Про що промовчав Кучма
Якби випадково не з'ясувалося, що Леонід Данилович раптом вирішив згадати мене у своїх мемуарах, ніколи б не спало на думку взятися за їхнє читання.
"Після майдану" виявилося твором, що звичайно прийнято називати "бульварним" – легке чтиво без особливої користі і змістового навантаження. Неглибоко і якось занадто особисто. При цьому, для мемуарної прози – перебір спроб видати бажане за дійсне.
Видно, що в екс-президенті ще не вмер політик, тому не варто шукати в книзі прямих відвертих визнань пенсіонера про те, "як усе було насправді". Хоча між рядками цих визнань хоч відбавляй.
До речі, назва тільки умовно відповідає змістові – десь відсотків 90 книги присвячено спогадам про "щасливі" часи двох термінів, і в основному – про "живу людину з чималим, мабуть, самолюбством". Тобто, звичайно ж, про себе.
У невеликій "післямайданній" частині успіхів автор не відзначив, проте від душі порадів невдачам. Усвідомлюючи, що від рядків про пост-власний період разить погано приховуваною зловтіхою, Леонід Данилович не втомлюється повторювати – "але я не зловтішаюся...".
Узагалі, протиріч у книзі дуже багато. Іноді навіть здається, що автор страждає явним роздвоєнням особистості, настільки протилежні думки висловлюються, причому з інтервалом буквально в 20 сторінок.
Наприклад, на 48-й сторінці він пише – "У мене не було надлишку теоретичних пізнань в економіці...", а вже на 68-й визнається, що завжди вважав своїм обов'язком нею займатися. "Питання економіки були мені ближчими, зрозумілішими. Там я почував себе впевнено, ні на кого не перекладав справді важливих рішень. Про економічну політику можу сказати.... – я сам її розробляв".
То автор за те, щоб "не звертати увагу на громадянство капіталу", то раптом уже наприкінці книги говорить про необхідність створювати "своїх" капіталістів. (Хоча знову ж таки, якщо це "свої" іноземці, то начебто і протиріч ніяких....).
Або от ще приклад, спочатку наш другий президент – переконаний адміністратор, прихильник твердих методів керування, "червоний директор", для якого "саме собою зрозуміло, що я є директором великого заводу з назвою Україна..., ... з відповідними інструментами управлінських рішень...".
Пізніше – чи ледве не перший у країні ліберал. Причому розуміння лібералізму в Леоніда Даниловича явно перекручено – в усьому світі лібералами називають тих, хто спочатку створює правила (у тій же економіці, наприклад) і потім не втручаються в поточні процеси. У Кучми ж усе навпаки.
Цікавих висловів у книзі вистачає, але досить декількох цитат для того, щоб зрозуміти систему координат, у якій існував екс-президент.
Оскільки автор "Після майдану", не запитавши моєї згоди, цитує і коментує на двох сторінках своєї книги практично всю мою статтю в "Українській правді", думаю, що можу дозволити собі аналогічні дії.
"Ракетникам у радянські часи заборонялося говорити... про себе. Ця заборона багато в чому формувала наші особистості. Ми були замкнуті, недорікуваті".
"Моє авторство... (у приватизації)... полягало в тому, що я не ставив перед країною недосяжних цілей. Грубо говорячи – спочатку красти будуть, але всього не вкрадуть і будуть усе-таки щось робити. А якщо піклуватися тільки про те, щоб ніхто нічого не вкрав, то тоді ніхто нічого і не зробить. Нічого буде красти".
"Коли (Лазаренко) був призначений прем'єром, я послав його в Москву. Через день Черномирдін дзвонить мені і говорить – "Шахрай він. От що таке. Він мені гроші запропонував. Ти мені – я тобі. Зокрема по газові. Довелося вигнати дурня". Покликали Павла... Павло повернувся до мене і бухнувся на коліна: "Батьку, прости! Більше ніколи не буду!".
Це до речі був один з улюблених трюків оточення – кидатися перед Папою на коліна, вселяючи тим самим йому усвідомлення власної величі. Особливо часто вимолював у такий спосіб прощення Бакай. От такою була правова держава – злочини державного масштабу прощалися поблажливим помахом Папиної руки.
До речі, епізоди "про Пашу", на мій погляд, одні з найбільш чудових. Чого тільки варте висловлювання, наприклад – "Він майстер підбирати все те, що погано лежить". І вже на наступній сторінці – "Головне – швидше (приватизувати)! А швидкість могла бути забезпечена тільки великим адміністративно-командним напором таких людей як Лазаренко".
І відразу – "Якби процес йшов повільніше, то схеми приватизації могли бути більш прозорими. Але провести приватизацію справедливо – неможливо".
No comments...
Проте таланти свого зятя екс-президент бачить зовсім в іншому світлі. Треба сказати, я і сам був у свій час під враженням від них. Хоча автор, так і не набравшись сміливості стати справжнім мемуаристом і дійсно розповісти "як воно було", відмовляється визнавати абсолютно очевидний факт лобіювання інтересів батька своєї внучки у відношенні відомого комбінату (і навіть загрозливо просить це "зарубати собі на носі"), особисто я не з розповідей знаю, що це був далеко не єдиний епізод.
