових пагорбів так і не спустилася на Майдан.
І це логічно, оскільки захопившись боротьбою між собою, дивлячись на світ виключно з вікон своїх автомобілів та кабінетів, включаючи ввечері телевізор щоб подивитись новини на каналах, які належать їм або близьким до них людям - наші політики остаточно відірвалися від реальності, до якої їх спроможні час від часу повертати тільки вибори.
Проте, як би часто ми їх не проводили, ситуацію з розподілом країни на два табори це не змінить. Скільки копій треба поламати та дверей вибити, щоб нарешті зрозуміти, що досягти абсолютної перемоги вже нікому ніколи не вдасться?!
Оскільки Україна є багатоскладовим суспільством, де співпадають етнічні, культурні та частково релігійні та соціальні кордони поділу. Що завжди буде виступати, як додатковий фактор ризику дестабілізації.
А основоположним принципом демократії у багатоскладовому суспільстві, є не протиставлення та конкурентна боротьба інтересів, а їх поєднання. Всі національні питання мають вирішуватися виключно зі згоди обох сторін - тобто опозиція повинна мати вплив, а питання повінно мати рівномірну підтримку в обох таборах.
Це досягається закріпленням за опозицією прав через Закон про опозицію, чи відповідні зміни до Регламенту ВР України, який також має бути законом. На цей крок так ні в кого - ні, в свій час, у помаранчевої команди, ні в коаліції - сміливості так і не вистачило.
Це досягається шляхом внесення змін до виборчого законодавства (і тут можливі різні варіанти). В першу чергу, вочевидь, слід переглянути схему обрання місцевих органів влади; ввести двохтурову систему виборів мерів (щоб не виходило так, що за міського голову проголосувала третина мешканців, а інші 2/3 його зневажають та не визнають).
Це досягається шляхом внесення змін до Закону про політичні партії в Україні, які примусять їх (так, саме примусять!) перетворитися з клубів за інтересами у демократичні організації що об’єднані спільною ідеологією людей.
Вочевидь, абсолютно ненормальною є ситуація, коли до 60 % депутатського корпусу вже кияни, а не представники регіонів. А квотування за регіональними організаціями було передбачено тільки у статуті однієї партії ... ПР. Проте і це не дає право сказати, що партія представляє всі, або більшість регіонів країни.
Вочевидь ненормально, що списки кандидатів у депутати формуються керівництвом партії і формально-демократично "пакетно" голосуються на з’їздах.
Вочевидь зовсім ненормально, що виборець має лише приблизні (або не має зовсім) уявлення про те, хто фінансово підтримує партію (а це вже питання парламентського лобізму).
Хоча за законодавством України партії мають щорічно опубліковувати в загальнодержавному засобі масової інформації фінансовий звіт про доходи і видатки.
Вочевидь ненормально, коли Політрада СПУ просто бере і виключає з партії першого секретаря Йосипа Вінського, навіть не виносячи це питання на обговорення з’їзду, і так само по одинці розправляється з його прибічниками.
І при цьому жоден із законів України не захищає ні права регіональних партійних організацій, ні права рядових членів партії, ні права внутрішньопартійної опозиції.
Ми спробували побудувати демократію з абсолютно недемократичного партійного матеріалу, за недописаною Конституцією, з корумпованими судами і за умови культурного розподілу країни на дві частини, які так ніхто і не спромігся хоча б почати об’єднувати.
Тому, за всіх цих умов - та криза, що триває у суспільстві вже понад рік ... нажаль нікуди не дінеться. Оскільки немає передумов її вирішення. А головною передумовою має стати усвідомлення неможливості перемогти, закінчення спроб перемогти... і повага до своїх опонентів, якими б вони не були. Проте, розуміння це вочевидь прийде не скоро.
