Ілюзія вибору – 9
Із часів незалежності, однією з карт, яку без утоми розігрують політичні сили і кандидати на виборах, є боротьба з корупцією. Ця тема універсальна у тому смислі, що за недовгу історію конкурентних виборів в Україні нею віртуозно жонглює як влада, так і опозиція, причому одночасно.
Варто згадати хоча б про те, що апеляція до питання про боротьбу з корупцією була неофіційним сигналом до початку кожної президентської виборчої кампанії Леоніда Кучми.
Тому, коли 9 лютого 2004 року з'явився наказ президента “Про систему заходів щодо усунення причин та умов, які сприяють злочинним проявам і корупції”, багато хто засумнівався в щирості обіцянок Леоніда Даниловича не стартувати у чергових президентських перегонах.
На попередніх парламентських виборах більше, ніж про корупцію говорили, хіба що, про можливі фальсифікації.
У цьому контексті нинішня виборча кампанія не є чимось особливим або надзвичайним. Хоча, справедливості заради, потрібно відзначити дві взаємозалежні особливості.
По-перше, завдяки відомим подіям у політичному житті по-новому зазвучало і придбало чималу популярність словосполучення політична корупція. По-друге, саме масштаби політичної корупції в стінах парламенту, яскравою демонстрацією яких була спроба формування конституційної більшості не зовсім конституційними методами, стали формальним приводом для його розпуску.
У цьому зв'язку після перших наказів президента про розпуск представницьких зборів в експертних, а потім і в політичних колах почалися жваві дискусії з приводу того, як уберегти наступне скликання ВРУ від тих негативних явищ і тенденцій, що знайшли себе в скликанні попередньому.
В інформаційному просторі почали з'являтися статті і доповіді, автори яких пропонували різні шляхи обмеження масштабів політичної корупції, що встигла перетворитися в невід'ємний атрибут українського парламентаризму.
Пропонується: скоротити передбачений Конституцією термін обрання парламенту; обмежити можливість переобрання депутатів двома каденціями; скасувати депутатську недоторканність.
Перш ніж обговорювати те, коли, ким, у якому вигляді ці ініціативи можуть бути реалізовані, та й чи можуть вони бути реалізовані взагалі, потрібно визначитися з відповіддю на принципове питання: наскільки ці заходи можуть бути ефективними в конкретних умовах вітчизняної політичної реальності.
Безперечно, гідні уваги, ці пропозиції грішать поверхневим підходом до настільки складного явища, як політична корупція. Перші дві з вищезгаданих ініціатив, що ставлять ефективність рішення проблеми в залежність від фактору часу – яскраве тому підтвердження.
Мовляв, скорочення конституційного терміну, на який обирається парламент, усуне можливість виникнення порочної мережі корупційних зв'язків; вибори, що проводяться кожні 2-3 роки стануть тими ножицями, що будуть автоматично підрізати корені політичної корупції, не залишаючи їй шансу глибоко впровадитися в систему представництва.
Іноді, відверто бажаючи віднайти рішення якогось завдання, у результаті пошуків може виявитися, що разом із водою виплеснули й дитину. Обмеження корупційних дій вітається не саме по собі, а лише остільки, оскільки воно створює умови для ефективної системи представництва інтересів громадян.
Сумнівно, щоб у їхніх інтересах були перманентні вибори й урядова нестабільність, як витрати реалізації подібного підходу в боротьбі з корупційними діями у ВРУ.
Також не варто покладати надії і на обмеження можливості обрання депутатам на більш ніж дві каденції. У цьому випадку політична корупція не стільки пригальмує, скільки кинеться в галоп.
Наївно думати, що народні депутати, які особливо гріють парламентську лавку другу каденцію, розуміючи, що відновити депутатський мандат їм не вдасться, ігноруватимуть можливості, що надаються, як можна вигідніше “інвестувати” свій голос при принципових голосуваннях.
Звичайно, зараз ми не можемо знати цього напевно, але, виходячи з попереднього досвіду, чомусь саме така поведінка народних обранців здається найбільш очевидною.
Не все гаразд і з питанням про депутатську недоторканність, що є наріжним каменем виборчої кампанії відомої політичної сили. Ті, хто з недавнього часу активно ратують за цю превентивну міру або не розуміють, або ж розуміють, але бояться привселюдно зізнатися в тому, що сьогодні депутатська недоторканність не є головним об'єктом прагнення здобувачів представницького мандату.
Практика вітчизняного судочинства у відношенні владних осіб сьгодні настільки ліберальна і незлісна, що потреба в такому атрибуті джентльменського набору як депутатська недоторканність, відчувається все рідше і рідше.
Адже головна перевага депутатства – можливість збільшити і зберегти збільшене, постійно тримаючи руку на пульсі політичного кровообігу.
Іншими словами, навряд чи скасування недоторканності зменшить кількість бажаючих придбати депутатські значки. Так що серйозно говорити про причинно-наслідкові зв'язки між депутатською недоторканністю і політичною корупцією можна лише з дуже великою натяжкою.
