Чи існує та звитяга, що об'єднає Україну?

Середа, 28 листопада 2007, 16:51
Замість післямови до роковин Голодомору

Ці цифри справляють сильне враження. Ба більше: вони засвідчують певні позитивні тенденції у суспільстві, його інтеграцію. Декого вони навіть тішать - хоча це слово у цьому контексті навряд чи має право на існування і має бути замінене якимось більш нейтральним синонімом.

Утім, така реакція на них зрозуміла: адже вони незаперечно фіксують факт існування української нації.

Йдеться про те, що попри всю інерцію радянських часів, попри просто-таки шалену в останні місяці російську контрпропагандистську кампанію, попри офіційну позицію двох із п'яти парламентських політичних сил - Партії регіонів та Компартії - попри нерідко не надто вдалу українську пропаганду майже дві третини українців вважають Голодомор 1932-33 років геноцидом.

63,2% опитаних Київським міжнародним інститутом соціології або повністю підтримують, або скоріше підтримують, аніж не підтримують визнання Верховною Радою Голодомору актом геноциду українського народу.

Тим часом у листопаді 2006 року, напередодні визнання Верховною Радою Голодомору геноцидом, лише 38,5% опитаних сказали, що парламент мусить зробити це, не відкладаючи, і 13,6% – що це потрібно зробити, але не зараз. Разом – трохи більше, ніж 50%.

Прогрес помітний, чи не так?

І головне, що солідарні у своїх оцінках всі регіони.

За рік кількість опитаних, які вважають, що Голодомор 1930-х років спричинила тодішня більшовицька влада, збільшилась у цілому по Україні з 65% до 72%, на Сході – з 46% до 57%, у Центрі – із 73% до 82%, на Півдні – з 59% до 65% та Заході – з 80% до 85%.

Ясна річ, така солідарність не могла бути досягнута тільки за рахунок виборців НУНС, БЮТ та Блоку Литвина плюс майже половини електорату Партії регіонів.

Навіть 41% прихильників КПУ підтримують нині визнання Голодомору геноцидом українського народу, так що Петру Симоненку скоро доведеться або коригувати свою риторику, або йти у відставку, ризикуючи втратити свій електорат…

Зрештою, ці цифри відомі.

Тут вони наводяться тільки для того, щоб проілюструвати тезу про можливість досягнення єдності ("соборності") України у певних проблемах, які ще недавно викликали вкрай неоднозначну реакцію в різних регіонах держави і серед прихильників різних політичних сил.

Але водночас і для того, щоб поставити запитання: а чи не стало таке об'єднання фактом тільки тому, що йдеться про жертв, про трагедію, про загиблих, про спільну скорботу – а не про героїв, про переможців, про звитягу і спільний успіх?

Берестечко, Крути, Базар, Голодомор, Великий Терор 1937-38 років…

Усі ці події української історії – це трагедії, часом грандіозні, часом менші за суто формальними масштабами, і попри спротив з боку певних політичних сил та силу соціальної інерції, вшанування героїчно загиблих і просто затягнутих у вир історії невинних жертв стало чимось звичним і зрозумілим для більшості українських громадян. І це нормально.

Але чи нормально, що нація навчилася об'єднуватися навколо катастроф і поразок, навколо жертовності героїв і трагедій невинних людей, а не вміє, чи не хоче, об'єднуватися навколо звитяжних перемог і визначних досягнень?

І не тільки на полі бою, а й у мирні часи?

А тим часом спільні перемоги об'єднують націю не менш ефективно, аніж спільні історичні трагедії. Точніше, такі перемоги дають національній спільноті можливість побачити в собі самій силу ствердження на світовій арені.

Бо ж хіба б Голокост став таким грандіозним символом трагедії європейського єврейства, якби внаслідок воєнних і дипломатичних перемог не постала Держава Ізраїль, не ствердилася завдяки самовідданій праці її громадян і не був споруджений у ній справді величний меморіальний комплекс Яд-Вашем?

А от з перемогами в Україні значно складніше, ніж із трагедіями. Бо тут не дуже зрозуміло, а хто ж такі, власне, "ми" у цьому контексті.

Донедавна все було просто. Радянський Союз проіснував стільки років після того, як ідея комунізму перетворилася на фікцію в очах більшості його населення, з кількох причин, однією з яких була спільна пам'ять про "велику Перемогу" і про "великі жертви", віддані заради неї.

Але на першому плані була все ж таки Перемога. Не випадково репресії Системи впали на журнал "Новый мир", який ще 1966 року піддав сумніву у статті "Легенди та факти" оповідь про "28 героїв-панфіловців", адже йшлося про підрив однієї з підвалин цієї Системи.

І коли наприкінці 1980-х сталінсько-брежнєвська версія Другої світової війни була зруйнована, коли широкі кола громадян дізналися, що нещасна Зоя Космодем'янська була не розвідницею, а банальною терористкою, закинутою в німецький тил для реалізації тактики "випаленої землі" - тобто спалення російських сіл разом німецькими гарнізонами і … самими селянами.

Що героїчні оборонці Севастополя були кинуті напризволяще їхнім командуванням, яке втекло на "велику землю", а самих солдатів і матросів залишило без снарядів і патронів, вивезених перед тим на Кавказ за наказом командувача Чорноморським флотом адмірала Октябрьського, котрий виправдав-таки своє справжнє прізвище – Дураков.

