Наступні парламентські вибори можуть визначити переможця наступних президентських виборів і – долю помаранчевої революції
По-перше – хто, скоріше за все, стане її президентом через два роки.
І по-друге – чи помаранчева революція (та її кандидат Віктор Ющенко) виправдає покладені на неї три роки тому демократичні очікування.
Із цих двох причин наступні парламентські вибори навряд чи будуть настільки ж вільними та справедливими, як торішні – чи не перші в історії України вибори, що відповідали міжнародним стандартам.
Сьогодні і президентський секретаріат, і блок "Наша Україна – Народна Самооборона" очолюють люди значно твердішої політичної вдачі, аніж торік – досить зіставити під цим оглядом Віктора Балогу з Олегом Рибачуком, чи, скажімо, Юрія Луценка з Юрієм Єхануровим.
Парламентські вибори визначать, хто сформує наступну парламентську коаліцію і, відповідно, наступний коаліційний уряд. Поразка помаранчевих партій та/або їхня нездатність сформувати парламентську більшість – як це трапилося торік – практично унеможливить переобрання Ющенка на другий термін 2009 року.
Таким чином Ющенко не лише повторить, у певному сенсі, долю Леоніда Кравчука, а й утвердить своєрідне правило: президент, обраний голосами переважно центральної та західної України, здатен обіймати посаду лише один термін.
Утім, для Ющенка-президента загроза походить не лише з антипомаранчевого табору.
Якщо Юлія Тимошенко після парламентських виборів не повернеться на посаду прем’єр-міністра, вона навряд чи матиме які-небудь підстави в 2009 році відмовлятися – як це було три роки тому – від участі у виборах президента.
Як-не-як, вона є сьогодні найпопулярнішим "помаранчевим" політиком і має у своєму розпорядженні найчисельнішу помаранчеву фракцію.
Судячи з різноманітних опитувань громадської думки, "Наша Україна" не спромоглася істотно підвищити свій рейтинг – попри союз із "Народною самообороною" та зміну тактики і керівництва.
Тим часом ті ж таки опитування показують, що розрив між Блоком Юлії Тимошенко та Партією регіонів (який складав торік 10%), помітно зменшується. Схоже, БЮТу вдається те, що ніяк не вдається НУНС, – перебирання, поруч із комуністами чи, радше, на противагу їм, голосів розчарованих "регіональних" виборців на півдні та сході.
Попри певне косметичне оновлення, що проявилося зокрема в усуненні "помаранчевих" олігархів з провідних ролей, "Наша Україна" так і не спромоглася вирішити ключової проблеми, яка переслідує її ще від самого народження блоку.
Йдеться про засадничу внутрішню суперечність: з одного боку, блок послуговується анти-олігархічною та антикорупційною риторикою, а з іншого – сам складається зі значної кількості олігархів - "помаранчевих" у 2002-2006 роках, "приватівських" у 2007.
З одного боку, Юрій Луценко як екс-міністр внутрішніх справ виправдовує свою бездіяльність чи безпорадність у боротьбі з корупцією та, як наслідок, профанацію гасла "бандитам – тюрми!" відвертим саботажем із боку Генеральної прокуратури.
А з іншого боку, саме президент зробив два роки тому генпрокурором донецького Медведька і саме президент не зробив перед тим нічого для якнайшвидшого усунення з посади одіозного Піскуна – хоч мав протягом цілого 2005 року достатньо для цього повноважень.
Президент, звісно, теж має виправдання, нарікаючи на брак лояльної до нього парламентської коаліції, з якою він міг би співпрацювати. Хоч насправді він міг би мати таку коаліцію вже принаймні від квітня 2006 року, коли б разом зі своєю партією більше думав саме про це, а не про те, як будь-яким чином не допустити Юлію Тимошенко до посади прем’єр-міністра, поринаючи задля цього в потаємні "багатовекторні" переговори з регіоналами і торуючи їм таким чином шлях до влади.
Виборці переважно знають, що "бандити" не опинилися в тюрмах насамперед через власну Ющенкову непослідовність та внутрішню двоїстість – і його, і "Нашої України". І ця двоїстість, ця внутрішня суперечливість нікуди, на жаль, не поділися.
Тимошенко, котра стверджує, що ніколи б не дарувала бандитам імунітету, має рацію. Непокараний злочин розбещує не лише злочинців, а й усе суспільство.
Повернення Януковича на коні – справедлива кара Ющенкові за безхребетність. Хоч навряд чи такої самої кари заслужило все українське суспільство, частина якого обстоювала під час революції зовсім інші політичні і моральні ідеали.
Тепер, щоб виграти президентські вибори 2009 року, Ющенко мусить отримати у новому парламенті дуже потужну (бажано – найпотужнішу) фракцію. Для цього "Наша Україна" в союзі з "Народною самообороною" мусить отримати на наступних виборах принаймні не менше голосів, ніж вона отримала 2002 року – тобто на 8-10% більше, ніж торік. Це потрібно їй зокрема й для того, щоб зміцнити свої позиції у ймовірних переговорах із БЮТ щодо формування уряду.
