Іронія Політики. Частина 2

Про казуальнiсть перемог і поразок

Зазначений можливий розвиток подій (перемога "поміркованих" над "радикалами"), як і те, чому проектанти завжди програють від своїх же проектів (в кращому разі не одержуючи належного результату, у гіршому - стаючи їх "жертвами"), має кілька причин. Головна з яких:

Невідповідність дій політиків основам української державності. Ініціатори завжди діють радикальними методами, які дозволяють "зламати" ситуацію.

Але розвити її, довести до логічного завершення й скористатися її результатами вони не здатні. Тоді з'являються помірні, які користуються плодами діяльності радикалів, але приводять ці плоди у відповіднiсть до логіки української політичної системи й державності.

Є й інші, неявнi причини невідповідності ініціативи результату, пов'язані із загальним рівнем розвитку держави та її еліти, що розкривають саму сутність явища пiд назвою "українська політична система".

Відсутність накопичення позитивного досвіду в еліти (кількість не переходить у якість). Безумовно, українські еліти вчаться та розвиваються.

Скажiмо, Янукович-2006 відрізняється від Януковича-2004, та й Ющенко-2007 поводиться зовсім не так, як у попередні роки. Однак в елiт немає бажання вчитися добровільно й позитивно.

Позитивний досвід не породжує рефлексій і не формує політичного знання й правил. Ті самі помилки відтворюються на новому рівні вже іншими політиками.

Так, діючи за принципом "тут, зараз і все одразу", Тимошенко й Янукович наступили на ті ж самі граблi. В обох випадках - не зовнішні сили, не неосяжні апетити бізнесу, не опозиція, а, передусiм, бажання стати одноосiбним розпорядником влади стало причиною переформатування владної конструкції.

Таким чином, єдиний учитель українського політика, мотив, що змушує переосмислити свої помисли й дії - це його поразка. А добре було б учитися на своїх перемогах, правильно оцінюючи їх причини й підґрунтя.

Одночасна реалізація проекту й антипроекту його авторами. Такий підхід завжди пов'язаний з постійними змінами правил гри й непрогнозованнiстю процесу, що, в свою чергу, унеможливлює реалізацію жодного з них. У підсумку найчастіше виходить такий собі політичний "лохотрон" (з термінології суворої реальності пострадянського простору початку 90-х). Завдання "лохотрона" - втягти в гру. Потім уже людина не виходить із гри, щоб не втратити свої ставки.

Приміром, в 2004 році влада займалася реалізацією одночасно двох протилежних проектів - полiтреформа й наступник. Як результат - ніхто з постмайданної влади не представляє фізичної й економічної загрози Кучмі та його найближчому колишньому оточенню.

Однак, це заслуга зовсім не полiтреформи, на яку було витрачено стільки ресурсів. Реформа набула чинності тільки з 1 січня 2006 року, і, будь на місці президента не Ющенко, а хтось інший, не факт, що колишня влада та її активи залишилися б недоторканими - до речі, для Януковича у випадку його перемоги полiтреформа стала б такою ж зрадою, як і не розгін Майдану взимку 2004.

Пояснити феномен одночасної реалізації протилежних стратегій можна тим, що декларованi довгострокові проекти найчастіше є блефом, оскільки й усвідомлення, і механізм політичної відповідальності в пострадянському суспільстві розвинуті не повнiстю.

"Швидкі" гроші. Йдеться про період первісного накопичення капіталу й про політичну специфіку цього періоду в сучасному українському суспільстві.

Практично у всіх країнах колишнього СРСР (за винятком країн Балтії) приватизація проводилася в умовах політичного хаосу, відсутності належного правового забезпечення процедур, несприятливого інвестиційного клімату й високого рівня корупції.

Такого стрімкого збагачення, що не підпадає під жодні схеми виникнення грошей як на пострадянському просторі складно де-небудь в свiтi знайти. Однак у даному випадку цікавить не кількість, а те, яким чином був зароблений цей капітал.

