Український парламент: реалізована антиутопія?
Ні, я таки чогось не розумію в українській політиці. І, мабуть, уже ніколи не зрозумію. Принаймні, допоки ця політика ґрунтуватиметься на теперішніх принципах (чи то краще – безпринципності?) і допоки у ній фігуруватиме щонайменше 90% чинних на сьогодні персонажів.
І мова навіть не про Олександра Олександровича Мороза, за аналітичне, тихе й об'єктивне слово про котрого тобі чогось приносять повістку до суду, і не про Івана Степановича Плюща, котрого один депутат з Партії регіонів щойно назвав "глибою", "патріархом політики" і "сміливою людиною" неабиякої "мужності" і "патріотизму".
І не про засади діяльності таких "глиб", а про повсякденне функціонування механізмів українського політичного життя.
Скажімо, на наших очах відбувається дійство у Верховній Раді. Сформована коаліція, президентом подана кандидатура прем'єра, депутати натискають на свої кнопки електронної системи "Рада" і...
Всі бачать: на табло лише 225 голосів замість потрібних хоча б 226. І це при тому, що "за" мали проголосувати 227 депутатів, що потім ті, чиї голоси не були зараховані "Радою", публічно й офіційно підтвердили.
Що б зробив у такій ситуації будь-який притомний парламент світу? Взяв би й переголосував. Адже цілком зрозуміло, що важливі політичні питання не можуть напряму вирішуватися залежно від того, тиснув на кнопку "Ради" парламентський новобранець Олександр Омельченко-старший дві секунди, як належить, чи півтори, як воно, ймовірно, сталося.
А якби й далі лишалися сумніви в роботі електроніки – влаштували б так, як роблять у подібних випадках у Сенаті США чи Бундестазі ФРН: застосовуючи процедуру проходження через "двері голосування".
В такому разі всі депутати виходять із зали засідань через троє дверей, одні з яких означають "за", другі – "проти", треті – "утримався".
Сплутати може тільки той, хто геть не вміє читати - може, серед депутатів Верховної Ради є й такі, але на те є товариші по фракції, щоб наставити на правильний шлях. Ну, а спеціальні клерки в присутності преси рахують депутатські "голови"...
Власне, якщо не подобається ця система – візьміть ті, які застосовувалися ще 1906 року у Державній Думі Російської імперії. Хоча тоді ще не було електроніки, але претензії через чиїсь незараховані голоси також траплялися.
Іншими словами, існує величезний досвід світового парламентаризму, який виключає можливість визнання результативним голосування, де з технічних причин не зарахований чийсь голос. Беріть і користуйтеся!
Власне, у чинному регламенті Верховної Ради теж говориться про повторне голосування у разі, якщо перший раз якісь сторонні причини завадили врахувати чиюсь позицію, щоправда, не виписаний спеціальний механізм для такого голосування, але...
Але у відповідь на спробу Арсенія Яценюка владнати справу по-людськи, спираючись на справді демократичні засади парламентаризму, депутати від Партії регіонів спершу поцупили його картку для голосування, а потім розламали спікерський пульт.
А на додачу ще й почалися розмови про "відсторонення" голови Верховної Ради від ведення засідань, про його "неповагу" до депутатів – і так далі.
А в чому неповага? У тому, що, на додачу до картки, не витягнув і не віддав "регіоналам" ще й гаманець? Чи в тому, що не захотів проводити засідання, коли навколо спікерського місця були вибудовані барикади?
Ні, я розумію, що наша Верховна Рада ще не сягнула рівня Туреччини, де 2001 року один депутат у бійці просто у залі засідань убив іншого, чи рівня Еквадору, де 2005 року ледь устигли скрутити парламентарія, коли він уже націлився з пістолета у свого колегу, але ж хіба Яценюкові варто уподібнюватися героїні відомої картини "Свобода на барикадах", щоб провести засідання?
Не забуваймо, що та героїня має не тільки пишні жіночі принади, а й почет із добре озброєних і рішучих хлопців...
І взагалі: не зайве було б ревнителям української демократії ознайомитися з обсягом прав спікера Палати громад колиски світового парламентаризму – Великої Британії.
Там спікер, між іншим, одноосібно ухвалює чимало важливих організаційних рішень, в тому числі щодо наявності порушень у роботі палати і покаранні некерованих депутатів.
І нічого – демократизму у Британії від цього не зменшується. Як і від наявності фракційних "батогів", тобто організаторів, які наглядають за партійною дисципліною в палаті і забезпечують явку всіх, хто хоч якось стоїть на ногах, представників фракції та спостерігають за одностайністю голосування членів відповідних партій.
Це, до речі, прямо стосується лементу, який здійняли навіть деякі дуже прогресивні журналісти навколо процедури обрання Яценюка спікером і запропонованого механізму затвердження Тимошенко прем'єром.