Що німецькі льотчики аж до кінця 1944 року панували в повітрі над Східним фронтом, а битву під Прохорівкою насправді виграли німці, які втратили незворотно тільки 5 своїх танків проти трьох з половиною сотень (!!!) радянських.

Тоді стара Система разом із Радянським Союзом неминуче впала.

Ясна річ, не тільки цей чинник спрацював, але і він – не в останню чергу.

А на додачу з'ясувалося, що цифри втрат у війні безбожно перебрехані – вже на середину 1990-х років центральний банк даних меморіального комплексу у Москві на Поклонній горі зафіксував 19,5 мільйонів убитих і зниклих безвісти учасників бойових дій.

А про скількох даних немає – бо просто нікому їх надати, адже мільйони червоноармійців загинули, так і не поставлені на облік, і родичів їхніх не залишилося в силу тих чи інших причин…

Тому-то в путінській Росії зараз лихоманково відбудовується модифікована стара версія "Великої Вітчизняної війни", в якій СРСР переміг усіх і вся, а західні союзники тільки плуталися під ногами.

Тому-то офіційні цифри втрат радянських збройних сил визначені у 8 млн. 668 тис. 400 осіб, щоб не видавалися надто страхітливими у порівнянні з втратами Вермахту на Східному фронті… І перемоги над різними "бендєровцамі" записуються на карб російських чеснот; а водночас у Москві споруджується меморіал донським козакам-воякам "ваффен СС"…

Іншими словами, силами Російської держави створюється оновлений міф про перемогу, задля якої "мы за ценой не постоим" - міф, який покликаний знову об'єднати росіян у боротьбі за...

За що? Вважайте, за "план Путіна", і не будемо уточнювати, якою саме має бути кінцева точка цієї боротьби.

Відтак можна сміливо назвати ще одну річ, яка об'єднає всіх українських громадян, попри офіційну російську пропаганду. Це – пам'ять про загиблих у тій війні на боці Червоної армії.

Справа в тому, що у "Книзі пам'яті України" вже зібрані дані на понад 6 млн. мешканців УРСР, котрі загинули чи пропали безвісти, тоді як Росія милостиво "дозволяє" українцям втрати приблизно півтора мільйони з тих у 8 млн. 668 тис. 400 осіб.

А, оскільки реальні втрати жителів УРСР у лавах "червоних" під час Другої світової війни, очевидно, сягають 7-8 мільйонів осіб, то пам'ять про них, хай виходячи із різних ідеологічних мотивацій, об'єднає 2010 року і Схід, і Захід, і електорат БЮТ, і електорат Партії регіонів.

Звичайно, якщо "винести за дужки" вояків НКВД та УПА чи хоча б не акцентувати саме на них.

Утім, офіційна Москва своїм неодмінним наполяганням, що "хохли" не могли втратити на війні з Гітлером стільки людей, як і сьогодні, допоможе єднанню українських громадян.

Та знов, на відміну від Росії чи Польщі, Україна не матиме звитяг, навколо яких слід об'єднувати всю українську спільноту.

"Козацька революція" ой як далеко, та і не все там було, за звичаями тих часів, аж надто героїчним. Не випадково Богдан Хмельницький дав Львову, місту своєї юності, охоронну грамоту, щоб порятувати галицьку столицю від військ Максима Кривоноса.

Битва під Полтавою 1709 року, українсько-шведський союз? Конституція Пилипа Орлика? Визвольна революція 1917-21 років? Так, там були перемоги, але чим, урешті-решт, усе скінчилося?

Чи участь у "Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу", тобто у знищенні одного тоталітаризму в ім'я ствердження іншого?

…У ХХ столітті Польща пережила низку катастроф та трагедій. Але місія "Христа Європи", як гучно, але не без певних підстав звали свою країну польські політики й публіцисти, полягала не тільки у стражданні – а й у визволенні, у всеєвропейській місії.

Коли 1920 року сталося "диво на Віслі" й червоні війська Тухачевського, вже націлені на Берлін і Париж, були розгромлені Пілсудським, цей факт був уповні використаний, та й нині вдало використовується, польськими ідеологами.

Коли в 1939-45 роках окупована Польща створила справжню "підпільну державу", яку не змогли знищити ані Гестапо, ані НКВД, це теж стало цілком заслуженою підставою для національної гордості поляків.

І активна участь поляків у Другій світовій війні на різних фронтах – це незаперечний факт. Ну, а про "Солідарність" не варто й говорити…

Чи може Україна запропонувати своїм громадянам щось подібне?

Від того, чи зможе, залежить життєздатність і подальше існування самої української нації.

Бо, дозволимо ще раз повторитися, лише трагічні сторінки історії не можуть стати самодостатнім підґрунтям національної будови. Потрібні і героїчно-переможні сторінки.

Але чи можливе об'єднання на основі спільних ідеологічних знаменників значущих у національному, а чи й світовому масштабі діянь українців, не лише воєнних, за останнє століття? Залишимо це запитання відкритим.

…А тим часом у Сєвєродонецьку збирається з'їзд тих, хто відверто прагне повернути сталінський варіант єдності українців під стягами "демократії".

До речі, у повній відповідності до заповітів "великого вождя", який ще 1952 року закликав високо піднести ці стяги у боротьбі за інтереси всесвітнього комунізму, сьогодні читай – "путінізму".

Звичайно, можна було б всю цю публіку поставити на місце силою закону, але чи матимуть такі дії успіх за умов фактичної відсутності національної єдності щодо оцінки українських перемог минувшини і кінцевих цілей боротьби?

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Реклама:
Головне на Українській правді