Рецепт для політиків на День української мови: краще читати, ніж жувати

Так звана українська влада регулярно вітає і "митників", і "грішників", і татарський народ із заснуванням Казані, і китайський – із створенням КНР.

Значно гірше з власною країною. Цього року якось ну зовсім непомітно для країни минули дві визначні дати, з яких інші держави зробили б фестиваль патріотизму.

820 років тому, 1187 року вперше в літописі було згадано Україну. Того ж року було створено першу українську пам'ятку художньої літератури – "Слово о полку Ігоревім".

І коли про першу річницю УП вже писала, то про останню дату якраз час нагадати до Дня української писемності й мови та дня святого Нестора-літописця, який святкується 9 листопада.

Святкується, треба сказати, значно скромніше, ніж, скажімо, дні народження Софії Ротару чи Яна Табачника.

Між тим, "Слово о полку Ігоревім", без перебільшення, має велетенське значення для України. "Слово" створювалося саме як літературний твір, з надзвичайною концентрацією яскравих образів.

"Слово о полку Ігоревім" є фактично єдиною пам'яткою художньої літератури часів Київської Русі, не рахуючи усної творчості, записаної значно пізніше.

Але, при цьому, за образністю і силою викладу цей твір місцями сильніший за суголосні йому французьку "Пісню про Роланда" чи німецьку "Пісню про Нібелунгів".

Як відомо, творцем церковнослов'янської мови, якою написано "Слово о полку Ігореві", були слов'янські просвітителі Кирило та його брат Мефодій з міста Солунь (Салоніки в Греції).

Метою слов'янських просвітників було створення штучної мови, яку б розуміли всі слов'яни, від болгар до чехів і моравів. Цю мову ними було створено на основі солунського діалекту болгарської мови.

У Болгарському царстві старослов'янська мова зазнала розквіту. У цій формі старослов'янська мова прийшла на Русь – як мова релігійних служб та офіційних документів. У цілому ж церковнослов'янська мова використовувалась як міжнародна – болгарами, сербами, хорватами, мораванами, а також у Київській Русі. По суті, це був слов'янський еквівалент латини, якою ніхто, крім частини болгар, ніколи в побуті не говорив.

Однак, попри те, що перші поодинокі літературні пам'ятки англійською, італійською, французькою мовами були створені лише в XIIІ-XIV століттях, ці народи вважають своєю всю місцеву літературу, написану латиною, і, відповідно, вважають своїми всіх місцевих письменників, які писали латиною.

Слід зауважити, що тривалий час, до ХVII століття, церковнослов'янська також використовувалася як письмова та релігійна мова у неслов'янських народів Молдови та Волощини.

Хоча "Слово о полку Ігоревім" написане церковнослов'янською мовою, це виразно український твір – як за місцем написання, місцем і контекстом описуваної події, так і за мовними особливостями – явними українізмами, яких немає в церковнослов'янській мові, і які могли взятися в "Слові о полку Ігоревім" тільки з живої народної мови.

Зовсім не церковнослов’янські такі вислови, слова та форми слів, як : лисици брешутъ на щиты, другаго дни велми рано, дhти бhсови, уже бо братіє невеселая година въстала, уже княже туга умь полонила, заступивъ королеви путь, подъ тыи мечи харалужныи, загородите полю ворота, оксамиты, кожу́хы, стягъ, звонячи в прадhднюю славу тощо.

У "Слові о полку Ігоревім" є такі українські слова, яких немає в церковнослов'янській, як кожух, яруга, не доста, жалощі, година, брехати, туга, вельми, дівиця, вергати, звичаї, могутній, порох (в значенні "пил"), смага, хула, чи, яруга та ін.

Українською мовою також збережені закінчення, поширені в "Слові" -ови (-єви): красному Романови, по Дунаеви.

Кличний відмінок, притаманний українській мові, також має місце у "Слові": княже, Рюриче, Давыде, Осмомисле Ярославе, господине, Романе, Мстиславе і т. д.

Відповідно і власна назва української столиці в "Слові" читається по-українськи: "в Кыев".

Явну місцеву специфіку мають цілі вірші "Слова":

"Комони ржуть за Сулою, —
звенить слава въ КыєвЂ;
трубы трубять въ НовЂградЂ, —
стоять стязи въ ПутивлЂ!"

