"Гра в монополію". Хто здатний на компроміс?

Четвер, 22 листопада 2007, 12:22
 

Розмови, які набили оскому, - якій бути коаліції: демократичній або широкій – не тільки джерело суспільного незадоволення, але й свідчення політичної кризи, яка триває та ймовірності нових конфліктів у майбутньому.

Якщо спроба №2 демократичних сил створити коаліцію зірветься й цього разу - це буде означати нову кризу партійної та політичної системи. Розв’язати таку ситуацію можливо лише спільними зусиллями всіх політичних сил - шляхом зміни системних правил гри – тобто прийняттям нової Конституції.

При цьому хтось із трьох ключових гравців повинен піти на жертви.

Але не будемо ідеалістами - поступатися і тим більше жертвувати ніхто не збирається. Головна інтрига гри – будь-якою ціною "скинути з потяга" конкурента. Ні про який компроміс не йдеться - не в українській традиції такий підхід!

Кожний із ключових політичних суб'єктів вважає, що затягування процесу, збереження невизначеності з формуванням зрозумілого формату коаліції й уряду – кращий варіант. На практиці ж – відтягування ухвалення рішення буде мати негативні наслідки. Причому для всіх.

Незважаючи на очевидні переваги такого розвитку ситуації, коли президент залишається в ролі єдиного легітимного інституту влади, насправді він програє першим.

Адже політична невизначеність – означає зрив зобов'язань по формуванню демократичної коаліції та новий виток протистоянь. Тому вибір на користь такої політичної лінії може тільки підірвати легітимність, тобто довіру президентові з боку суспільства.

Так чи інакше, відповідальність за дострокові вибори, а отже за успіх або невдачу створення коаліції лежить саме на Ющенкові.

Для народу все ясно: немає нової коаліції та нового уряду – значить не було сенсу й у перевиборах-2007. А виходить, перспективи Ющенка на переобрання в 2010 році стають зовсім туманними.

Однак, ризики ситуації невизначеності не обмежуються тільки проблемами переобрання президента. В остаточному підсумку можуть постраждати всі лідери та партії – переможці виборів-2007.

Так, втрати несе вже команда прем'єра Януковича. Неможливість створити коаліцію знову показала слабкі місця електоральної мобілізації Партії Регіонів й особисто Януковича як єдиного безальтернативного політичного вождя "синьо-блакитних".

Інакше кажучи, вибори-2007 демонструють вичерпність електоральної підтримки Партії регіонів і Януковича, а в перспективі - її скорочення.

Такий результат серйозно знижує довіру до Януковича як до перспективного кандидата на президентську кампанію. Якщо до виборів-2007 саме Янукович мав явну перевагу і над Ющенком і над Тимошенко, то тепер ситуація змінюється.

Соціологія вже показує зміну лідера на президентські вибори-2010. Сьогодні фаворитом стає Юлія Тимошенко – теперішні вибори були для неї свого роду праймерізом на шляху до президентської кампанії.

У цьому контексті дуже дивно виглядає постановка питання про програш Тимошенко. Адже Юлія Володимирівна - безумовний переможець кампанії-2007: вона реалізувала свою стратегію дострокових виборів, вона одержала максимально можливий результат і нарешті, новий стрибок особистого рейтингу.

Однак подивимося на стратегічні перспективи Тимошенко.

Якщо коаліція не відбудеться (причому жодна), і обидва її конкуренти на президентських виборах об'єднають свої зусилля для протистояння лідеру БЮТ, її задачі явно ускладнюються.

Безумовно, Юлія Володимирівна сильний боєць – але... Суспільство втомилося від постійної боротьби за повноваження, за владу, і новий етап боротьби за президентське крісло може призвести до того, що значна частина суспільства перейде до категорії "проти всіх". Політична невизначеність цьому сприяє.

До того ж, за спиною у великих гравців уже починають проростати нові гравці – наступна генерація нового зразка. І якщо вони почнуть структурувати свої інтереси в політику, на їхньому тлі всі лідери сьогодення будуть виглядати "героями дня вчорашнього".

Навряд чи таке нове позиціонування буде на руку Юлії Тимошенко.

Проте все перераховане вище стосується суб'єктивних підсумків виборів-2007. А є ще об'єктивні, які визначають траєкторії руху не тільки політичних сил, але й - що важливіше – України в цілому.