Таємне голосування має певний сенс і якось корелюється з нормами демократії за наявності в країні авторитарного чи відверто деспотичного режиму, коли стає формою спротиву залежних від диктатора парламентаріїв, оскільки відкрите голосування може призвести до репресій проти опозиціонерів.
А от у країні, де існує демократія (бодай поганенька) виборці мають право знати, як саме голосують їхні обранці, а депутати зобов'язані не приховувати своєї позиції.
І коли у Британії чи Канаді від наявності "батогів" демократія не загинула, то, може, й Україні варто зважити на світовий досвід і припинити клоунаду у залі засідань Верховної Ради?
А якщо треба обмежити сваволю спікера – будь ласка, ось фінський досвід. Голова парламенту (Едускунти) там має право відмовити в розгляді якогось питання чи в голосуванні, якщо вважає, що може бути порушена конституція чи певний закон. Тоді, у разі незгоди Едускунти зі своїм спікером, справу негайно передають на розгляд Конституційної комісії. А та вже вирішує, хто має рацію, – і ставить крапку на конфлікті.
Ще одне зауваження щодо іншого сюжету депутатського лементу, який знову залунав після недо-голосування 11 грудня: мовляв, саме та партія, яка взяла на виборах якнайбільше голосів, згідно з нормами демократії формує владну коаліцію.
Тим часом у Німеччині після виборів 1969 року відносну більшість у Бундестазі одержали християнські демократи, однак соціал-демократи та вільні демократи разом мали абсолютну більшість, хоча і незначну. Вони й створили коаліцію, і канцлером став лідер СДПН Віллі Брандт (за – 251, проти – 235 голосів).
Коаліція протрималася до 1982 року, хоча найбільшою фракцією Бундестагу весь цей час була фракція ХДС/ХСС – опозиційна...
Інший приклад: в Італії компартія у 1970-ті роки провела до парламенту найбільшу фракцію, одержавши понад третину голосів виборців. Але питання про формування нею уряду навіть не стояло, хоча в парламентських структурах вона була представлена достатньо, і на урядову політику мала певний вплив (бо ж справді – найбільша фракція, європейська демократія...).
Отож залишається тільки дивуватися цирку у нашій Верховній Раді і взагалі – в українські політиці: одні не знають азів парламентаризму, і знати не хочуть, бо сфери їхніх основних інтересів лежать поза законотворчістю; інші не знають тому, що послідовні; треті ж не знають, бо просто ліниві й тупі.
І лише кілька десятків постатей на арені Верховної Ради потенційно гідні того, щоб зватися політиками... але їх здебільшого не чують або не розуміють.
Принаймні, я не чув нікого, крім самого Арсенія Яценюка, хто б намагався пояснити ситуацію і змалювати шляхи виходу з неї, апелюючи до практики і норм світового парламентаризму.
Якщо когось не почув – пробачте, будь ласка. А водночас прохання – говоріть гучніше, щоб журналісти вас почули, а не транслювали чиєсь невігластво чи істерику.
...Свого часу В'ячеслав Чорновіл дуже хотів створити спеціальну освітню інституцію для політиків. Рухівці тоді обурювалися: ВПШ за комуністичним зразком хоче завести! Не дамо! Де демократія? А демократія, між іншим, це щось зовсім інше, аніж те, що коїться на наших очах у Верховній Раді.
І вже зовсім нікуди не лізе повторне подання президентом Ющенком до Верховної Ради кандидатури Юлії Тимошенко. Хай навіть на пропозицію депутатських фракцій зробити це. Адже тим самим глава держави (і гарант Конституції) визнав, що вся влада у нас належить кнопці.
От як спрацює кнопка, так і піде життя в країні. Як напишуть директивний папірець, бодай із грубими помилками, – так і будеш виконувати. А якщо у папірцеві буде написано, що ти помер – то мусиш довести, що живий. І ще чи доведеш...
Пам'ятаєте класичне оповідання "Поручник Кіже"? А тепер скажіть-но – чим принципово відрізняється ситуація з голосуванням у Верховній Раді 11 грудня від чиновницької описки?
Власне, а чим не сюжети Кафки чи, якщо хтось полюбляє більш веселі речі, "Бравого вояка Швейка" – з геніально показаною безглуздістю й неефективністю державної машини?
А до цього додамо численні антиутопії про всевладність "кнопки", яка збунтувалася і взяла всю владу над людьми. Чи перелицюємо ленінське гасло: "Вся влада Радам!" на – "Вся влада системі "Рада"!"
І додамо до цього коктейлю все, що тільки можна, отримавши в результаті рейтинг конечної довіри до Верховної Ради – в районі трьох відсотків. Який зусиллями самих же депутатів останнім часом невпинно знижується і знижується.
Ні, я таки чогось не розумію в українській політиці...
 |
Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