"Ни хытру,
ни горазду,
ни птицю горазду,
суда Божіа не минути".

"На НемизЂ снопы стелютъ головами,
молотятъ чепи харалужными,
на тоцЂ животъ кладутъ,
вЂютъ душу отъ тЂла".

"А половци неготовами дорогами
побЂгоша къ Дону великому:
крычатъ тЂлЂгы полунощы,
рци, лебеди роспущени...
орли клектомъ на кости звЂри зовутъ;
лисици брешутъ на чръленыя щиты".

"Помчаша красныя дЂвкы половецкыя,
а съ ними злато,
и паволокы,
и драгыя оксамиты.
Орьтъмами,
и япончицами,
и кожухы".

"ДЂти бЂсови кликомъ поля прегородиша,
а храбрїи русици преградиша чрълеными щиты
Ничить трава жалощами,
а древо с тугою къ земли приклонилось".

Треба сказати, що за часів Київської Русі церковнослов'янське "Ђ" читалося як українське "і". Наявні в "Слові", а також у численних літописах різнонаписання на кшталт "дЂвицею – дивицею" свідчать про те, що Ђ у "Слові" вимовляється як і, и.

У свій час московські редактори спробували відмовитись від літери "і", а також літери Ђ, замінивши російською "е". Робилося все, щоб наблизити текст "Слова" до сучасної російської орфографії і так подати його читачеві, щоб якомога менше було видно ознак українського походження.

Такі ж тексти друкували тоді і в українських радянських виданнях.

В російській мові церковнослов'янське "Ђ" здебільшого трансформувалося в "е". Однак, навіть у російській мові в коренях деяких слів, наприклад, у таких як "сидеть" (від церковнослов'янського сЂдъти), "повелИтель" (від повелЂти), "свидетель" (від вЂдати) дотепер збереглася споконвічна вимова.

Український вчений Михайло Максимович мову "Слова" назвав етапом "борення" живої мови з книжною болгарською.

Російський літературний критик №1 XIX століття Віссаріон Бєлінський, попри свою відверту українофобію, визнавав українське походження "Слова о полку Ігоревім".

Як і інші дослідники й перекладачі "Слова" XIX ст., Бєлінський вважав цю пам'ятку українського походження, тому що "є в мові його щось м'яке, що нагадує нинішнє малоросійське наріччя, особливий надлишок гортанних звуків і закінчення на букву ь у дієсловах теперішнього часу третьої особи множини. Але найбільше говорить про південноросійське (читай – українське) походження "Слова" побут народу, який описується в ньому".

"Цей твір явно сучасний оспіваній у ньому події й носить на собі відбиток поетичного й людяного духу Південної Русі, що ще не знала варварського ярма татарщини, далекої брутальності й дикості Північної Русі" - дещо неполіткоректно висловився цей автор ХІХ століття.

Водночас, у сучасній російській мові дещо більший пласт церковнослов'янізмів, ніж в українській. Церковнослов'янська мова, адаптуючись, поступово витіснила на території сучасної Росії місцеві фіно-угорські діалекти, стала "лінгва-франка" для угро-фінських племен та місцевих князів.

Більшість іменитих російських вчених, зокрема Шахматов, визнають болгарське походження сучасної російської мови.

Схожі процеси відбувалися в Римській імперії, де дуже різні за етнічним походженням народи – предки французів, іспанців, португальців, італійців, румунів прийняли латинську мову та, адаптувавши її, поступово утворили власні мови.

Як би там не було, а на День української мови українським політикам, журналістам та й усім, хто ще не забув літери, не зайвим буде відкинути псевдоцивілізовану погорду і перечитати, звідки почалася та країна, якою вони керують і в якій пишуть.

Поки що ж наша "еліта" не розуміє ні країну, якою керує, ні її історію, ані її призначення. І виглядає як цілковито чужа їй.

Можливо, лише через пару поколінь таких читань можна буде закінчити приблизно тими ж словами, якими закінчується "Слово о полку Ігоревім" – "Князям слава і дружині! Амінь".

Олександр Палій, історик, для УП