Чи потрібні вільні ЗМІ нашим демократам?

П'ятниця, 5 жовтня 2007, 13:38

Учора ввечері мені розповіли, що з середини цього місяця припиняється фінансування одного Інтернет-видання (назвімо його виданням X), як то кажуть, наближеного до "Нашої України-Народної Самооборони".

Мовляв, вибори вже пройшли, інтерес читачів і рекламодавців упав, то ж чи варто витрачати гроші ні на що? Звичайно, - запропонували журналістам, - ви можете й далі підтримувати сайт на громадських засадах, будь ласка, ви ж і так "помаранчеві", хіба ні?

А сьогодні я дізнався, що тижневик Y, який симпатизує Блоку Юлії Тимошенко, опинився у фінансовій скруті й перебуває на грані закриття. Причина?

Борги видання, які виникли під час виборчої кампанії, коли були надруковані додаткові наклади з різко критичними щодо уряду матеріалами. Наче була домовленість, що БЮТ проплатить друк (і не більше!), але тепер газетярам сказали: це ж ваша громадянська позиція, ви самі її обрали, то чому хтось вам мусить щось платити?

Видання, про які мова, не належать до числа "грандів", але міцно займають свою нішу у "другому ешелоні" мас-медіа, мають своїх постійних читачів та авторів, за ними стоять певні традиції і певна стилістика висвітлення подій та проблем.

Яким був їхній вклад на нинішніх виборах? Невідомо, але навряд чи вирішальним, хоча, звісно, вони додали тим блокам, до яких наближені, від кількох тисяч до десятків тисяч голосів.

І не так якимись передвиборчими сенсаціями, як багаторічною копіткою працею у медійному просторі.

Чи, може бути, з виданнями X та Y повелися вірно? Може, ті тисячі чи навіть десятки тисяч голосів не варті капіталовкладень? Може, дешевше і простіше провести кілька виборчих мітингів?

І взагалі, чи не логічніше робити ставку на "грандів", на кілька провідних електронних та друкованих видань, аніж на велику кількість ЗМІ "другого ешелону", хай і достатньо впливових серед своїх постійних читачів?

…І варто було написати ці рядки, як мені зателефонував знаний культуролог професор Z. і поміж іншого розповів, що от так сталося, що він змушений був прийняти пропозицію вести колонку в одній із газет медіа-холдингу Черновецького – за своєї щонайменше скептичної настанови щодо "Льоні-космосу".

Причини? Треба ж якось спілкуватися з киянами, розмовляти з ними про насущні потреби міста, а іншим, т.зв. "демократичним" виданням професор Z. з його енциклопедичними знаннями й парадоксальним стилем викладу не потрібен.

Не потрібен він і державному телебаченню, де мав свою програму, але звідки пішов на знак протесту проти лютої цензури під час Помаранчевої революції. Пішов, і, як з'ясувалося, з кінцями: тим, кому революція дала владу, принципові й освічені люди виявилися непотрібні…

А, може, і справді непотрібні? Може, для досягнення своїх корпоративних цілей тій публіці, яку у нас звуть "політичною елітою", цілком вистачає й чинних способів впливу на маси і формування суспільної свідомості?

Що ж стосується надто ерудованих інтелектуалів – чи не відлякуватимуть вони широкі маси, які в кінцевому підсумку і вирішують результат голосування?

Чи, з іншого боку, можливо, наші демократи – просто жлоби, рагулі, роги?

Проблеми, треба сказати, реальні, від яких не відмахнешся самими лише теоретичними констатаціями того, що інтелект нації – це її сила, і що для розвитку громадянського суспільства конче потрібна широка мережа різноманітних ЗМІ зі своїми читацькими контингентами.

Тому краще розповім правдиву історію зі сталінських часів.

Як відомо, вождь усіх народів і кращий друг фізкультурників дуже полюбляв керувати мистецтвом, й особливо – кінематографом. Сталін особисто (!) передивлявся всі фільми, що виходили в СРСР, давав дозвіл на їхній випуск у широкий світ, якщо треба, то цензурував стрічки, даючи режисерам "цінні поради", а часом навіть захищав творців фільмів від надто ревних "сторожових псів" соціалізму - скажімо, так він вчинив щодо комедії Александрова "Весёлые ребята", яку було зняли з прокату й розкритикували у центральній партійній пресі.

