"Вы бы еще свастику нацепили!", - Або хто захистить Донбас від регіонального фашизму?

Четвер, 6 вересня 2007, 13:04

На балконі квартири моїх батьків у спальному районі східноукраїнського Запоріжжя усі три тури президентських виборів 2004-го року висів нашвидкуруч зроблений триметровий банер з лаконічним написом "Я – за Ющенка!".

Напередодні головного вибору нашої країни мама та тато вважали таку саморобну рекламу своїм громадянським обов'язком. Тоді, знаючи нетерпимість та агресивність більшості їхніх запорізьких сусідів до інакодумства, я дуже хвилювався за своїх батьків.

Але водночас неймовірно пишався сміливістю мами та тата.

Мене, мешканця Києва, в той час вистачало лише на те, щоб повісити на своє авто помаранчеву стрічку.

Пам'ятаю, як за пару тижнів перед виборами до мене прийшов мій київський сусід, який напередодні теж прикрасив стрічкою свою машину, і поскаржився, що невідомі порізали усі колеса його "вісімки".

Після того, як сусід приїхав на станцію техобслуговування, він побачив довжелезну чергу. Усі авто були зі стрічками. Їхні колеса також порізали невідомі.

Якщо ВОНИ можуть чинити таке в Києві, тоді на що ВОНИ здатні в Запоріжжі?, - з жахом подумав тоді я. І вкотре пригадав банер на батьківському балконі.

Наступного дня після оголошення Сергієм Ківаловим спотворених результатів другого туру голосування, моя мама, Лідія Чечеринда, вже була на столичному Майдані Незалежності. Я вкотре позаздрив сміливості та рішучості цієї жінки.

На щастя, Бог уберіг моїх політично свідомих батьків від свавілля політичних опонентів. Їм не пробили колеса авто, не підпалили двері квартири, не перестріли десь у темному під'їзді та не вдарили по голові кийком чи арматурою.

Втім словесних образ від шанувальників "провладного" кандидата мама тоді вислухала вдосталь. Так само із залізною стійкістю сприйняла усі їхні фізіологічні плювки у свій бік.

Після оголошення результатів третього туру голосування здавалося, що часи політичного терору та нетерпимості в нашій країні закінчилися назавжди. Вже ніхто і ніколи не скривдить іншого лише за те, що той має власну, інакшу думку.

Утім, не так сталося, як гадалося. У другий день вересня 2007-го на Донбасі невідомі жорстоко побили активістів Блоку Тимошенко лише за те, що ті вдягнули у власному східноукраїнському селі футболки із зображенням політика, якому довіряють. Хлопців та дівчину били ногами по голові, ребрах, нирках, печінці…

Били жорстоко та холоднокровно. Вигукуючи ненормативні слова на адресу усіх політичних опонентів і демократії загалом та жінки, що була зображена на одязі активістів, зокрема.

Пізніше усіх трьох відправили до лікарні. Коли скривавлених хлопців та дівчину у напівсвідомому стані швидка привезла до місцевої лікарні, хірург, що оглядав потерпілих, байдуже вимовив: "Ну ви б ще свастику начепили!"

Звинувачення у фашизмі – це улюблений пі-ар хід правлячої на Донбасі партії. Хід, який був вперше використаний ще у жовтні 2003-го, у Донецьку, напередодні з'їзду "Нашої України". Тоді у нацистський однострій вдягнули портрет Віктора Ющенка та розвісили його на біг-бордах столиці Донбасу.

Біля палацу, де мав відбутися з'їзд, зібрали кілька сотень людей, які активно, ніби за командою, вигукували одне слово – "Фашист!".

З'їзд було зірвано. І як це не дивно, але фірма-власник рекламних площ у Донецьку, яка розвісила "фашистські" портрети Ющенка, і досі не понесла жодної відповідальності за подібні "чорнушні" витівки.

"Чорнуха" та сила - це фірмовий стиль ведення політичного діалогу та вирішення політичних суперечок на Донбасі.

Навіть коли наступного дня після побиття Артема Сенова та Аліни і Сергія Архипчуків, до Красногорівської лікарні приїхала Юлія Тимошенко, прихильники Партії регіонів влаштували під стінами лікувального закладу справжню бійку.

На щастя, жертвою нападу регіоналів на донецьких активістів БЮТ стали лише скляні вікна лікарні. Утім, на уламках скла журналістські відеокамери зафіксували краплі багряної крові.

Один із палких шанувальників біло-синіх, які спровокували сутичку під лікарнею, верещав у телевізійні об'єктиви: "Спочатку вони хотіли нас відгородити колючим дротом, а тепер приїхали нас вбивати!"

Я сам дуже люблю Донбас. Там – три чверті мого родинного коріння. Там – поховані мої діди та бабці. Там – я провів найкращу частину мого дитинства. Але коли я відчуваю чергову передвиборчу істерію, коли я бачу чергову кров, агресію, насильство та звинувачення у фашизмі, мені здається, що в частині нашої країни все ще зберігся СРСР.

Той СРСР, який за своїм змістом та формою геть не відрізнявся від фашистської Німеччини.

І, зрештою, колись на цьому треба ставити крапку.

Єгор Чечеринда, головний редактор Інтернет-порталу INTV



powered by lun.ua
Головне на Українській правді