За тих, кого немає з нами
Подібні коментарі з'являлися на вітчизняних інтернет-форумах під час підрахунку голосів і супроводжували незграбне топтання СПУ навколо заповітного трипроцентного бар'єра.
Ім'я Всевишнього поминали всує затяті ненависники Сан Санича, які вірили, що Провидіння не дозволить "зрадникам-соціалістам" проникнути в український парламент нового скликання.
Усе-таки мстивим громадянам довелося добряче понервувати. У запеклу боротьбу з Господом вступили металургійний магнат Володимир Бойко і вмілі члени виборчих комісій в округах №№48-49.
Часом здавалося, що Творець безсилий перед людським генієм, і Соцпартії таки дістанеться півтора десятка парламентських крісел. Але в підсумку завзяте протистояння завершилося перемогою божественного початку: Сан Санич і його товариші залишаються за бортом Верховної Ради. Звичайно, лідер соціалістів може перейняти прогресивний досвід пані Вітренко, занурившись в стихію судових позовів.
Однак торішній приклад Наталі Михайлівни свідчить про безперспективність цього шляху: вітчизняна Феміда, на жаль, неприхильна до партій-аутсайдерів.
Українці, що мріяли про показовий провал "Іуди-Мороза" на дострокових виборах, можуть відкорковувати пляшки із шампанським і наповнювати келихи пінистим напоєм. Справедливість перемогла!
Але, святкуючи поразку нещасливого Сан Санича, варто згадати і його товаришів по нещастю – підняти символічний тост "за тих, хто не з нами". За всіх депутатів Верховної Ради V скликання, яким не судилося скласти присягу в парламенті VI скликання.
Калашников... Раніше це прізвище асоціювалося лише з легендарним автоматом і купцем з лермонтовської поеми.
У липні 2006-го загальну популярність отримав третій Калашников, який за бойовими якостями не поступається першим двом. Побиття знімальної групи СТБ депутатом-регіоналом обурило всіх порядних людей у країні, але ще рік назад залишити Олега Калашникова без депутатського мандата здавалося нездійсненним завданням.
Здавалося, найбільше, що загрожує недоторканному забіяці – це свист із ложі преси під час його виступів з парламентської трибуни.
Проте, чудо відбулося: ми більше не побачимо бравого кулачного бійця серед народних обранців. За чутками, Калашников активно боровся за депутатське крісло і навіть погрожував вчинити суїцид у випадку невнесення свого прізвища у виборчий список ПР, але партійних босів не розжалобив.
Напередодні виборів регіонали були змушені поступитися суспільній думці: острах зіпсувати рейтинг партії виявився сильнішим за відомий принцип "Своїх не здаємо!" Воістину, демократія – велика річ...
Звернемося до помаранчевого табору. У період парламентських виборів-2006 у виборчому списку "Нашої України" було важко знайти більш одіозну фігуру, ніж тодішній голова НАК "Нафтогаз" Олексій Івченко.
Цього разу Олексій Григорович позбувся будь-яких перспектив задовго до старту виборчих перегонів. Чутки пов'язували вигнання Івченка з ім'ям Анатолія Гриценка, що нібито поставив питання ребром: або я, або він!
Зрозуміло, нашоукраїнці віддали перевагу респектабельному міністру оборони, а не "газовикові, що оскандалився,", керовані аж ніяк не внутрішнім потягом до самоочищення. В наявності все те ж прагнення облагородити імідж політичної сили перед виборами; необхідність виконати негласний ультиматум виборців.
До речі, уже після виключення зі списку НУ прізвище Івченка зустрілося авторові в іншому списку – українських інтелігентів, що закликали Віктора Ющенка не допустити встановлення бронзової Катерини в центрі Одеси.
Лідер КУН також зарахував себе до інтелігенції (видно, по праву тонкого цінителя дорогих германських авто) і підписався під емоційним закликом: "Не даймо забруднити нашу землю символами нашої неволі!"