Так от, після війни Сталіну раптом спало на думку: навіщо робити стільки фільмів, коли серед них хороших відсотків з десять, прийнятних – відсотків 30, а всі інші – це так собі або й відверті провали? Давайте скоротимо більш, ніж удвічі виробництво фільмів, щоб залишилися лише хороші та прийнятні! Так і зробили.

Але от лихо: хоча кінострічок і стало помітно менше, згадані щойно співвідношення залишилися. Наступного року випуск фільмів ще скоротили – відповідно скоротилася і загальна кількість чогось більш-менш пристойного. Нарешті, перед смертю Сталіна вийшло у світ за рік, здається, чотири чи навіть три фільми – і їх не можна було дивитися…

Висновок дуже простий: коли звужується конкурентне середовище, коли до мінімуму зменшується ареал вільного творчого пошуку, коли зникає можливість адресного спілкування з певними типами аудиторії, то як у мистецтві, так і у ЗМІ настає застій, а потім і занепад.

Товариш Сталін хотів у кінематографі діяти так само, як у конвеєрному виробництві танків, але не вийшло.

Не вийде й зараз: у разі загального падіння числа ЗМІ, редактори й автори яких стоять на справді демократичних позиціях, а не відпрацьовують гроші, будуть знижуватися і фаховий рівень цих мас-медіа, і їхній вплив на суспільство, і, зрештою, їхні наклади чи Інтернет-рейтинги.

Сусідня Росія наочно це демонструє: справа не тільки в тому, що на демократичні ЗМІ там тиснуть, а і в тому, що читачі розучилися сприймати їх усерйоз.

Іншими словами: для успіху демократичних сил, для закріплення їхнього домінуючого впливу у суспільстві, потрібне демократичне середовище із багатьма "точками кристалізації" у ньому.

Одним з різновидів цих точок виступають ЗМІ.

А відтак політичні партії, які дивляться бодай не на крок, а на два вперед, повинні дбати про таке середовище. І не тільки партії, а й бізнес, в тому числі й великий. Ідеться зовсім не про принцип "партійної організації та партійної літератури", провіщений Леніним.

Навпаки. Партії та бізнес, створивши умови для діяльності ЗМІ, для залучення туди кращих інтелектуалів за нормальну плату, для поширення цих ЗМІ, мусять стати десь на узбіччі й сумирно спостерігати за процесом – адже професіонали пера та комп'ютера самі зроблять усе найкращим чином.

Від того буде й загальносуспільний виграш, і суто прагматичний для справді демократичних політичних сил: адже створені ними осереддя демократії в кінцевому підсумку працюватимуть на них, а не на їхніх опонентів.

Існує така річ, як "людський фактор", підґрунтям якого є ціннісні орієнтації особистості, і саме ці ціннісні орієнтації, а сам тільки страх покарання, не дозволяють людині, грубо (але точно) кажучи, перетворюватися на істоту, здатну продати все на світі як не за шмат гнилої ковбаси, то за "Мерседес".

А тим часом українські "демократи" роблять усе від них залежне для того, щоб запрограмувати свій майбутній програш.

Їхнє щастя на цих виборах було в тому, що їхні опоненти головними своїми речниками зробили Януковича, Богословську, Шуфрича, Чорновола-молодшого, Рудьковського та іже з ними, тобто персонажів, у порівнянні з котрими не те що Томенко чи Кириленко, а навіть Литвин і Жванія видавалися всесвітнього штибу світочами думки і ледь не претендентами на Нобелівську премію.

Але ж не завжди буде така халява, чи не так? І взагалі – чому ми мусимо традиційно обирати найменше із двох чи трьох лих?

…Улітку 2004 року, коли створений Зиновієм Куликом кращий український щотижневий журнал "ПіК" помирав услід за своїм шеф-редактором, нікому з власників щиро демократичних "мерседесів" не спало на думку підтримати журналістів цього видання.

Улітку 2005 року без попередження зачинили Радіо НАРТ, яке зіграло велику роль у помаранчевій революції, і викинули на вулицю його журналістів.

Улітку 2007 року внаслідок фінансових проблем припинив своє існування тижневик "Без цензури", роль якого в суспільно-політичних процесах останніх років також не остання.

Якщо до цього (дуже неповного) списку додати те, про що я дізнався за останні дні, то, схоже, тенденцію продовжено в сьогодення: потужне середовище вільних ЗМІ вітчизняним "патентованим борцям" за демократію просто не потрібне.

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Реклама:
Головне на Українській правді