Чи була створена УПА 14 жовтня 1942 року?

Вже так повелося, що в Україні на християнське свято Покрови, 14 жовтня, відзначають створення Української Повстанчої Армії. Але чи дійсно УПА як військова структура Організації Українських Націоналістів-бандерівців з'явилася у цей день чи хоча б восени 1942 року? Щоб однозначно так стверджувати, бракує доказів.

Уперше документ ОУН, в якому йшла мова про створення УПА в 1942 р., було видано у "Бюро інформації Української Головної Визвольної Ради" (вип. 1, квітень 1948 року). Його передрукував Петро Мірчук у своїй книзі "Українська Повстанча Армія. 1942–1952".

Як йшлося у цьому "святочному наказі Головного Командира УПА" Романа Шухевича, маленькі збройні групи, що формувалися на Поліссі для боротьби з німцями і більшовицькими партизанами, "дали початок новим формам визвольно-революційного руху – Українській Повстанчій Армії".

Начебто все переконливо, якби не причина і дата видання документа. "Святочний" наказ вийшов 14 жовтня 1947 року, тобто зворотнім числом! Жодного документа, який би регламентував формування УПА у жовтні 1942 року, як і джерела, яке б репрезентувало діловодство цієї військової структури до квітня–травня 1943 року, не виявлено.

"Традиційну" дату створення УПА одним з перших поставив під сумнів працівник Інституту української історіографії та джерелознавства ім. Грушевського Олександр Вовк. На жаль, через сучасні життєві реалії українцям не до глибокого аналізу історичної минувшини, вони змушені виживати, а не передплачувати вузькопрофільні наукові журнали з історії, тому з творчим доробком цього історика, окрім вузького прошарку інтелектуалів, вдалося ознайомитися небагатьом.

Дослідник на документальному матеріалі довів, що УПА була створена у квітні – на початку травня 1943 року військовим референтом бандерівської ОУН на Волині та Поліссі Василем Іваховим (псевдо "Сонар").

У той час Дмитро Клячківський ("Клим Савур"), котрого іноді називають творцем УПА, перебував на посаді Крайового провідника ОУН(б), тому безпосередньо творенням військової організації не займався.

У архівно-кримінальній справі Федора Воробця, яка зберігається у Державному архіві СБУ в Тернополі, пише Вовк, значиться, що легендарний "Савур" таки очолював УПА, але вже після смерті Івахова 13 травня 1943 року.

Документи УПА, якщо така структура діяла з осені 1942-го, мали б зберегтися, але їх немає.

У 10 томах "нової серії Літопису УПА", яку завдяки підтримці української діаспори з середини 1990-х років видає Інститут археографії, документи УПА, датовані жовтнем 1942 – квітнем 1943-м, відсутні.

Найраніше джерело, яке має підпис "Головна Команда Української Повстанчої Армії", укладене 20 травня 1943 року. Воно опубліковане в 2 томі згаданого збірника архівних джерел.

Нещодавно в Центральному державному архіві вищих органів влади в Києві автору цих рядків вдалося знайти і прочитати (вони дуже вицвіли) листи-грипси Клячківського за листопад 1942 – січень 1943 років.

Грипси переконують – в цей час УПА ще не було. У ділових листах, які Дмитро Клячківський під псевдонімом "Охрім" адресував до свого підлеглого Івана Литвинчука ("Дуб", "Дубовий", "Максим"), про УПА – жодного слова!

Перший документ свідчить, що ОУН(б) на Волині та Поліссі у листопаді 1942-го перебувала на нелегальному становищі й ще тільки готувалася до збройної боротьби ("… виступів ні. Не вільно").

Восени 1942 року волинська ОУН(б) створювала тільки перші військові відділи, причому за умов постійних гестапівських провокацій ("гестапо вислало багато сексотів в терен, які провокують населення. Не датися").

У другому листі Клячківського цікавить анкетна інформація. Можливо, "анкетні листки", про які він веде мову, заводилися на учасників перших військових відділів (це ще не УПА), що формувалися Литвинчуком.

Головною темою документа № 3 є вказівка Литвинчуку, щоб той ставав "дужим", аби "двигнути нарід до Великого Походу, що поведе нас до Світлого Майбутнього". Також автор джерела наказує своєму адресатові шукати фінанси й організовувати заготівлі всього необхідного для діяльності в умовах військової дійсності. "Охрім" просить "Дуба" здобути грошові ресурси в населення (шляхом "збірок" і "коляд").

Документ № 4 – це привітання Івана Литвинчука з Різдвом. Клячківський не тільки бажає йому зміцнення "фізичних" і "духових" сил, але й нагадує, що "в слушний момент" найкращі представники українського суспільства поведуть "нарід до світлої Перемоги, до будови Могутньої Самостійної Соборної Української Держави".

Нарешті, є маса непрямих документальних доказів створення УПА весною 1943 року. Ось один із них. Працівник організаційної референтури Седлищанського повстанського району (Волинська обл.) "Гайворон" у звіті про працю за вересень 1943 року навів метод підняття морального духу місцевого населення таким чином: "Просимо, щоби прибула частина УПА і знищила зондера в Седлищах, а дух населення підніметься 100 %-во, так як на початку мая 43 року".

Потрібно бути щирим самому зі собою. 14 жовтня – така ж символічна дата створення УПА, як і день Радянської Армії чи дата створення Народно-визвольної армії Югославії на чолі з Тіто.

Минулого року, перебуваючи на Покрову по роботі у Рівному, я був приємно вражений тим, як жителі міста відзначають річницю УПА. Центром міста гордовито походжали сивочолі упівські ветерани й ветеранки, причому в ошатних зеленуватих одностроях. Люди в такому одязі навіть їхали в моєму тролейбусі.

Тоді подумалось: як мало жителі різних місцин України знають про віхи життя один одного. Якою б була реакція луганчанина чи донеччанина, якби 14 жовтня центром їхнього міста прогулювалася людина, одягнена в форму бійця УПА?

А ще чомусь захотілося, аби наші політики не займалися міжусобицями, а зрівняли тих небагатьох членів ОУН й УПА, котрі ще живуть, у правах із ветеранами Радянської Армії, які також, але по-своєму, захищали нашу Батьківщину від ворогів.

У сусідній Польщі, для прикладу, ще 21 січня 1991 року за законом "Про ветеранів та репресованих осіб" набули рівноправ'я діячі усіх польських організацій Руху опору часів Другої світової війни.

Так само в грудні 2004 року парламент Сербії зрівняв у правах сербських четників Дражі Михайловича і партизанів з Народно-визвольної армії Югославії під керівництвом Йосипа Броза Тіто.

У сьогоднішній Україні потрібна повага до тих, хто за неї боровся, нехай і вбачаючи при цьому різну мету.

Слід брати приклад з французів – сучасна французька історіографія не розділяє заслуг де Голя від здобутків Петена, якого у нас за радянською інерцією часто називають "колабораціоністом", а називає цих лідерів двох частин роз'єднаної в роки Другої світової війни Франції "щитом і мечем" країни.