Перше. Розмови про те, що вибори 30 вересня не змінили розстановку сил, і тому були не потрібні, лише питання розчарувань тих або інших політичних груп і гравців.

Президент не отримав бажаного домінування, ПР позбавилися партнерів по коаліції (СПУ) і тепер не можуть сформувати свою коаліцію. Поки що задоволені результатом тільки в БЮТ – але і це тимчасово.

По-суті ж, вибори показали, що в українській політиці головний механізм, який спрацьовує – це конфлікт, а не компроміс.

Нагадаємо – традиційно політичні системи поділяються на два типи - системи компромісу та системи мажоритаризму (розділені). Якщо перші розвиваються та вирішують проблеми шляхом пошуку компромісу, то другі - шляхом встановлення волі більшості.

При цьому найчастіше до систем компромісу відносять парламентські республіки, до мажоритарних систем – президентські. Але, хоча моделі вирішення конфліктів і різні, все ж таки вони працюють у рамках існуючих правил гри та спрямовані на досягнення оптимальної ефективної системи керування в інтересах суспільства, а не тільки однієї політичної сили.

В Україні ж усе навпаки. Мало того, що в нас не склалася система компромісу, і конфлікт керує всіма діями ключових політичних сил. В українському трактуванні будь-який системний конфлікт вирішується винятково на основі прагнення до домінування, поглинання малих, і встановлення власних правил гри.

Не випадково перекручування Конституції є одним з головних інструментів розв’язання політичного конфлікту.

На відміну від України, у демократичному світі таким механізмом виступають вибори. У нас же – як показав досвід нещодавньої кампанії – парламентські вибори не здатні виконувати таку функцію. І це пов'язано з тим, що кожна із впливових політичних сил прагне діяти за логікою – "переможець отримує все". По суті, за логікою президентської кампанії та президентської системи.

Незважаючи на нову редакцію Конституції та проголошення парламентсько-президентської системи, практика та логіка політичних дій залишається в рамках саме президентської системи й при цьому авторитарної.

І Партія регіонів, яка намагалася зібрати конституційну більшість у парламенті та переграти Ющенко – за що і поплатилася перевиборами.

І президент, який намагається винести новий проект Конституції, котра розширює його повноваження.

І Юлія Тимошенко, яка готується до президентських виборів і впевнено йде до повної перемоги над усіма.

Усі діють за логікою – "все або нічого". І з цього випливає тільки одне – українська демократія працює погано. Вона хитка та постійно перебуває під загрозою падіння.

Причина цього у відсутності системи, інститутів і культури компромісу.

Візьмемо конкретний приклад – сьогодні БЮТ і НУНС скрізь декларують, що демократична коаліція створена, що от-от почне працювати новий уряд. Проте за переможними реляціями стоять "непідписанти", постійні ігри в піддавки, й прагнення спіймати партнера на помилці.

Не будемо розбиратися, хто правий або винний. Результат один – коаліції немає. І в такій ситуації її не може бути апріорі. Оскільки коаліція – це не тільки суб'єктивне бажання та воля політиків. Коаліція – це важливий демократичний інститут, за яким стоїть не тільки відповідальність за дані виборцям обіцянки, але і відповідальність союзників один перед іншим, реальне узгодження інтересів (іноді дуже різних), гарантії того, що партнери не будуть вести паралельні переговори з опонентами та підкладати "свиню" в тексти угод.

Взагалі, якщо говорити про механізм, то коаліція будується та містить у собі 4 рівні або типи компромісів.

Перший: компроміс всередині політичної команди (блоку або партії). Сьогодні очевидно, що такого компромісу немає в НУНС, і це стає серйозною перешкодою для створення коаліції.

Другий: компроміс між союзниками, які створюють коаліцію.

Третій: компроміс між галузями влади – президентом, коаліцією й урядом – відсутність згоди між цими суб'єктами означає, що прийняття важливих рішень буде постійно "буксувати".

Сьогодні президента не влаштовує ні демократична, ні "широка" коаліція - в підсумку така незгода призводить до гальмування коаліційного процесу та до потенційних конфліктів. З цієї причини кожна з можливих коаліцій буде хиткою.

І четвертий: головний, компроміс про визнання загальних правил гри – Конституції. Тут і ховаються головні проблеми. Сьогодні й президент, і БЮТ, і ПР мають власне бачення змін у Конституції – і це бачення дуже відрізняється. Це означає, що грати вони збираються за різними правилами – одні в шахи, другі в "Чапаєва", треті в гандбол. Зрозуміло, якою буде гра.

