Парадокси мовної політики
Щоб з'ясувати в чому таки дійсно проблема, пропонуємо описати три мегаідеї і їх полемістів, що, на нашу думку, формували мовне питання протягом останніх двох десятиліть в Україні.
Назвемо умовно першу групу – націонал-державниками, другу – прихильниками статус кво і третю – модерністами.
Перша група відіграла значну роль на початках встановлення незалежної України і сформувала основоположні ідеї української державності. Кредо, яким характеризується ця група, є: "Мова – це душа народу і основна ознака держави".
Представники цієї групи вважають, що мова є тотожна державі. Ідея утотожнення мови з державою була серед найпотужніших ідей, що формували пострадянську історію України і консолідувала навколо себе значні сили і ресурси.
Наслідком цього руху була загальна українізація освіти, державного апарату та багатьох інших сфер суспільного життя.
Часто від цієї групи почуєш, що виживання української держави залежить від "реального" впровадження української мови у всіх сферах державного і суспільного життя.
Мовна гомоґенізація суспільства розглядається як консолідуючий державотворчий фактор.
Ідеологія першої групи стала не тільки ідеологією правих політичних сил, але що важливо, так би мовити "офіційною ідеологією" пострадянської української науки і освіти, деяких громадських організацій та поодиноких персоналій. Тому в основному ідеї наукових праць, підручників і методологій навчання і т.д., відображають позиції цієї групи.
Мова може бути дуже важливим фактором для консолідації народу (як наприклад, вона була для багатьох народів Ценральносхідної Європи у 19 столітті чи єврейського народу у 20 столітті), але вона вже не може бути основою державотворення у сучасному світі.
Ідея ототожнення мови і держави походить з 18 століття, коли німецький засновник школи романтичного націоналізму - Гердер - ототожнив мову з національністю і оспівував німецький народ як етнічно-мовну єдність.
Згодом у Європі, у якій почали утворюватися перші нації-держави, затвердився принцип "одна нація – одна мова – одна держава".
Після Першої світової війни, проте, коли багато народів опинилося поза кордонами своїх націй-держав, цей принцип дав свої перші тріщини.
Український досвід часто порівнюється з досвідом, наприклад, Латвії, де держава накладає санкції за недостатнє знання державної мови посадовими особами, чи Франції, яка лише кілька десятиліть тому відмовилася від офіційної політики мовної асиміляції.
Чомусь замовчується, що правозахисники і міжнародна спільнота вважають досвіди цих країн неприйнятними для сучасних поліетнічних суспільств.
Сучасні держави стають все більш поліетнічними. Щоб вирішити суперечки між державою та різними спільнотами чи між спільнотами, все більше держав запроваджують політику мультикультуралізму, коли держава не намагається асимілювати своїх громадян, але інституційно чи інакше забезпечує потреби різних етнічних і культурних груп.
Вважається, що ця політика є найбільш відповідною до вимог демократичного суспільства. Проблеми України ще до деякої міри відрізняються від проблем сучасних західних країн (поліетнічність яких збільшується в основному через притік нових імігрантів), але методики можуть бути корисними і може єдиноможливими для вирішення сучасних мовних "проблем" в Україні.
Перша група сприяла до деякої міри консолідації і радикалізації другої групи.
Друга група - це ті, які до сих пір бояться "української" держави і відчувають постійну загрозу зі сторони першої групи.
Ці люди не поділяють основоположних ідей української державності, але їм важко щось змінити, бо, перш за все, ідеї вже інституціонувалися і, по-друге, будь-який коментар щодо мови сприймається як зазіхання на державність і суверенність України.
Що найбільше вражає, що у суспільстві майже не точилося серйозної дискусії щодо методів мовної політики.
Виступи Вітренко і інших ще більш проросійських політиків робили дискусію з мовного питання лише ще більш театральною. Питання вже настільки "хворе", що багато політиків просто бояться його торкатися.
Склався певний парадокс. Багато говориться про єдність України, але цієї єдності майже неможливо досягти, бо дві основні групи не поділяють основоположних ідей української державності.
Складається враження, що мало хто розуміє, що державотворчі ідеї, які пропагують не ідею єдності, а виключення відмінних від державотворчих національних, етнічних чи мовних груп, не підходять для сучасного суспільства. Але ще не визріла політична воля, щоб серйозно ці ідеї переформулювати.
Уже декілька останніх років відчувалася потреба у нових ідеях. Так поступово сформувалася третя група – модерністи. Ця група поєднує прогресивних представників двох перших груп.
Це переважно люди нового покоління, що починають мислити сучасними категоріями.
Модерністи розуміють, що знання української мови потрібне. Але це розуміння базується не на ідеї 18 століття про єдність мови і держави, але на розумінні що знання української мови зробить сьогоднішнього російськомовного донеччанина більш освіченою людиною зі знанням двох мов, що допоможе йому бути професійно і громадсько успішним, зробить більш конкурентноспроможними сучасну науку, освіту і культуру і тому загалом підніме престиж України.
Модерністам дуже важко, тому що питання мови вже настільки дискредитоване, що майже неможливо сподіватися на його об'єктивне обговорення. Але деякі промінчики уже з'являються.
У грудні минулого року пройшла акція "Зроби подарунок Україні до Нового Року! Переходь на українську!", ідея конкурентноспроможності України (яка включає не тільки економічний, але й політичний, соціальний, національний і ін. виміри) стає все більш прийнятною об'єднуючою ідеєю для українського суспільства, три головні політичні партії - БЮТ, "Наша Україна" і Регіони - вже є сучаснішими партіями від своїх попередників, нове мислення вже потроху формується у деяких університетах, організаціях та мас-медіа.
Чим швидше Україна стане сучасною – тим швидше припиняться порожні суперечки, які лише поїдають й так обмежені духовні і матеріальні ресурси.
Потрібно осучаснити стратегію розвитку української мови, модернізувати державні науково-дослідницькі заклади, акцентувати переваги знання української мови у сучасному світі.
Звільнення української науки від існуючих канонів також відкриє нові простори для нових думок і інновацій, які так потрібні для економічного, політичного, соціального і культурного зростання України.
Оксана Мишловська, міжнародник, для УП
