Чи зможе Рада дати раду собі й країні?

Середа, 31 жовтня 2007, 16:12

228 депутатських голосів, які нарахували БЮТ і НУ-НС після виборів, теоретично цілком вистачає для повноцінного функціонування парламенту та ключових голосувань – за уряд, бюджет тощо.

У світі є чимало прикладів функціонування урядів із мінімальною парламентською перевагою, а то й узагалі без неї – так званих урядів меншості.

Скажімо, після останніх парламентських виборів у Чехії, що відбулись у червні минулого року, 3 правоцентристські партії отримали 100 місць у парламенті і рівно стільки ж – 100 місць отримали 2 лівоцентристські партії.

Як результат - уряд взяли ті, хто зміг "закошмарити" політичних опонентів загрозою нових виборів. Творці чеської конституції (як, до речі, й української), за державними справами якось не здогадалися запровадити непарну кількість парламентарів.

Для Сенату США ситуація рівного розподілу між демократами й республіканцями є типовою, з огляду на те, що кожен штат країни має стабільні, ледь не століттями незмінні політичні вподобання. Зараз у Сенаті зі 100 сенаторів республіканці мають 49 місць, демократи – 50, один сенатор є незалежним.

У 2003-2005 роках у республіканців було 51, у демократів – 48; у 2001 – 2002 рр. 50 у демократів і 48 у республіканців. Нині в італійському сенаті ліві мають 158 сенаторів, праві – 156. Як результат, усе вирішують сім "довічних" сенаторів.

В історії є випадки, коли драматична перевага в 1 голос у парламенті вирішувала долю країн і навіть цілих епох. Так, у 1967 році правий рух французького президента Де Голя переміг на парламентських виборах лівих, серед яких були й комуністи, з перевагою лише в 1 голос з 486 членів Національних зборів. СРСР, зрозуміло, був у траурі.

Всі ми пам'ятаємо голосування по конституційній реформі у квітні 2004 року, коли Кучмі й Медведчуку для того, щоб помножити посаду майбутнього президента на нуль, не вистачило 6 депутатів.

Нещодавно в Італії було зроблено цікаву спробу вирішити ситуацію вагання виборців між "красивими" й "розумними" політиками та зв'язаної з цим парламентської нестабільності.

Правий уряд Сільвіо Берлусконі, щоб збільшити своє представництво в парламенті, протягнув закон, за яким партія-переможець одержувала так звану "премію більшості" – 50 депутатських мандатів плюс до мандатів, отриманим на виборах. Однак, сам поплатився за це нововведення, оскільки лівоцентристський блок Романо Проді виграв вибори з перевагою лише в 0,1% (22 тисячі голосів), 49,8% голосів проти 49,7%, але отримав усе.

У таких старовинних партійних системах, як Велика Британія чи Німеччина проблема вирішується простіше. Якщо хтось із рядових депутатів, яких тут називають "задньолавниками", насмілиться публічно піти проти лінії партії, політична кар'єра закінчиться для нього раз і назавжди.

Депутат, який без поважної причини не прийде на голосування закінчить так само вже після другого попередження. Тому переваги в 1 голос тут цілком досить.

Здавалося б, українська ситуація більш однозначна. Політичні сили, які підтримували Помаранчеву революцію отримали більш ніж п'ятивідсоткову перевагу над протилежним табором: 44,86% у БЮТ і НУ-НС проти 39,76% у Партії регіонів і КПУ. І навіть 20 депутатів формально нейтрального Блоку Литвина на змінюють абсолютної переваги "помаранчевих".

Зруйнувати політичний результат може лише корупція, замаскована під брак дисципліни.

Ситуація ускладнюється "українською специфікою". Політики в Україні в переважній більшості не хочуть знати, що це таке – "моральна відповідальність" і з чим її їдять.

Навряд чи буде помилкою припустити, що серед українських депутатів не так важко знайти бажаючих отримати кілька мільйонів за, приміром, неявку на голосування. До виборів далеко, а гроші – ось вони. Тим більше, що якщо грошей багато, через п'ять років можна буде "пристроїтися" в інший виборчий список.

Який же вихід? Чекати на природну еволюцію політиків – можна не дочекатися.