Неспроможність зазначених вище способів боротьби з політичною корупцією міститься в характерній для них загальній помилці. А саме: усі вони виходять з того посилання, що політична корупція виникає безпосередньо в парламентських кулуарах, що досить далеко від істини і не відповідає дійсності.
Корупція не народжується в Раді, а туди привноситься. Вузли корупції зав'язуються трохи глибше – на етапі формування представницьких зборів.
В існуючих умовах, інкубатором політичної корупції є механізм висування кандидатів, що за своєю природою припускає залежність потенційних депутатів не від виборців, але від партійного керівництва або ж тих, хто має вплив на процес складання виборчих списків.
Громадськість, що активно користується Інтернетом, може без особливих зусиль ознайомитися з зареєстрованими ЦВК партійними списками кандидатів, а також довідатися, завдяки вичерпним журналістським викладенням, з чиєї подачі та або інша людина потрапила в список тієї або іншої партії.
Потрібно мати незвичайну віру в невинність людської природи, щоб не розуміти, що саме тут і починається корупція, якщо мається на увазі її політична складова.
Пригадується, навесні, коли можливість проведення позачергових виборів не була настільки очевидною, багато політичних партій обіцяли, що вони обов'язково нададуть громадянам зрозумілий, прозорий механізм формування своїх списків. Але, як і очікувалося, чим ближче були вибори, тим менше хотіли лідери партій поширювалися з цього приводу.
Адже дійсно було б цікаво почути, чим керівництво політичних партій виправдувало б перед виборцями наявність у партійних списках, приміром, синів-братів-племінників своїх керівників? Суспільству було б ненецікаво довідатися, за які заслуги перед батьківщиною і партією можна розраховувати на постійне відновлення депутатського мандату.
Адже не завдяки тільки одному прізвищу?! Те, що в багатьох відомих політиків є родини, саме по собі говорить лише про те, що їм є на кого обпертися у важку хвилину. Але якщо члени родин, брат-сваха з'являються в прохідних частинах списків, єдиною передумовою для чого є родинні зв'язки – політична корупція очевидна.
Це стосується кожного випадку, при якому шанси на депутатство визначаються не особистими якостями кандидата, його професіоналізмом і чесною конкуренцією, а спорідненням, грішми, непублічними домовленостями, при яких депутатство використовується як гарантія.
Якщо місця в списках продаються за встановленими тарифами, то, природно, нерозумно було б очікувати від тих, хто їх купує, щирої лояльності до партії. Вони розглядають цю ситуацію винятково з позицій вигідного інвестування і не почуваються зобов'язаними. Тому і відбуваються масові переходи таких депутатів до інших фракцій – туди, де відкриваються більш привабливі умови для збільшення капіталу.
Незабутні враження залишила картина того, як делегати на з'їздах без суперечок затвердили складені партійною верхівкою списки. У деяких випадках навіть без попереднього ознайомлення, що, як пояснили громадськості, свідчить тільки і тільки про згуртованість рядів і партійній дисципліні.
Але навіть якби на з'їздах якимсь дивом виявилася серйозна опозиція, готова у відкриту піддати критиці механізми складання списків, керуюча номенклатура все рівно подала б це у вигідному для себе світлі: мовляв, у нас, на відміну від інших партій, є внутрішньопартійна дискусія і демократія. Одним словом, куди не подивись, одні позитиви, з наслідками яких потім чомусь приходиться боротися.
Звідси випливає, що боротьбу з політичною корупцією варто починати не з ВРУ, а з підступів до неї. Протягом двох останніх виборчих кампаній ми мали безліч можливостей переконатися в тому, що політичні партії не поспішають вводити прозорість і відкритість у пріоритетні принципи своєї роботи.
Скоріше навпаки: монополія на складання партійних списків у кулуарному, таємному порядку відкрила для партійних еліт небачені досі можливості як збагачення, так і впливу на політичні процеси.
Стимулює таку їхню поведінку виборче законодавство, зокрема виписана в ньому пропорційна система закритих партійних списків, сама природа якої припускає політичну корупцію.
І не варто обманюватися з приводу того, що як тільки “відкриються” партійні списки, давши можливість виборцям голосувати за конкретних кандидатів, а не за партію в цілому, то це також завдасть нищівного удару по корупційних діях у Верховній Раді.
Найбільш яскравим прикладом у цій ситуації є сусідня Польща, що за останні неповні два роки, завдяки корупційним скандалам у політичних верхах, вже в другий раз стоїть перед реальністю розпуску парламенту і позачергових виборів.
Спостерігаючи за всім, що відбувається, можна зробити один із головних висновків: Україна прискореними темпами рухається до махрової партократії. Монополізувавши процес номінації кандидатів у представницький орган, політичні партії продемонстрували свою неготовність до демократичних методів її формування.
Поки не почнеться широка дискусія про приведення виборчої системи України у відповідність до справді демократичних принципів, від усіх розмов і ініціатив про боротьбу з політичною корупцією буде не більше користі, ніж від боротьби Дон Кихота з вітряками.
Назар Бойко, для УП