Посада прем’єр-міністра завжди була в Україні непоганим стартовим майданчиком для майбутніх президентських перегонів. Тим більше – тепер, коли завдяки конституційній реформі повноваження прем’єр-міністра істотно розширилися.
З-поміж трьох прем’єрів, котрі співпрацювали в останні роки з президентом Ющенком, лише постать Юрія Єханурова виявилася для президента прийнятною. Не в останню чергу, либонь, тому, що той ніколи не виявляв політичних, а тим більше – президентських амбіцій, на відміну Юлії Тимошенко та Віктора Януковича.
Скоріш за все й після цих виборів Ющенко намагатиметься зробити прем’єром якогось не надто амбітного й не загрозливого для себе технократа. Але для цього "Наша Україна – Народна Самооборона" мусить фінішувати принаймні другою, випередивши БЮТ, – що виглядає наразі малоймовірно.
Скоріш за все, Ющенко намагатиметься спонукати НУНС до урядової коаліції з Партією регіонів. Ця ідея може виявитися для багатьох прийнятною – якщо в уряді не буде комуністів і якщо прем’єром буде не Янукович.
Проте загроза розколу в "Нашій Україні – Народній Самообороні" стає дуже великою, а можливість формування єдиної пропрезидентської партії на базі дев’яти партій націонал-демократичного спрямування стає мінімальною. Що, очевидно, ставить під загрозу Ющенкову президентську кампанію 2009 року.
Згідно з результатами опитувань громадської думки, до Верховної Ради може потрапити також Блок Литвина. Там він матиме, скоріш за все, "золоту акцію", тобто відіграватиме ту саму ключову роль у формуванні урядової коаліції, що її так нефортунно для всіх, зокрема й для себе, відіграла партія Мороза.
Тертя з "Нашою Україною" спонукали торік СПУ до коаліції з "голубими". Тепер подібні тертя можуть виникнути між "литвинівцями" та БЮТом.
Власне, протягом цілого 2005 року, поки Литвин очолював "кучмівську" Верховну Раду, стосунки між ними були доволі напружені. Натомість стосунки із "Нашою Україною" в Литвина завжди були непоганими: 2002 року Порошенко і Ющенко, кажуть, навіть пропонували Кучмі, щоб Литвин (тодішній керівник президентської адміністрації) очолив "НУ", – проте Кучма відмовив.
Така коаліція, зрозуміло, виштовхне БЮТ в опозицію. Тимошенко – єдина з колишньої помаранчевої четвірки не виставляла своєї кандидатури на президентських виборах 2004 року. Якщо Тимошенко тепер піде в опозицію до урядової коаліції НУ–ПР, Ющенко втратить, скоріш за все, залишки свого помаранчевого електорату.
А "голубого" електорату він усе одно не здобуде, оскільки антиющенківське промивання мізків на півдні та сході у попередні роки було настільки потужним, що й самі промивальники з Партії регіонів не подужають його наслідків – навіть якби захотіли.
Хіба що домовляться із "НУ" про обрання президента в парламенті. Такий проект, однак, украй ризиковний, враховуючи його крайню непопулярність серед населення.
Помаранчева революція не виправдала поки що більшості сподівань – ані у внутрішній політиці, ані в міжнародній. З-поміж п’яти посткомуністичних країн, де після 1998 року відбулися демократичні революції, лише Словаччина та Хорватія успішно консолідували у себе демократичні режими. Грузія досягла змішаних результатів – радикальні і досить успішні суспільні реформи супроводжуються там певними елементами авторитаризму.
Натомість Україна і Сербія перебувають і далі на роздоріжжі між подальшим революційним поступом та контрреволюційною реакцією, між консолідацією демократії та її демонтажем.
В обох цих країнах демократичні кандидати здобули досить хитку перевагу (лише 52%) над представниками старого режиму, в обох країнах демократичні коаліції розкололися, не дійшовши згоди щодо внутрішньої політики та, зокрема, щодо злочинів попередньої влади, і відкрили тим самим шлях своїм корумпованим супротивникам до політичного воскресіння.
Якщо й цього року українці не зуміють сформувати помаранчевої коаліції та, відповідно, помаранчевого уряду, їхня революція – як і сербська – закінчиться поразкою.
Повернення до влади "антикризової" коаліції на чолі з Януковичем означатиме реконсолідацію кучмівського режиму ще принаймні на п’ять років і вірогідну поразку Ющенка у виборах-2009.
Якщо президент повторить і цього року всі помилки своєї торішньої "багатовекторної" коаліціади, він увійде в українську історію як ще один сумний приклад змарнованих можливостей, – у дусі загалом безславної президентури Леоніда Кравчука.
 |
