Іронія Політики
Більша частина учасників і спостерігачів політичного процесу (як внутрішніх, так і зовнішніх) вважають дострокові парламентські вибори в Україні:
* або кризою - вибори не поліпшать ситуацію, а тільки породять масу інших криз;
* або хаосом - відсутність сильної влади завжди закінчується системним безладом, відомим політичним наукам також під терміном "бардак";
* або ситуацією "так склалося" - домагалася виборів Юлія Тимошенко, формально запропонував їх Віктор Ющенко, а реальністю вони стали, не в останню чергу, завдяки їхній підтримці "помірним крилом" у Партії регіонів, зацікавлений у зміні голови Кабінету міністрів і співробітництві з президентом у справі формування "широкої коаліції" й уряду національної єдності.
* або втіленням у життя настанови Леоніда Даниловича учасникам виборів 2004 року "Хай хлопці змагаються..." - продовження виборчої ситуації 2004 року, поки хтось із політиків не здобуде остаточної перемоги.
При цьому вважається, що підтримкою/непідтримкою виборів кожен з політиків вирішує питання виключно своєї особистої політичної перспективи. Для однієї частини полiтикуму - це спосіб повернення у владу, для іншої - збереження своїх владних позицій.
Такий підхід передбачає:
- що дострокові вибори є випадковістю, результатом збігу політичних обставин на черговому витку новітньої української історії;
- сумніви щодо того, чи відбудуться дострокові вибори взагалі.
Однак важливо зрозуміти, що дострокові вибори - закономірність, а не випадковість української сучасної політики. В історії незалежної України (після 1992 року) завжди спрацьовував механізм захисту - від узурпації ким би то не було влади.
З цієї причини у 2004 році не переміг кандидат від влади Янукович і не одержав владу в повному обсязі кандидат від опозиції Ющенко; Тимошенко після парламентських виборів 2006 року не стала прем'єром; а в 2007 році як запобігання повного захоплення влади Януковичем відбудуться дострокові вибори.
Такий механізм захисту закладений самою логікою становлення української державності, що якісно відрізняється від російської. Українська політична система побудована й тримається на балансі сил, російська - навпаки, на єдиному сакральному центрі влади.
Тому дострокові парламентські вибори - це не аварійний сценарій, а органічний механізм української політичної системи. Механізм, що лежить в основі самої української державності, яка виникла на руїнах СРСР наприкінці 1991 року.
Про переможців і тих, що програли. Помірні vs Радикали
Виникають й інші закономірні питання:
хто виграв від дострокового розпуску парламенту;
виграє самі вибори; опанує поствиборчою ситуацією;
що від цього отримає країна?
Як відомо, у будь-якої політичної дії є носій - суб'єкт, що її ініціює та втілює у життя. Але, як показує політична історія України, користь від тих чи інших політичних процесів одержують зовсім не ініціатори. Більше того - як правило, вони в програші.
Найчастіше проектанти зникають, а проект продовжує жити своїм власним життям. Це така споконвічна відмова історії в можливості реалізації своїх цілей (іронія історії за Гегелем).
Політик вибудовує плани й реалізовує їх згідно моделі, яка видається йому вірною, а одержує результат, ніяк не співвідносний зі сформульованими вихідними цілями, якщо не протилежний їм.
Згадаємо 1994 рік, коли президент Кравчук і спікер Плющ пішли на дострокові парламентські й президентські вибори. Таким чином, вони хотіли політично позбутися екс-прем'єра Кучми, а вийшло так, що Леонід Данилович переміг і усунув з політичної арени (принаймні, на час) їх обох.
Або ухвалення Конституції 1996 року. Цьому передувало тривале протистояння президента Кучми й спікера Мороза. Олександр Олександрович ініціював різного роду зміни, щоб обмежити владу Леоніда Даниловича.
У результаті була прийнята Конституція, що законодавчо закріпила Конституційний договір 1995 року й перетворила Україну в президентсько-парламентську республіку. Кучма тоді думав, що він "обдурив" Мороза, створивши Конституцію під себе, а Мороз - Кучму, сподіваючись, що він стане майбутнім президентом. Переграв Леонід Данилович.
Один з яскравих прикладів уже 2000-х років - доля СДПУ(о), ініціаторів полiтреформи.
Якщо хто забув, була така прогресивна політико-економіко-футбольна група. Так, полiтреформа як форма передачі влади реалізована. Однак вона не подовжила політичне життя Медведчуку ( що виконував при Кучмі функції віце-президента, паралельного спікера, тіньового прем'єра) і есдекiв, що перебували в розквіті сил і ресурсів (медiйних, фінансових, адміністративних).
Ситуація 2007 року поповнює колекцію зазначеного подiєвого ряду.
