Вибори-2007. Політична кон’юнктура проти демократичної перспективи
Якийсь час здавалося, що неприйнятність нинішньої виборчої моделі є загальновизнаною.
Із тисяча і одного варіанта навіть лише пропорційної системи - порядок висунення кандидатів, встановлення вимог до з’їздів, розширення кола суб’єктів виборів, збільшення кількості округів, формат виборчих списків, порядок перерозподілу голосів, відданих за партії, що не здолали виборчий бар’єр тощо - погляд політиків зупинився на найпримітивнішому і найгіршому.
Це - один округ для 37 мільйонів виборців, жорсткі списки, однаковий статус і однаковий прохідний бар’єр для різних виборчих суб’єктів і ще сила-силенна елементів.
Саме такий порядок веде до політичної корупції і позбавляє засадний для демократії інститут ― вибори до парламенту ― громадянського сенсу та закріплює владу й перевагу відірваного від суспільства кола людей.
Виборчі і позавиборчі процедури не містять вагомих запобіжників проти формування неякісної та неефективної законодавчої влади, діяльність якої не задовольняє ні потреб країни у розвитку, ні інтересів багатьох верств та груп суспільства.
Безперечно, одної лише сприятливої для дійсної громадянської участі виборчої моделі недостатньо, аби демократія почала утверджуватися.
Виборча модель ― одна ланка у ланцюгу інших необхідностей: деконцентрації державної влади, реального самоврядування (наділеного не тільки повноваженнями, але й ресурсами, і якого "старші" теж страшаться), становлення права і системи власності та ін.
Але саме вона лежить в основі делегування влади. І від неї немалою мірою залежить, чия це влада.
Упродовж усієї передвиборочої кампанії ми вистежували схожість і відмінності позицій політичних груп щодо різних питань розвитку країни. І з’ясували, що одним із небагатьох питань, в якому простежується дивна непорушна єдність, це питання власне формування влади.
Трапляється, що в агітаційному запалі політиків починає "заносити", і вони обіцяють "розпеченим залізом" щось там викорінити чи навпаки ― зробити щось "таке!" нечуване… Ось-ось зараз хтось скаже!.. Але виборча кампанія добігає завершення, та ніяких одкровень не діждалися ми стосовно виборчої моделі.
Нікому із пристрасних політичних вболівальників за "простих" українців, що упевнюють нас у своїй відданості під серенаду про "європейську перспективу", не потьмарилося у свідомості і ніхто й словечком не прохопився про те, що порядок легітимації влади має бути змінено у бік відкритості її для тих самих "простих" українців, у бік реальної політичної участі громадян.
Ба, навпаки. Свідомість політпропагандистів ясна, і прагматичний досвід нашіптує, що тим, "маленьким", не до політичних прав, раз вони утилітарно обирають між 8500 і 11000, ― "тоді ми йдемо до вас!".
Прикро і неприємно, що на 16-му році незалежності та просування демократичних принципів формування політики українське суспільство наражається на капсулювання політичної сфери, на примусове споживання неякісного управління.
Власне, мовчанка з боку політиків щодо виборчої моделі не здивувала. Саме в такому її вигляді (не делегування представництва різних соціальних груп, а ставлеництво партійних бонз) вона якнайкраще допомагає утримувати владу.
І якщо не дозволяє здобути абсолютну владу, то хоча б дає не відволікатися на управління змінами в країні, а продовжувати видозмінювати систему влади.
Сьогодні питання не в тому, що комусь із громадян подобається-не подобається котрийсь із політиків (персональне ставлення до окремих осіб із політичних кіл ― річ важлива, але не першорядна).
Питання в тому, що нині політика будується на принципах відсторонення громадян від формування влади, що дозволяє переносити на політичне поле порадянську тактику завоювання бізнесів і укріплює владу небагатьох - навіть у їхніх промовляннях проскакує погано замаскована зверхність "старших". Тому й означується вона як політична олігархія, а не демократія.
Ми, громадяни, втрачаємо. Але так само втрачає й політичне.
