Революція 2008-го року

П'ятниця, 16 листопада 2007, 17:55

Мы все потеряли что-то на этой безумной войне.
Скажи мне, где твои крылья, которые нравились мне?
"Наутилус Помпилиус"

Резонанс, який викликала стаття "Революція триває", спонукав автора цих рядків знову сісти за комп'ютер.

Справді, не можна залишати поза увагою і без відповіді резони поважних політиків, політологів та інтелектуалів, які переконливо довели, що якщо мітинги опозиції розганяють в Тбілісі чи Одесі, то це – прояв демократії, а якщо в Нижньому Новгороді чи Петербурзі, то це – диктатура.

І якщо президентський авторитаризм в Росії чи Білорусі – це попрання прав людини, то такий же авторитаризм в Україні та Грузії – благо, яке рятує нас від іноземних супостатів, і яке окремі українці і грузини (числом від кількох сотень тисяч до мільйонів) не годні зрозуміти.

"ЗА ГОРАМИ ГОРИ, ХМАРОЮ ПОВИТІ..."

Ну не розуміють вони, ці московські запроданці в Грузії та в Україні, що коли п'ять людей у масках та у чорній формі без жодних відзнак, б'ють палицями грузина, який лежить посеред проспекту Руставелі, то це заради блага того ж грузина.

Не розуміють і ті двоє, які кинулись на цього хлопця, щоб своїми тілами закрити його від побоїв, що все це відбувається заради грузинської демократії.

Не розуміє політологічних аксіом і старорежимний священник церкви Кашвері, який намагався не пустити до храму озброєних спецназівців, а у відповідь отримав гранату із сльозогінним газом - у стародавній церкві намагалися сховатися від цього ж газу противники Саакашвілі.

І що вже говорити про несвідомого грузина, збитого на холодну листопадову землю потоком води з водомета. Він впав і знову випростався, потік води збив його на землю вдруге – він знову підвівся.

Справді, навіщо підніматися, повзай собі заради саакашвілівської демократії. Те, що ти встав з колін – злочин проти президента Міхо, а, отже, проти демократичної Сакартвело і її орієнтації на США та НАТО. За це ти отримаєш п'ятнадцять діб, а може, й відсидиш "за повною катушкою" в умовах надзвичайного стану.

І вже не важливо, що стаття 11 європейської Конвенції із захисту прав людини та основних свобод, Загальна декларація прав людини ООН, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права та низка інших міжнародних документів, ратифікованих свого часу і Республікою Грузія, гарантують свободу мирних зібрань.

Якщо нормально те, що у Тбілісі на противагу мирним протестам опозиції увійшли озброєні люди, то, звичайно, є нормальним те, що у травні в Київ за наказом генерала Кіхтенка (зрозуміло, що цей наказ не міг бути не узгоджений з Ющенком) рухалися озброєні солдати внутрішніх військ.

Правда, не дійшли вони до Києва не тому, що їх зупинили даїшники, а тому, що самі не захотіли займатися поліцейськими функціями – даїшники були лише зручним приводом для зупинки солдатів, які не збиралися піднімати руку на власний народ.

Але зосередження всіх "силових" відомств під єдиним керівництвом, те, чого добивається Ющенко і його адміністрація, приведе Україну до стану Росії чи Грузії.

"ЦАРЯМ, ВСЕСВІТНІМ ШИНКАРЯМ..."

Насправді немає жодної різниці між президентськими авторитаризмами в Росії, Білорусі, Грузії чи Україні.

І там, і тут розганяють опозиційні мітинги. І там, і тут закривають "незручні" телеканали чи окремі передачі і звільняють "незручних" журналістів.

І там, і тут звільняють суддів за те, що вони виносять або збираються винести "неправильні" рішення.

І там, і тут перекроюють Конституції під "лідера нації". Різниця між Росією, Білоруссю, Грузією і Україною зовсім не у характері диктатури.