Для будь-якої країни дуже важливий перший досвід проектування. Саме він багато в чому задає спосіб, методи, набір практик для будь-яких наступних проектів у масштабах країни.

Процес виникнення суб'єктів у бізнесі випередив процес виникнення суб'єктів у політицi. Перші багатопартійні парламентські вибори відбулися в 1994 році, і то, тодішні партії представляли не стільки суспільство, скільки стали своєрідною формою легітимації бізнес-еліти.

У свою чергу, більша частина тих, хто зробив в Україні великi гроші, досягли цього випадково, а не внаслідок проектів, хоча імітація таких i застосовувалася (різні фокуси-групи, дослідження й т.д.).

Питання власності сьогодні - не менш важливе, нiж питання влади. Звідси – недовгостроковi й такi, що не мають реальної основи політичні проекти, й позиції політиків, що будуються не на інтересах, а на інстинктах (скажiмо, потрапити в парламент чи уряд, щоб доросподiлити чи перерозподілити власність).

Молодість держави Україна. Яка супроводжується відсутністю (частковою відсутністю) базових системостворюючих інститутів держави.

А також - незрілістю суб'єктів влади, що сприймають державу найчастіше тільки як поняття монополізація (монополізація сили - це перший, іноді єдиний крок, що вживає будь-яка влада, як тільки вона сформована).

А головне – з низки питань в історії держави немає традиції, прецедентів, на які можна було б обпертися в процесі вироблення й реалізації проекту, будь-то в політицi, економіці чи культурі.

Про країну

Чи зміниться якісно Україна за підсумками виборів?

Думка про те, що нинішні дострокові парламентські вибори кардинально нічого не змінять (з погляду розвитку країни), багато в чому, справедлива.

Так само як і будь-які інші вибори. Від придбання всієї повноти влади ким би то не було із сьогоднішніх провідних політиків кардинально ситуація в принципі не може змінитися, тому що:

По-перше, дотепер не сформульований національний проект держави Україна, єдиний для всіх регіонів і базових соціальних страт. А без такого проекту послідовний рух уперед у справі побудови державності неможливий.

По-друге, не вирішуються питання побудови сучасної державної інфраструктури.

При наявності системних проблем сама по собі форма правління або дострокові вибори не мають ніякого значення, оскільки принципово важливі питання однаково не вирішені - адміністративна реформа, судова реформа, концепції регіональної політики й т.д.

На реформи здатна тільки та держава, основу якої становить розвинена інституціональна система.

По-третє, в еліти немає єдиної й виразної геополітичної стратегії. Еліти в більшій мірі орієнтуються на зовнішні центри сили й впливу. У результаті чого Україна залишається об'єктом і не стає суб'єктом міжнародної політики.

Можливий успіх держави Україна обумовлений не тільки внутрішньополітичним розкладом, проведенням реформ, здатністю політиків забезпечити сумісність різних і найчастіше суперечливих інтересів різних груп суспільства, але й, багато в чому, розумінням процесів, що відбуваються в регіоні й світі в цілому, і вибудовуванням стратегії держави (у широкому змісті цього слова) з урахуванням цього розуміння.

По-четверте, траєкторія України як держави ще з моменту здобуття незалежності - це траєкторія молодої країни, що розвивається.

А оскільки питання наявності влади (і не тільки в Україні) завжди зводиться до її кількості, а не якості, то, вибираючи мiж тим чи іншим політиком, ми не обираємо різні варіанти майбутнього.

Вибір полягає між різними стилями, методами й почасти темпами. Як говорив англієць Едмунд Берк, "особистості проходять повз як тіні, але держава залишається незмінною й стабільною".

По суті, на дострокових виборах, а потім при формуванні коаліції, головним завданням буде обрати й об'єднати тих, хто зможе забезпечити заданий історичною логікою розвиток країни.

Олеся Яхно, директор Інституту національної стратегії України, для УП