Зросле на штучному грунті, позбавлене коріння, воно не акумулює, не несе суспільної енергії і не має перспективи. А тому приречене на відтворення єдиної по-справжньому вартої для нього проблеми ― перерозподілу влади всередині себе.
(А в Україні ― ще й між собою, адже ми є свідками стрімкої приватизації кількома силами політичного простору, за якою покірно спостерігають так звані "малі" партії та піддаються їх прихильники. Про це окрема мова ― чи потрібно, чи можливо і якими засобами потроху усувати монополізацію політичного поля та його неконкурентність.)
За цього кожна із цих сил прагне у цей перерозподіл влади на свою користь залучити суспільство, роблячи його гучним, але, тим не менш, пасивним аргументом у дискусії, хто ж стане повноважним господарем країни, або ж спостерігачем того, як між ними буде поділено сфери впливу та ресурси країни.
У разі ж коли домовленості щодо поділу будуть гальмуватися, то провокування політичних криз може стати улюбленим прийомом сторін, і політичне пожиратиме саме себе. І з тим, як наслідок, триватиме занепад України як потенційно конкурентної країни на міжнародних ринках.
Це не означає, що маємо стагнувати, доки політичне виснажиться, адже конання, може статися, затягнеться на строк, який для нашого людського віку буде затривалий.
У суспільства є гостра потреба в якісно новому управлінні. Чи готовий кожен із нас чекати?
Якщо визнати, що політичною доцільністю наявної виборчої системи, сформованої політиками, стало прагнення усунути конкурентів із політичного поля, то лозунгом руху за її зміну чи бодай корекцію на найближчу перспективу має стати відновлення зневажених політичних прав українців та оновлення політичної еліти.
Саме еліті у повноцінній демократії належить бути виразником інтересів і потреб різних суспільних груп і станів, а не лише крупного і дуже крупного капіталу, оформленого пістрявими стрічками "благодійництва".
Як же суспільству можна потривожити упевненість політиків, яким за такого стану справ дуже зручно, і досягти змін? Хто міг би взяти на себе роль "тарана" стіни відчуження?
Локомотивами на першому етапі цього нешвидкого процесу, як уявляється, могли б стати громади, бо саме від громадянина має створюватися держава. Демократична держава.
Звичайно, громади самі ще слабкі, і територіальна реформа (як, на жаль, і всі інші) десь за горизонтом.
Але можемо, користуючись проблисками готовності частини політиків, якщо не до зміни виборчої моделі на місцевому рівні, то хоча би до обговорення можливої нової моделі виборів до міських рад, внести своє бачення у дискусію. Можливий також вклад у лобіювання такої виборчої моделі до місцевих рад, яка б уможливила представництво громад на принципах рівності, загальності та відкритості.
Громади ж, у свою чергу, могли би у подальшому спільно з іншими зацікавленими групами та їх об’єднаннями формувати й просувати зміни на національному рівні.
Звичайно, допоки різні суспільні групи не усвідомлять та не визнають свої інтереси як власні, а не задовольнятимуться посулами, і доки не сформують виразників і представників цих інтересів, доти триватиме диктат чужої політичної волі.
(Поки що усвідомлюється найближче право на збереження скверика поблизу домівки. І це вже досвід.)
Політичне на сьогодні підмінило собою всі інші інститути суспільства (і найчастіше симулює місію просування трудових, майнових, економічних та інших прав різних суспільних груп.
Скажімо, замість незалежних профспілок саме політичні групи позірно змагаються у "гуманності" рівня мінімальної зарплати і т.д). Але воно не може й не повинне замінити їх.
Приклад України яскраво доводить, що знання принципів і того, як "правильно будувати демократію", не звільняє суспільство від історичної потреби становлення дійсних своїх інститутів, а змарновані у тому десятиріччя віддаються втратою навіть тих вершин, з яких починалася нова країна.
Світлана Конончук, керівник політичних програм УНЦПД
Статтю виконано в рамках проекту "Просвіта громадян на позачергових парламентських виборах 2007 року в Україні", що реалізується за сприяння Національного фонду підтримки демократії (США)