Насправді різниця між нами лише в тому, що росіяни і білоруси на сьогодні згодні терпіти "сильну руку", тоді як грузини повстали проти "сильної руки", а Україна перебуває у стані байдужості, який, переконаний, рано чи пізно зміниться новим соціальним вибухом.

Колись, у часи "України без Кучми", у боротьбі з авторитаризмом Україна йшла попереду Грузії. Потім грузини випередили нас. І сьогодні вони подають нам приклад.

Ми – наступні. Свого часу ми навіть передбачити не могли, як швидко після "України без Кучми" настануть "помаранчеві" події. І наступний етап української демократичної революції настане так швидко, як ніхто й не сподівається.

Переконаний, Білорусь і Росія слідуватимуть за нами. І певен, і грузини, і українці, і росіяни тепер не поведуться на заміну Шеварднадзе на Саакашвілі, Кучми на Ющенка і Єльцина на Путіна.

Прийшов час зрозуміти, що змінювати треба не президентів, а Систему. Свого часу, навесні 2001-го більшість українців готові були проголосувати за парламентську республіку, бо зрозуміли, яку небезпеку для суспільства несе зосередження всієї влади в одних руках.

"МІЙ БОЖЕ МИЛИЙ, ЯК ТО МАЛО СВЯТИХ ЛЮДЕЙ НА СВІТІ СТАЛО..."

Розумію політиків і політологів, які відпрацьовують свій хліб, доводячи, що в Україні, як і в Грузії президенти захищають демократію від внутрішньої та зовнішньої небезпеки. Інакше неможливо, адже грузинський президент – кращий друг українського президента і якщо ми поставимо під сумнів досягнення "революції троянд", то автоматично поставимо під сумнів і досягнення "помаранчевої революції".

Розумію їх навіть тоді, коли вони закликають об'єднатися навколо "національних лідерів" на противагу західній (в Росії) або східній (в Україні) чи північній (в Грузії) загрозі.

Розумію і американські та європейські організації, які, ризикуючи отримати звинувачення у подвійних стандартах, заради певних геополітичних міркувань закривають очі на неконституційний розгін парламенту і руйнування судової системи в Україні та диктаторські замашки Саакашвілі в Грузії - щоправда, після кривавих подій 7-го листопада в Тбілісі Захід змушений був доволі голосно прикрикнути на грузинського фюрера.

Але не розумію мовчання з цих приводів українських правозахисників та громадянського суспільства в цілому.

Тих, хто колись прямо говорив про порушення громадянських прав в Україні за часів Кучми. Можливо, такі відсутні? Або, швидше за все, такі присутні, але кудись поділась совість? Совість, яка сьогодні так потрібна українській нації.

Адже об'єднання навколо "національного лідера" і надання йому великих владних повноважень заради протидії зовнішній загрозі, в якій країні б це не було, в Росії, Грузії чи Україні, – просто зручна ширма, за якою привладні угруповання великого капіталу робитимуть все, що захочуть, прикриваючись "національними інтересами".

Нам говорять, що повноваження президента Ющенка – перепона для диктатури "донецьких". Але угруповання великого капіталу, яке стоїть за Ющенком і угруповання великого капіталу, яке стоїть за Януковичем, мають однакову соціальну природу і однаково прагнуть до зосередження всієї влади у власних руках.

Домовленість між Ющенком і Балогою з одного боку та Януковичем і Ахметовим з іншого відкрила свого часу дорогу для перевиборів парламенту.

На початку року Партія Регіонів разом з Блоком Тимошенко проголосували за закон "Про Кабінет Міністрів", який обмежував повноваження президента.

Проголосували лише тому, що так було краще з тодішньої їхньої точки зору, яка (точка зору) визначалася їх місцем знаходження в уряді чи в опозиції. А сьогодні і БЮТ, і ПР, не кажучи вже про НУНС, готові переглянути цей закон у бік збільшення президентських повноважень.