Виходом може стати реальне запровадження імперативного мандату хоча б на перехідний період (доки депутати відвикнуть масово брати хабарі). Справді, це перетворює депутатів на "кнопкодавів". А хто сказав, що депутат, обраний за списком партії, має бути чимось іншим? Зрештою, у депутата завжди є вибір: не зміг переконати партію і змиритися з її рішенням – клади мандат.

Логіка імперативного мандату прямо виходить з логіки пропорційних виборів. Тільки імперативність цього мандату може бути різною – моральною там, де є мораль, і реальною там, де нічого, крім грошей і примусу, не розуміють. Тобто, в українській політиці.

Водночас, слід враховувати й інший бік справи. Імперативність мандату справді підважує свободу політичної дискусії, перетворюючи партії на штучно монолітні утворення.

Виходом може стати запровадження верхньої палати парламенту, яка обиралася б за мажоритарною системою.

Двопалатність парламенту збільшить партійну демократію в самих політичних силах, оскільки вага виборів за партійними списками зменшиться, а члени різних політичних сил зможуть самостійно реалізуватися у виборах до верхньої палати парламенту, якщо вони відбуватимуться за мажоритарною системою. Завдяки мажоритарним виборам до верхньої палати парламенту буде нарешті реалізоване конституційне право громадян бути обраним, яке нині опосередковане партіями.

Двопалатність парламенту нормалізує політичний процес, зменшить використання деструктивних гасел і методів під час виборчих кампаній, оскільки провідні політичні гравці забезпечать собі місця у верхній палаті і не будуть розглядати контроль над партіями і вибори за партійними списками як "останній бій", у якому боротьба іде за принципом повної перемоги або повної поразки.

Інші позитивні наслідки двопалатності не менш вагомі.

Адже двопалатність парламенту стабілізує державний механізм. Політичні зміни, які відбуваються в результаті виборів, розтягуються в часі на кілька виборчих кампаній, і не можуть бути результатом одномоментного впливу ситуаційних чинників однієї кампанії, але передбачають перевірку виборцями правильності свого волевиявлення під час виборів до іншої палати парламенту.

Також двопалатність створює механізм взаємного контролю палат парламенту через баланс між гілками влади та створення максимального числа впливових інституцій, легітимізованих через вибори, які можуть контролювати дотримання поділу влад та не допустити узурпації.

Двопалатність забезпечує збільшення кількості центрів впливу та зменшує можливість одного з центрів діяти всупереч національним інтересам.

Крім того, двопалатність дасть змогу зміцнити єдність країни, залучивши кадровий потенціал регіонів та відкривши новий канал для оновлення політичної еліти через мажоритарні вибори.

На додачу, двопалатність ускладнює можливість задіяння корупційних механізмів у парламенті, і загалом зменшує доцільність корупції в парламенті з огляду на існування вагомих механізмів контролю.

Якщо існуватиме механізм "загороджувального" вето верхньої палати, для впровадження корупційного рішення вже не досить домовленостей кількох реальних керівників фракцій, які забезпечують результат голосування.

Натомість, необхідно здійснити набагато складнішу процедуру узгодження з членами верхньої палати, які обиратимуться самостійно в мажоритарних округах, і, з огляду на це, матимуть більший ступінь свободи дій, ніж члени нижньої палати.

Двопалатність парламенту дозволяє розділяти економічну владу (сконцентровану в нижній палаті парламенту) і контролюючу владу (сконцентровану у верхній палаті парламенту), що має призвести до суттєвого ускладнення корупційних діянь.

Відсутність економічних функцій у верхньої палати парламенту ускладнить лобіювання крупними бізнесменами, представлених у цій палаті, своїх економічних інтересів, у той час як наявність значних контролюючих повноважень дасть змогу їм контролювати один одного і своїх конкурентів.

Таким чином, член верхньої палати – це буде насамперед посада престижу, а не прямого лобіювання, що за певних умов може призвести до нейтралізації лобістського потенціалу "олігархів" в результаті їхнього взаємного контролю.

Сьогодні Партія регіонів з ситуативних міркувань цілком може підтримати корисну для країни Конституцію, заради шансу "відігратися" в найближчому майбутньому на виборах до верхньої палати парламенту.

Нинішній склад парламенту отримав унікальний шанс встановити систему правління, яка працюватиме на країну довгі роки. Але, дивлячись на українських політиків, важко позбутися підозри, що все буде, як завжди.

Автор – Олександр Палій, провідний експерт Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії при МЗС України, кандидат політичних наук

powered by lun.ua
Головне на Українській правді