На сторінках своєї книги Леонід Данилович призивав мене бути конкретнішим, тому на його ж прохання приведу тільки факти.
Національна страхова компанія "Оранта", 2000й рік. Компанія повільно, але впевнено втрачає ринок через страшну недокапіталізацію. Прем'єр Ющенко дає згоду на пропозицію про проведення додаткової емісії, що залишить за державою контрольний пакет у 51% замість 78%.
І отут почалося... Дзвінки "Папи" главі Фонду держмайна просто на лікарняне ліжко, анонімки в кращому стилі 30х років від неіснуючих співробітників компанії, і навіть обвинувачення в співробітництві з італійською і чеською (!) мафією (це були 2 мої останні поїздки в Прагу і Мілан).
Лейтмотив – "Покидьок хоче розмити державний пакет!". Насправді все виявилося простіше – зять сказав "хочу". Додаткова емісія йому не підходила, тому що тоді "хочу" обійшлося б набагато дорожче. А якщо державне, то навіщо платити більше? Головне, як ми вже знаємо – щоб було "швидко".
Врешті за допомогою "конкурсів" під одного учасника, і наступної вже "правильної" додаткової емісії, Пінчук став щасливим власником контрольного пакета Оранти, якого згодом він продав казахам із 10-ти кратним прибутком на вкладені кошти. А Фонд держмайна залишився з пакетом, який нічого не зможе вирішити, у 25%, що намагається продати й дотепер.
Загалом, дійсно варто погодитися – це талант. Безумовно, щасливий дідусь просто допоміг цьому талантові розкритися. І фраза начебто "Усі свої гроші (Віктор Пінчук) заробив сам, не виходячи за рамки українського законодавства" – ну чим не Жванецький?
Про те, як другий президент "не впливав" на бізнес, яким володіли опозиціонери, цитувати, думаю, немає рації. Нудно буде читати, та й вірить у це (точніше робить вигляд, що вірить) тільки автор.
Хоча конкретних фактів отут теж хоч відбавляй.
Так і не розповів Леонід Данилович про те, як одержував "бонуси" за транзит газу. Начебто б і почав (в історії про Пашу), видно, що хотів, навіть зізнався, що шкодує про те, що не створив газотранспортний консорціум – але потім вчасно одумався. А даремно – ця тема, впевнений, була б актуальною, і не тільки для Генпрокуратури.
Узагалі, книга "Після Майдану" по-своєму унікальне досягнення української демократії – у жодній розвинутій демократичній країні ще не виходила така збірка матеріалів для потенційних кримінальних справ, ще і власноручно підписана головним організатором.
Але більше за все радує Даниловича вдала реалізація проекту політреформи.
Триголовий дракон викликає в автора явно більше симпатій, ніж одноголовий із його ж власною головою.
От чудова цитата – " Я пропонував видужання. Україна була перед вибором – або покінчити зі своїм парламентаризмом, раз він далекий від досконалості, або врятувати його за допомогою різкого посилення." Така от залізна логіка...
Хоча думка про те, що саме його дії на поприщі конституційного реформатора в основному і створили таку безліч приводів для власної зловтіхи, на розум екс-президента якось не приходить.
Кучма багато міркує про щиро-революційний дух того, що відбувається, прозоро натякаючи на аналогії з 1917-м роком.
Якщо вже йому так хочеться проводити аналогії з "Великим Жовтнем", хотілося б указати Леоніду Даниловичу на одну головну, я б сказав – навіть критичну для нього різницю. На відміну від Миколи Другого, другий Леонід живий-здоровий, почуває себе відмінно, займає шикарний офіс, відвідує всі публічні заходи, і вчить нас будувати нове життя на "зекономлену" за два терміни "пенсію".
І вчить, треба сказати, не даремно – гідних учнів хоч відбавляй. Одні, забувши, що вони вже давно не в опозиції, а при владі, звинувачують у всіх лихах "жовтогарячих"; другі обіцяють власну "доторканість", начебто це мусить вирішити всі проблеми; третя традиційно обіцяє усе забрати і поділити, але "справедливо".
Так і живемо...
П.С. Поки писав цю рецензію, довідався, що всім членам "Нашої України", під страхом "покарань по партійній лінії", заборонили говорити про можливий союз "Нашої України" з "Регіонами".
Тому про союз говорити не буду, але проте, впевнений, що ситуація в державі, при якій президент очолює опозицію, а прем'єр і Рада придумують способи, як би обійтися без гаранта, скоріше нагадує невдалу і тривалу циркову виставу.
Упевнений, що як би кому не було гидко, але домовлятися в тій або іншій формі прийдеться. Хоча є і другий варіант, як у близькому Леоніду Даниловичу анекдоті про стратегічного ракетника, що заснув на червоній кнопці – брати гумку і стирати на карті Україну.
Не знаю, чи порушив власник партквитка №17 даною статтею партійну заборону, тому доведеться почекати вердикту власника партквитка № 158 755.
 |
Автор Олександр Морозов