Тому, щоб коаліція відбулася та стала працювати, потрібно пройти всі ці рівні.

Поки ж українські реалії створення коаліцій показують, що провідні політичні сили прагнуть будь-якою ціною обійти всі ці правила, обійти "на повороті" опонентів і партнерів. А це призводить до закономірної відсутності стійких і легітимних у суспільстві коаліцій, до росту недовіри громадян до влади і політичних партій.

Проте, окрім нездатності будувати коаліцію, провідні політичні гравці сьогодні продовжують стару гру - в "монополію". Досвід трьох виборчих кампаній (2004, 2006, 2007) нічому їх не вчить. Знову Україні пропонують гру "Третій зайвий", де двоє об’єднуються проти третього, щоб будь-яким чином викинути потенційних конкурентів із процесу.

Провідні політичні сили неймовірними зусиллями намагаються концентрувати електоральні ресурси та поглинати малі партії – спроби створити на основі НУНС мега-партію найвиразніший приклад.

У підсумку – чому ми дивуємося, що ці три великі гравці не здатні домовитися між собою? На жаль, це повністю усвідомлена стратегія. І вона може призвести тільки до одного –  до двопартійності або закріплення розколу країни не тільки за регіональним принципом, але і по полюсах бідні-багаті (як у Латинській Америці).

До закріплення такої "рівноваги" сил, яка матиме досить сумнівне відношення до демократії, відкритої конкуренції, а тільки законсервує відсталість, провінційний статус України та надовго закриє дорогу для нової політичної еліти, здатної запропонувати країні новий демократичний проект.

Сьогоднішній конфлікт ще не розв’язаний, але тенденції дають уявлення про можливі варіанти розвитку. Створюється стійке враження, що логіка домінування, властива українським політичним силам, підриває не тільки їхні власні перспективи, але і перспективи країни в цілому.

Фактор розколу, який супроводжує конфлікт, який розгорнувся між провідними політичними командами, визначає логіку розвитку ситуації та тільки продовжує сценарій 2004 року.

І розв’язати цей конфлікт може тільки Ющенко – якщо замість розмов про єдність країни, він пожертвує другим терміном і склеїть цією жертвою політичний розкол країни та політичних еліт.

На жаль, для Ющенка неминучість такого рішення була закладена в 2004 році при створенні "за круглим столом" хиткого політичного компромісу, який так і не став пактом еліт.

По-суті, він міг би скластися – якби не "ініціатива" Кучми внести зміни до Конституції. Така штучна зміна "правил гри" створила ситуацію "двох господарів" (двовладдя), підсилила розкол еліт, і головне - можливість такого розколу в суспільстві.

Запропонований у грудні 2004 року формат внесення нових Конституційних правил гри дозволив кожному з таборів ставитися до них не як до системних умов діяльності, а як до інструмента для продовження боротьби за домінування.

Як результат - нова конституційна модель стосунків не спрацювала, і тому розкол країни, перманентні конфлікти, зриви домовленостей стали визначальними факторами політичного життя.

Саме тому зараз зовсім очевидно, що вийти з цієї ситуації неможливо без стратегічного компромісу ключових політичних сил про прийняття нової Конституції й одержання згоди на це суспільства (референдум).

Звичайно є ще варіант №2 - перемога на президентських виборах і закріплення цього успіху в новій Конституції з розширеними повноваженнями президента. Цей варіант зараз розглядається в секретаріаті президента, що ясно показує живучість авторитарної політичної культури та практики епохи Кучми, і те, що модель компромісу так і залишається незатребуваною для діючих правлячих еліт.

Проте, якщо президент зможе змінити позицію "особистого реваншу" та погодиться на логіку Компромісу - це буде дійсно історичний прорив, набагато вагоміший ніж Універсал, "круглі столи" та декларації.

Цим Ющенко не тільки "об'єднає" націю, він відкриє "шлюзи" кадрового, ідейного відновлення політичного процесу. І головне – українська демократія зможе перебороти "дитячу хворобу" росту, вийти зі стадії невизначеності та набути європейські риси.  

Вікторія Подгорна, Центр соціально-політичного проектування



powered by lun.ua
Головне на Українській правді