Коли дерева були високими

Неділя, 17 травня 2020, 10:30
ілюстрації: Анастасія Бондар

Пам'яті моєї бабусі Кафіє присвячується

Це був суботній ранок мого першого тижня в школі. Я прокинулася раніше за молодшу сестру. Щоб не розбудити її, обережно вислизнула з ліжка і навшпиньки попрямувала на кухню в пошуках їжі.

На кухонному столі царював безлад – дві чашки недопитої кави, кілька скибок хліба з маслом, яке розтеклося по тарілці. 

Я зібрала пальцем крупинки цукру, що розсипались на столі, випила вчорашній міцний чай та зробила собі бутерброд із залишків сніданку батьків, які, вочевидь, знову кудись поспішали.

"Дивно, що бабуся ще не прокинулася", – подумала я.

Зазвичай у цей час вона вже готувала сніданок для мене та моєї сестри. Будинок видавався незвично тихим як для восьмої години суботнього ранку. 

Я обережно відчинила двері вузької маленької спальної кімнати.

– Сево, це ти? – прошепотіла бабуся. – Мені зле. Поклич когось. Дуже тебе прошу. Я помираю.

Я підійшла ближче. 

Її обличчя змарніло за ніч. В очах тремтіли сльози, губи були сухими та блідими. Вона важко та тривожно дихала.

Серце моє почало вистрибувати з грудей. 

– Не помирай, будь ласка, не помирай! Я зараз покличу когось на допомогу.

Я вибігла на двір, у піжамі, босоніж.

– Будь ласка, допоможіть. Бабуся помирає. Будь ласка! – щосили стукала в темно-зелені ворота сусіднього будинку. Собака зривався з ланцюга, але до дверей ніхто не поспішав.

Часу не було зовсім. А я мала знайти когось із дорослих. Мобільного зв'язку у середині 90-х років у Криму ще не було. А найближчий телефон-автомат у нашому селищі був за два кілометри від нашого будинку.

Лише за півгодини один із сусідів погодився з'їздити на велосипеді до найближчого телефону та викликати швидку.

Вона приїхала тільки за годину. 

Весь цей час разом із сусідками, які прийшли на допомогу, ми намагалися повернути бабусю до тями – поливали її холодною водою, робили штучне дихання, хтось приніс нашатирний спирт. 

Якоїсь миті мені здалося, що врятувати її вже неможливо. І тоді ми з сестрою притулилися в кутку кімнати і почали молитися.

Бабуся опритомніла лише в лікарні. Інфаркт міокарда та 10 днів у реанімаційному відділенні. 

Коли мати отримала дозвіл побачити її, бабуся розповіла, як весь час, поки вона була непритомна, їй снилося, що ми стоїмо з нею на березі моря, розділені рибальською сіткою.

 
фото з сімейного архіву севгіль мусаєвої

Чи можна забути море?

У нас із бабусею завжди був особливий зв'язок. Я схожа на неї як дві краплі води: таке саме темне кучеряве волосся, яке вона любила заплітати в коси, карі очі, густі брови та біла шкіра обличчя.

У дитинстві я любила залізти під її ковдру та слухати історії про довоєнне життя в Криму. 

Батьки назвали її Кафіє на честь рідного міста Кафа – Феодосія.

Їй було 18 років, коли радянські солдати травневого ранку 1944 року постукали у двері. Один із них зачитав сухий наказ: кримських татар звинувачено у зраді батьківщині, співпраці з окупантами, все населення підлягає примусовому переселенню. 

На збори відвели 15 хвилин.

Протягом двох тижнів радянська влада депортувала з півострова близько 200 тисяч кримських татар. 

Бабуся розповідала, як у вантажних вагонах, де панували антисанітарні умови, люди гинули від нестачі води та їжі. 

Як тіла померлих не встигали закопувати під час коротких зупинок і просто викидали з потягу.

Як через її ревматизм старші та молодші брати носили її на ковдрі від станції до станції. 

Як перший час на Уралі довелося жити у бараку без вікон та дверей.