Із самого початку в дострокових виборах найбільше (якщо не єдина з усіх) була зацікавлена Тимошенко. У пiслявибрчому політичному циклі в 2006 році, починаючи з неодержання нею прем'єрського крісла, дострокові вибори стали головною метою й способом поведінки Юлії Володимирівни.
Апогеєм у цьому напрямку стало голосування Тимошенко разом з коаліцією за закон про Кабмін. Дострокових виборів вона таки домоглася. Але шансів стати прем'єром у Тимошенко якщо не нуль, то практично нуль. Оскільки не зникли причини, через які вона була відправлена у відставку ще в 2005 році й не була обрана в 2006 - насамперед, конфлікт із Ющенком й не сприйняття її переважною частиною політичної та бізнесової еліти.
Можливо, Юлія Володимирівна будує плани на президентство - почасти так можна розцінити її пропозицію винести на всенародний референдум питання про перехід або до чистої парламентської моделі, або до чистої президентської.
Однак істотне збільшення рейтингу в результаті нинішньої політичної кризи дісталося не Тимошенко, а Ющенку, який де-факто вже почав виборчу кампанію на другий президентський строк.
А, крім рейтингу й можливостей прямої апеляції до електорату, у Юлії Володимирівни немає іншого потужного ресурсу - на елітну підтримку їй розраховувати не доводиться.
Про переможців можна говорити з набагато меншою очевидністю, ніж про тих, що програли.
І, все ж, логіка розвитку подій підказує, що ними стануть політики, яких ми умовно назвемо "помірними". Такими, що розуміють саму природу української політики, яка вимагає перманентного компромісу й виключає логіку "переможець одержує все".
"Помірним" політикам протистоять "радикальні" - ті, що розглядають кожну політичну сутичку як Армагеддон, "останній шанс", з трудом вміють програвати, а головне, переконані, що переможець одержує все, навіть якщо перемога була відносною й умовною.
Іншої ж перемоги, зазначимо, в умовах української неоднорідності бути просто не може: від дня проведення референдуму про незалежність (1 грудня 1991 року), коли i прихильники, і супротивники СРСР голосували за незалежність, тому що альтернативи їй уже не було - СРСР безповоротно розвалився, немає сьогодні в Україні такої програми, проекту або рішення, яке отримало б підтримку переважної (понад 60 %) більшості народу.
Фактично, поділ на "радикалів" і "помірних" є головний політичний або, якщо завгодно, ідеологічний вододіл у сучасній Україні.
Перші, як правило, виступають зачинщиками й двигунами змін.
Але другі - вміють пожинати плоди роботи перших і закріпитися у владі надовго.
У динамічному змаганні других і перших полягає особлива специфіка української політичної системи.
До основних "помірних" суб'єктів можна віднести: президента Ющенка, про що свідчить вся його політична кар'єра; крупних бізнесменів, що виходять на політичну авансцену, серед яких найбільш характерний приклад - Ринат Ахметов.
Схоже, що в логіці "помірних" будуть жити й діяти деякі політики, які колись сприймалися як "радикали", наприклад, Луценко.
До основних "радикальних": Тимошенко (в силу її непереборного й такого, що нi перед чим не зупиняється, бажання влади, повної й абсолютної, єдиної й неподільної); Януковича (в силу його нездатності до самообмеження й недостатньої договороспроможностi); Мороза (цього політика заганяє в "радикальну" нішу наближення політичної пенсії, що змушує чіплятися за всі існуючі можливості, які продовжують політичне життя).
Виходячи з цього, стійкою можна буде вважати ту поствиборчу коаліцію, яка буде враховувати дві умови.
Перша - коаліція й склад Кабміну повинні представляти всю країну, а не окремі її регіони. У цьому є й суб'єктивна зацікавленість Ющенка в контексті наступних президентських виборів. Політика повинна поєднувати в суспільстві те, що вона в ньому роз'єднує.
Друга - помірний підхід до питання влади.
У 2006 році Ющенко знайшов у собі сили змиритися з прем'єрством Януковича й поділитися з ним владою, Янукович - ні.
Власне, і "помаранчевому" прем'єрові, і "біло-блакитному", де-факто Ющенко пропонував у такий спосіб розподілити повноваження: президент займається стратегічними питаннями й політикою, прем'єр - поточними питаннями й економікою.
В обох випадках прем'єри хотіли займатися навіть геополітикою. Ідеальним партнером для президента зможе стати прем'єр, що не володіє, як i Ющенко, волею до влади. Президент не буде зазіхати на владу прем'єрську, прем'єр - на президентську.
Ці дві умови - своєрідна формула об'єднання полiтикуму.
 |
Олеся Яхно, директор Інституту національної стратегії України, для УП
Далі буде...
