Хто, з ким і проти кого?

Невідворотність парламентських виборів 30 вересня цього року змушує активний політикум, експертне середовище, міжнародних спостерігачів прогнозувати середньостроковий розвиток політичних процесів в Україні.

І хоча майбутня кількісна розстановка сил у парламенті ще стане об’єктом жорсткої політичної конкуренції, все ж її кінцевий формат не матиме аж такого значення.

Усі соціологічні дослідження останнього місяця підтверджують, що і опозиція, і коаліція в усіченому вигляді балансують на межі 40% виборчого пирога, що із врахуванням "усушок" і "утрусок" дає близько 240-250 депутатських мандатів.

То ж значних змін не зазнають ні формат прийняття рішень, ні специфіка взаємовідносин основних політичних гравців.

Але зовсім інше питання – 2009-й рік, президентські вибори... Тут вже починаються питання.

Задумуватися про президентські вибори вже сьогодні змушують кілька чинників.

По-перше, президентська кампанія є значно масивнішою за парламентську, ставки у цій грі на порядок вищі, тому часу на своє проведення вона вимагає незрівнянно більше.

По-друге, не лише для внутрішньополітичних акторів, але й для світового співтовариства дуже важливо мати більш-менш реалістичний прогноз подальшого курсу України.

Україна посідає досить вагоме місце у геополітичних розкладках, щоб бути байдужою для лідерів сучасного глобалізованого світу. Саме тому іноземні держави вже зараз уважно придивляються до списку претендентів на президентську посаду, що б не зробити помилки в розрахунках і не поставити на "лузера".

І нарешті, по-третє, парламентські вибори є прелюдією виборів президентських, які по-суті вже почалися. Як мінімум, Віктор Андрійович Ющенко розпочав свою кампанію 2 квітня. Вся післявиборча активність парламентських партій буде визначена вектором програмових орієнтацій своїх лідерів.

І в цьому контексті питанням залишається, скільки реальних претендентів у кандидати в президенти матиме нинішня опозиція. Проте, це лише тактичне питання, бо в будь-якому разі в другому турі президентських виборів матиме місце кольорово-ідеологічно-географічне протистояння.

У стані "біло-блакитних" все більш зрозуміло.

Кандидат в президенти там один. І хоча це не подобається почесному президенту ФК "Шахтар", 35%-му рейтингу Януковича альтернатив поки що немає.

Ринат Леонідович не одинокий у своїх сумнівах з приводу адекватності кандидатури Януковича на президентську посаду. Стратегічний східний друг України, а надто її південно-східного регіону, теж не квапиться подарувати Віктору Федоровичу свою підтримку і любов.

За розрахунками росіян, Віктор Федорович, який майже 100%-во виграє перший тур президентських виборів, у другому турі програє "помаранчевому" кандидату з рахунком 2004 року: 44% на 52%.

Тому, щоб поставити на Януковича потрібно мати вагоміші гарантії, ніж запевняння Шувалова і Павловського у невідворотній перемозі Віктора Федоровича.

Такою гарантією може стати масштабне застосування не зовсім правових методів на користь одного з кандидатів. Ключовий епітет - "масштабне".

Адміністрація президента РФ не довіряє майже нікому з нинішнього оточення прем’єра. Єдиною людиною, на їх погляд, хто зміг би застосувати прикладні навички кризового менеджменту для забезпечення перемоги "свого" кандидата є Віктор Медведчук.

Саме Віктор Володимирович, який за повідомленнями преси увійшов до складу кремлівської антикризової групи з урегулювання політичної кризи в Україні разом з першим віце-прем’єром уряду РФ Мєдвєдєвим, заступником голови адміністрації президента РФ Сурковим та українським віце-прем’єром Табачником, є емісаром Кремля в Україні.

Мабуть, білокам’яна погодилася б підтримати Януковича, якби "решением вопросов" на боці "регіоналів" стовідсотково займався Медведчук.

Але кандидатура Медведчука викликає в середовищі "донецьких", якби так стриманіше написати, неоднозначні емоції. Підтвердженням цього слугує те, що до цього моменту Віктор Володимирович не лише не обійняв давно анонсованої посади віце-прем’єра з правової політики, але й має судові проблеми з поновленням на посаді члена Вищої ради юстиції, яку мав намір очолити.

За нього банально ніхто не заступився. Це знову ж таки підкреслює, що "регіонали" остерігаються безроздільної ролі Росії у своїй внутрішній політиці і не надто цінують послуги компрадорів.

Таке ставлення Партії регіонів до своїх планів змушує оточення Володимира Путіна працювати з Олександром Морозом. Це проявляється у досить відвертих підграваннях Москви та її українських сателітів ідеям Сан Санича з децентралізацією влади та регіоналізацією, а також повним послабленням президента як посадової особи.

Не варто ніколи упускати з уваги той факт, що Росії не потрібен потужний президент України з широкими повноваженнями, який може приймати одноособові рішення і брати на себе відповідальність за державу.

Адже легше управляти країною, де влада належить не одній особі, а аморфному колегіальному органу з 450 осіб. У такій країні ніхто не візьме на себе відповідальність за остаточне рішення, зрештою, в такій країні можна купити весь депутатський корпус - і немає проблем.

Сьогодні Москва стоїть перед серйозною дилемою, як скоординувати зусилля своїх "смотрящих" з штабом "донецьких" і не програти Україну на президентських виборах.

На днях у ЗМІ стався цікавий анонімний витік, що Медведчук, нібито був призначений заступником керівника виборчого штабу Партії регіонів.

Це може значити, що або Янукович вирішив у тестовому режимі перевірити вміння Віктора Володимировича з організації виборчого процесу напередодні президентської кампанії, а разом з ними і відчути на собі масштаб допомоги російських братів, або ж Віктор Медведчук перевіряє реакцію авторитетних "регіоналів" на цілком здійсненні в недалекому майбутньому речі.

У принципі, Медведчук може стати не лише кризовим менеджером і зв’язковим між Києвом і Москвою у стані кандидата в президенти, він може організувати досить ефективну комунікацію Києва з регіональними елітами України.

Хто б що не писав про нього, Медведчук є дуже відомим і шанованим керівником в масштабах країни. Ця перевага Медведчука є дуже важливою для Партії регіонів, бо до цього часу вона так і не змогла подолати вузькі межі власне монорегіонального представництва.

Події найближчих місяців дуже контрастно продемонструють, на яку стратегію все ж зробила ставку Москва.

Ступінь залучення російських і дружніх їм фахівців у штаб головної на даний момент владної політичної сили дозволить робити висновки про масштаб даних обіцянок і величину зроблених поступок.

Микола Кравченко, для "УП"