Як брати працювали на лісоповалі та як через рік їхня велика родина переїхала до Узбекистану, куди у депортацію потрапили інші родичі.

Більше 10 років життя в умовах комендантського режиму. Кримські татари не мали права залишати спеціальні поселення після 8-ої години вечора. 

Радянська влада уважно стежила за тим, щоб спецпоселенці не обговорювали між собою Крим, не згадували життя на півострові, свої рідні села та мечеті. 

У кримськотатарських піснях та віршах під цензуру потрапило слово "море".

Це могло б нагадувати про Крим і підживлювати бажання повернутися.

Але чи можливо забути море?

 
всі ілюстрації Анастасії Бондар

Родина

Дитячі спогади бабусі були якраз про море, занурене в зелені пагорби Феодосії; вузьку стежку, яка вела від будинку до дикого скелястого пляжу, де вона та її брати і сестри любили засмагати.

Коли великі кораблі прибували до порту Феодосії, їх зустрічало ціле місто. 

Її батько по черзі піднімав кожного з шести дітей на руки, щоб вони крізь натовп людей могли побачити оркестр, що грав на набережній.

 

Прадід Мамбет залишився у її спогадах невисоким чорноволосим чоловіком, вбраним у костюм-трійку, з тростиною в руках. 

Він володів найбільшою цирульнею в місті, любив возити дітей на своєму фаетоні у вихідні й часто хворів.

Увечері, після роботи, він любив розвалитися у старому скриплячому кріслі, завбачливо розклавши маленькі купюри по кишенях свого костюму. Він радів, коли діти сідали до нього на коліна та витягували гроші, які наступного ж ранку витрачали на солодощі у лавці неподалік.

На початку 1930-х років більшовики націоналізували цирульню. Грошей стало менше, фаетон довелося продати. Кишені піджака все частіше залишалися порожніми...

Кілька років по тому прадід помер від серцевого нападу, залишивши дружину та шестеро дітей. А ще за пару років у Крим прийшла велика війна.

Щоб прогодувати дітей, прабабусі довелося продати все родинне золото. Її сережки можна було обміняти на декілька буханок хліба в порту, де ще зовсім нещодавно грав військовий оркестр.

Читайте також: ...Коли дерева були високими, а бабусі й дідусі – безтурботними дітьми в старому Криму...

Повернення 

Кримським татарам дозволили приїжджати до Криму лише після "хрущовської" відлиги. Вони могли приїжджати, але не жити. Щоліта, протягом 26 років, бабуся приїжджала до Феодосії у відпустку. 

Додому назавжди вона повернулася вже з онуками.

Мені було 2,5 роки, моїй сестрі трохи більше шести місяців, коли батьки вирішили переїхати до Криму.

Моя сім'я, як і сотні тисяч інших сімей кримських татар, поверталася до Чорного моря.

Довелося починати все з нуля. До нас ставилися вороже, багато хто серед місцевого населення був переконаний, що кримські татари вимагатимуть повернення будинків, з яких їх виселили 1944 року.

Кожна кримськотатарська родина має три історії про дім.

Перша – про той, звідки виселяли навесні 1944. І у спогадах моєї бабусі він був найкращим місцем на землі.

Друга – про той, в якому довелося жити на чужині та продавати за безцінь перед омріяним поверненням додому.

Третя – про той, який потрібно було побудувати в Криму. Для онуків.

У перші роки повернення ми поселилися в аварійному будинку площею 25 квадратних метрів. Друзям нашої родини пощастило менше – декілька років вони прожили у будівельному вагончику.

Свій омріяний великий дім ми зводили більше семи років. А радість переїзду затьмарило велике горе – пішла бабуся.

У день, коли її не стало, ми усі разом мали їхати до Білогорська на поминки родички та провідати її молодшого брата. Це була її перша подорож після тривалої хвороби. 

Дорогою ми заїхали до її старшої сестри Фатми, яка мешкала у Феодосії. 

Вперше за декілька років вони мали зустрітися – брат і дві сестри, троє з шести дітей, які пережили війну, депортацію і повернулися додому.