Більше того, вони готові внести відповідні зміни до Конституції. І БЮТ, і ПР, і НУНС представляють інтереси різних угруповань великого капіталу і всі вони зацікавлені в авторитарному режимі, який би забезпечив їм можливість визиску власних співгромадян і став би гарантом непорушності перерозподілу ресурсів на їх користь.

Вони можуть дуже гостро конкурувати між собою, і, навіть, програвши боротьбу за виконавчу владу, виступати за парламентаризм. Але кінцевою метою всіх їх є встановлення авторитарного режиму.

Чиє ім'я носитиме цей режим – Ющенка, Януковича чи Тимошенко – важливо для них, але не важливо для нас. І якщо Україна ще не перетворилася до кінця в Росію чи Грузію, то "винним" у цьому є існування відносно незалежного парламенту, який би він за складом не був - в Росії та Грузії парламенти повністю залежні від президента.

Повернення України до кучмівської практики "сильної руки" відкине нас не лише у політичному, а й у соціальному плані назад – у часи всевладдя придворних олігархів.

"НАСТАНЕ СУД, ЗАГОВОРЯТЬ І ДНІПРО, І ГОРИ..."

Здається, мої опоненти не зрозуміли досі, що Система – це не форма правління і не персона, яка це правління очолює. Система – це система соціальних і економічних відносин.

Теперішня соціальна система в Україні забезпечила своє існування, вчасно змінивши своїх очільників. Але ця Система не може бути вічною – надто багато людей в Україні прагнуть змін.

Нехай прагнуть поки що пасивно, але ця пасивність, як і у 2001-му та 2004-му, обернеться активністю. І змінити соціальну систему можна буде лише змінивши систему політичну – перейшовши від президентського авторитаризму, який цементує існуючі порядки, до парламентської демократії.

Повторюся, парламентаризм – не ідеальний лад, але він необхідний для того, щоб зробити подальші соціальні зміни.

Це зрозуміла грузинська опозиція, запропонувавши програму "Грузія без президента".

"ЧУРЕК І САКЛЯ – ВСЕ ТВОЄ. ВОНО НЕ ПРОШЕНЕ, НЕ ДАНЕ..."

Утім, не думаю, що опоненти грузинського президента зараз зможуть досягнути свого. На мій погляд, вони допустилися помилки, погодившись грати у гру, яку запропонував Саакашвілі на умовах, які запропонував Саакашвілі.

Оголошення дострокових президентських виборів – не виконання вимог опозиції, а спроба грузинського істеблішменту залишитись при владі. Справді, виборча кампанія, на яку Саакашвілі відвів менше двох місяців, почалася в умовах надзвичайного стану, коли влада закрила дві опозиційні телекомпанії – "Імеді" і "Кавкасія".

Новини в Грузії подаються лише на підконтрольному владі "громадському" телебаченні і навіть "Руставі-2", телекомпанія, яка завжди вважалася лояльною до Саакашвілі, працює за грузинськими аналогами "темників", які надходять з адміністрації президента.

Проти двох найрейтинговіших опозиційних політиків - Окруашвілі та Нателашвілі - відкрито кримінальні справи і вони не за своєю волею знаходяться за межами Грузії. "Громадське" телебачення подає лише інформацію про досягнення і плани президента.

Виборче законодавство, реформування якого вимагала опозиція, залишилося незмінним – грузинські закони забезпечують контроль за волевиявленням громадян з боку влади. Говорити в таких умовах про вільні вибори безглуздо.

Утім, прогнозована перемога Саакашвілі на січневих виборах не ліквідує політичну кризу в Грузії. Ця "перемога" лише зажене соціальні протиріччя, які є справжньою причиною кризи в грузинському суспільстві, вглиб, сильніше стисне пружину невдоволення. І рано чи пізно ця пружина розпрямиться.

Можливо, вже у 2008-му році.

Володимир Чемерис, член правління Інституту "Республіка"



powered by lun.ua
Головне на Українській правді