...І знову про ідеологію?
Немає, мабуть, нічого дивного в тому, що питання ідеологічної орієнтації політичних партій викликає сьогодні жваву дискусію в українських мас-медія.
В Україні поступово формується ідеологічно структурована політична система – завдяки політичній реформі 2004 року та, зокрема, завдяки змінам у виборчому законодавстві, котрі передбачають суто пропорційні вибори до парламенту та місцевих органів влади.
Парламентські вибори 2006 та 2007 років, безумовно, сприятимуть цьому процесові, хоча – як показує досвід розвинених демократій – не слід сподіватися, що він протікатиме швидко й безболісно.
Що справді є дивним у згаданих медійних дискусіях, так це непропорційно велика увага до ідеологічних орієнтацій Блоку Юлії Тимошенко. І водночас – дивний брак такої самої уваги до ідеології інших провідних партій та блоків.
А тим часом усі вони (навіть більшою мірою, ніж БЮТ) мають доволі розмиті ідеологічні обличчя. Декотрі партії, як, скажімо, комуністи чи соціалісти, що відверто колаборують з олігархами, фактично зраджують і своїх виборців, і свої ідеологічні засади.
Комуністи, власне, завжди були суто віртуальною опозицією; сьогодні й соціалісти стали всього лише носіями популярного ідеологічного "бренду", який можна, виявляється, вигідно проміняти на міністерські портфелі та інші блага.
Найеклектичнішою політичною силою у парламенті є, однак, Партія регіонів.
Вона об’єднує екс-комуністів, панславістів, профспілкових босів, центристів-реформаторів, корумпованих посадовців кучмівського режиму, ображених утікачів із націонал-демократичного табору, донецьких регіональних націоналістів, великих бізнесменів і олігархів-мільярдерів.
Усе це більше нагадує такий собі антипомаранчевий "народний фронт", ніж власне політичну партію. Жодного виразного ідеологічного профілю такий "фронт" не має й мати не може.
"Наша Україна – Народна самооборона" теж є симбіозом доволі відмінних політичних сил.
"НУ" від самого початку мала націонал-демократичне ("рухівське") крило, ідеологічно близьке до БЮТу.
І мала крило бізнесове, сформоване насамперед з утікачів із кучмівського табору після відставки Ющенка з посади прем’єр-міністра у квітні 2001 року.
Сам Ющенко весь час коливався між цими двома угрупованнями (та, відповідно, їхніми ідеологіями), – то підтримуючи антикучмівські виступи учасників акції "Повстань, Україно!", то шукаючи коаліційних домовленостей із прокучмівськими центристами.
Ці коливання сягнули свого фатального апогею навесні 2006 року, коли одне крило "Нашої України" домовлялося через Романа Безсмертного про створення коаліції з БЮТом, тим часом як друге крило через Юрія Єханурова вело подібні переговори з Партією реґіонів.
2006 року "НУ" йшла на вибори з бізнесовим крилом на чолі кампанії. Цього року кампанію очолюють представники крила націонал-демократичного.
Традиційна багатовекторність "Нашої України" доповнюється сьогодні прилученням до "НУ" Луценкової "Народної самооборони". За своїм духом, Луценкова антикорупційна, анти-олігархічна риторика близька до БЮТівської.
Проте президент намагається не втрачати близьких стосунків і з великими бізнесменами та олігархами, як це видно з його другої зустрічі з ними у липні.
"Наша Україна" та Рух справді вже досить тривалий час мають статус спостерігачів у Європейській Народній Партії (ЄНП). Проте їхній ідеологічний профіль усе ще не досить виразний.
Формально "НУ" та "НС" погодились начебто після виборів створити єдину правоцентристську партію на основі всіх дев’яти партій, що входять до їхньої коаліції. Але це означає, що складовою цієї майбутньої партії має стати також Конґрес українських націоналістів (КУН).