У Феодосії бабуся поставила ультиматум: вона поїде до Білогорська разом із сестрою, яку не бачила два роки. До них у машину напросилася і моя молодша сестра Елядіє. 

Ми з батьками вирушили слідом. І спізнилися на 10 хвилин. Зустрічати нас вибігла  налякана, у сльозах молодша сестра.

– Еляда, щось сталося? Бабусі погано? – запитала тоді мама.

– Ні, вона померла.

Останні моменти її життя я тримаю у пам'яті зі слів кількох родичів. 

Бабуся зі своєю старшою сестрою зайшла до будинку брата. Вони, останні з колись великої родини, обійнялись. Їй стало зле, бабуся попросила покласти її на диван.

Це і були її останні слова. Родичі, що були поруч, не встигли ані викликати швидку, ані принести склянку води.

Бабуся пішла на руках рідних брата та сестри, із впевненістю, що тепер ми житимемо у просторому будинку на батьківщині, яку колись забрали в неї. 

Знаю, що вона була абсолютно щасливою тієї миті.

Дім

Мама часто каже, що тоді, у вересні 1994 року, піднявши на вуха всіх сусідів, я подарувала бабусі ще три роки життя. Так вона змогла побачити, як ми дорослішаємо.

Це були важкі три роки. Три роки очікування смерті. Часті візити швидкої, іноді і посеред ночі. Тоді я знала назви всіх ліків, які їй потрібно було приймати, якщо раптово станеться серцевий напад і батьків не буде вдома.

Мені було 10, коли бабуся померла. Тоді я зрозуміла, що не можна бути готовим до смерті близької людини. Її відхід стає шоком та величезною раною, яка залишається з вами назавжди, тому що для вас перестає існувати цілий Всесвіт. 

Того літа, коли її не стало, ми знову повернулися до Феодосії. 

Моя мама вирішила вперше показати нам будинок, з якого виселили бабусю та її братів і сестер. 

Чомусь я пам'ятаю той день у найдрібніших деталях. 

Ось я стукаю у дерев'яні ворота, пофарбовані в зелений колір та крізь маленькі щілини намагаюся розгледіти подвір'я. 

Стара шовковиця, колодязь та червоний килим із дрібним малюнком, що сушиться на сонці.

– Хто там? – відгукується на мій стук боязкий дитячий голос. Я бачу дівчинку років шести, світловолосу. І мовчу.

За кілька секунд її голос знову лунає:

– Батьків немає вдома, приходьте пізніше.

Мати сварить мене за таку самостійність. 

– І що б ти сказала, якби вони відкрили? Завжди потрібно думати трохи наперед.

Мені соромно. Ми з двоюрідними братами та молодшою сестрою позуємо для мами на фоні будинку. Це фото досі нагадує про той день у сімейному фотоальбомі. 

***

Востаннє я була у Феодосії влітку 2014 року, через кілька місяців після окупації Криму. 

Ми з батьками тоді багато гуляли по старій частині міста та району, де виросла моя бабуся.

– Там була цирульня твого прадіда, а до цієї мечеті її брати ходили на намаз по п'ятницях, – розповідала мати.

На місці цирульні стоїть продуктовий магазин, мечеть майже зруйнована. 

У будинку, звідки виселяли її родину, досі мешкають люди. Хоча ремонт не робили вже дуже давно. Огорожа покосилася, штукатурка вже давно злізла зі стін.

Пам'ятаю, що тоді я чітко уявила ту довоєнну Феодосію, коли дерева були великими, а мої бабусі та дідусі – щасливими дітьми в старому Криму.

 

Ось моя бабуся біжить з братами та сестрою вузькою стежкою до моря на заході спекотного літнього дня. 

Вітер куйовдить їхнє волосся, безтурботний дитячий сміх розноситься навкруги, а у траві подекуди чути цокотіння коників.

Ця картина тепер відроджується у моєму серці щоразу, коли я думаю про Крим.

Текст Севгіль Мусаєва, ілюстрації Анастасія Боднар

powered by lun.ua
Головне на Українській правді