Що ж, гарячий патріотизм пана Івченка досить похвальний – особливо у світлі його подвигів на ниві газової дипломатії. Цілком імовірно, що політична активність Олексія Григоровича і надалі буде обмежена підписанням безглуздих петицій. І це – наша з вами заслуга.
Деякі одіозні діячі були завбачливо відсторонені партійним керівництвом від участі в парламентській кампанії. Долю інших український виборець вирішив у ході голосування 30 вересня.
Тут ми знову повертаємося до Соцпартії і її вождя Олександра Мороза, що за рік з невеликим зумів стати "головним антигероєм" української політики, відтіснивши на другий план конкурентів-регіоналів і не раз у прогресивних колах клеймо "іуди". Тепер прогресивні кола тріумфують: заслужена помста здійснилася!
Чомусь більшість критиків Сан Санича оперують етичними категоріями, хоча апелювати до моралі в політиці – справа марна. У випадку з Морозом доречніше вести мову не про зрадництво, а про порушення елементарних правил пристойності.
Безпардонно перебігти в табір супротивника, навіть не подумавши прикрити свій сором хоча б малюсіньким фіговим листком, – це волаючий політичний моветон, неприпустимий у пристойному демократичному суспільстві.
Демократія дозволяє обманювати виборця, але категорично забороняє плювати йому в обличчя.
6 липня 2006 року Сан Санич, напевно, почував себе неперевершеним політичним асом. Він помилявся. Безумовно, хитрість, спритність, комбінаційне мислення, уміння маневрувати і плести інтриги – це якості, необхідні політикові в будь-якій цивілізованій країні, але без народної підтримки вони настільки ж марні, як жвавий гоночний "Ферарі" без краплі пального.
Свідомо розмінявши свій електорат на спікерське крісло, лідер СПУ втратив право називатися політиком у повному смислі цього слова.
Зате дійсним політиком може вважати себе Володимир Литвин, що не поступається Морозові в плані маніпуляторських талантів, але який зумів довести необхідній кількості виборців, що він дійсно потрібний країні. І, здається, зі своїм запасом електоральної довіри Володимир Михайлович буде поводитися набагато обачніше – приклад головного соціаліста досить повчальний.
Як бачимо, вчинок Олександра Мороза був не стільки гріхом проти моралі (отут Сан Санич далеко не оригінальний), скільки гріхом проти реальної політики в демократичній державі. І виявився настільки ж фатальним, як і самогубні діяння Олега Калашникова й Олексія Івченка.
Відхід особливо одіозних персонажів з парламентської сцени відбувся, але не варто переоцінювати його значення. Патетичні промови про тотальне очищення законодавчого органу навряд чи доречні. За великим рахунком новообраний парламент – це ті ж авгієві стайні, що і старий.
Напевно, дуже скоро ми зможемо в цьому переконатися. Проте, є привід і для стриманого оптимізму.
Видалення діячів, чиї мистецтва не лізли ні в які ворота, засвідчило: зворотний зв'язок між українськими громадянами й українським политикумом таки має місце бути.
Так, вітчизняний механізм народовладдя недосконалий, поїдений корозією, місцями поламаний, у ньому бракує безлічі найважливіших деталей, і усе-таки він помалу крутиться.
Українська демократія – не абстрактна фікція , схожа на легендарний Perpetuum mobile, а цілком реальна конструкція, що вимагає значних доопрацювань і термінового ремонту, але принципово працездатна.
Головне зараз – не розслаблятися, не уповати на "правильну" коаліцію і "правильного" прем'єр-міністра, а продовжити роботу над удосконалюванням демократичних механізмів; додати до прямого волевиявлення інші ефективні форми громадського контролю над діями політиків.
Будемо сподіватися, що в нашого суспільства вистачить мудрості, сил і терпіння справитися з цим непростим завданням.
А поки що піднімемо келихи за тих, кого з нами немає і, можливо, ніколи вже не буде.
P.S. Між іншим, як пише газета Дело, прощання з депутатами минулого скликання обійдеться платникам податків у більше ніж 30 мільйонів гривень.
Парламентарії V скликання, що не пройшли в нову Раду, одержать вихідну допомогу в сумі до 50 тисяч гривень.