Хоча за своєю ідеологією КУН ближчий до право-популістських партій Австрії, Італії, Бельгії, Данії, Польщі, Словаччини, аніж до правоцентристських партій, що належать до ЄНП. Якщо б КУН мав своїх депутатів у Європарламенті, вони мусили б належати там до Союзу Народів Європи – поряд із подібними правими партіями типу італійського Національного Альянсу.
Коментуючи зміну ідеології БЮТ, Олександр Соколовський надто вузько тлумачить також поняття консерватизму у західних демократіях, не враховуючи істотних відмінностей та нюансів.
Так, наприклад, Республіканська партія США має небагато спільного з більшістю учасників ЄНП. Американці значно релігійніші за європейців: у США церкви регулярно відвідує 60 відсотків громадян – на противагу лише 20 відсоткам у Європі. Нічого дивного, отже, релігія відіграє значну роль в американському політичному та соціальному житті, зокрема й у Республіканській партії.
Істотні подібності існували між Республіканською партією Роналда Рейґана та Консервативною партією Марґарет Тетчер. Сьогодні, однак, ці подібності значно менші – досить поглянути хоча б на абсолютно нехарактерні для правдивих консерваторів високі урядові витрати, що здійснюють республіканці Буша.
До 70-х років британська Консервативна партія була прихильницею збереження статусу-кво. Але 1979 року, з приходом до влади Марґарет Тетчер, ця її позиція кардинально змінилася. Тетчер представляла якраз те крило Консервативної партії, котре прагло змінити статус-кво найрадикальнішим чином. Сьогодні прихильником такого радикального консерватизму є французький президент Саркозі.
Саркозі, як і колись Тетчер, переконаний, що кардинальні зміни пожвавлять національну ідентичність його співвітчизників і додадуть країні необхідної динаміки. Його радикалізм виразно протистоїть консерватизмові Жака Ширака – подібно як радикалізм Тетчер протистояв свого часу консерватизмові Едварда Гіта, зорієнтованому на збереження статусу-кво.
У Великобританії на позначення цих двох крил у Консервативній партії виникли навіть відповідні терміни: "сухі" – для реформаторів, "мокрі" – для прихильників "стабільності".
Соціалістичний Інтернаціонал об’єднує переважно нереформовані лівоцентиристські партії. Британські лейбористи ("нові лейбористи", як вони себе називають) належать до Соцінтерну радше за традицією. За суттю, однак, та політика, яку здійснюють Тоні Блер чи Ґордон Браун, ближча до політики Демократичної партії Біла Клінтона, аніж до чільних партій Соцінтерну.
Щоб виграти вибори в 90-х роках, лейбористи мусили стати "новими", тобто кардинально змінити свої ідеологічні засади.
Єдиною політичною силою в Україні, зацікавленою в порушенні олігархічного статусу-кво й демонтажу корумпованої системи, є БЮТ та націонал-демократичне крило "НУ–НС".
Саме їх слід вважати найближчим еквівалентом політичних сил, зорієнтованих на зміну статусу-кво, що уособлюють на Заході Тетчер і Саркозі.
Натомість Партія реґіонів та бізнесове крило "Нашої України" є прихильниками наявного в Україні статусу-кво. Ні ті, ні ті не прагнуть кардинально змінити політико-економічну систему, створену Кучмою. Тим часом Україна вкрай потребує фундаментальних змін – ще більше, як їх потребувала у 70-х роках застійна Великобританія чи нинішня Франція. Саме виявом надій на такі зміни й була Помаранчева революція.
Саме під гаслом фундаментальних змін здобувало перемогу радикальне крило західноєвропейських консерваторів на чолі чи то з Тетчер, чи то з Саркозі. І саме з цією традицією, представленою в ЄНП, варто себе пов’язати БЮТу, а не із застійним Соцінтерном. Тож можна сказати, що Блок Юлії Тимошенко зробив правильний ідеологічний вибір. Справа тепер – за його практичним утіленням.
Dr. Taras Kuzio is a Research Associate and former Visiting Professor at the Institute for European, Russian and Eurasian Studies, Elliott School of International Affairs, George Washington University.
З англійської переклав Микола Рябчук
