Україна – країна поразок?
Коли в країні економічні проблеми, влада полюбляє міркувати на теми моральності та об'єднання нації.
Але якщо в одних регіонах аварії на шахтах трапляються частіше, ніж виплачують зарплату, а в інших народ більше часу проводить у Португалії, ніж удома, то дуже складно знайти національну ідею.
Хоча, схоже, українська влада з таким завданням справляється. Правда, знаходиться ця ідея не в сьогоденні, а в минулому. От тільки не можу зрозуміти – чому вона складається із суцільних поразок?
Задум цієї статті зрів у мене давно, але остаточно підштовхнули до написання дві події: одна всеукраїнського масштабу, інша – локальна.
Перша – майже двотижневі відзначання на вищому рівні річниці голоду 1932-1933 р., друга – стаття "Хто відповість за Батурин?", яка з'явилася на "Українській правді".
Поєднує їх одна тенденція, яка домінує в офіційній ідеології української влади, більшої частини інтелектуальної еліти та ЗМІ з 1991 року, але яка особливо посилилася при президентстві Віктора Ющенка.
Вона зводиться до простого – побудови державної ідеї навколо поразок і зображення української історії як череди суцільних трагічних невдач, а нашого народу - як жертви підступу численних кровожерливих "вражин".
Посудіть самі.
У січні президент і його оточення вшановують пам'ять загиблих у програному бою під Крутами 29 -го січня, а тижнем раніше - 22-го січня, святкують День соборності - річницю "злуки" УНР і ЗУНР, яка теж закінчилася повною невдачею.
26 квітня відзначається річниця Чорнобильської катастрофи.
10-го липня ми горюємо за загиблими у програній битві під Берестечком козаками.
14 жовтня - відзначається створення ОУН-УПА, яка потерпіла в підсумку повну поразку у день народження її голови – новоявленого героя України Романа Шухевича.
24 листопада, а також тиждень до та кілька днів після цієї дати, майже весь інформпростір країни присвячено пам'яті жертв голодомору та висловлюванням Ющенка на цю тему.
Нарешті, наприкінці жовтня – початку листопаду наступного року наша влада на чолі з президентом збирається широко відзначати 300-річчя програної військами гетьмана Мазепи оборони Батурина та наступної загибелі батуринців.
Безумовно, усе це – важливі події в історії України, забувати які не можна ні в якому разі.
Але не будемо зараз говорити про їхню оцінку, історичне значення та наслідки. Стосовно багатьох з них думка майже всього українського суспільства сходиться, стосовно деяких – кардинально розходиться.
Мова зараз про інше. Невже національною ідеєю для країни повинен стати "комплекс поразки"?
Пам'ять померлих, звичайно ж, потрібно шанувати. Але якщо всю країну систематично привчати до таких скорботних дат, які несуть на собі печатку поразки, і виховувати на них молоді покоління, то результат може бути тільки один.
Поява стійкого комплексу неповноцінності, народу-невдахи, який вічно страждав і вічно програвав. І особливо сильно цей комплекс закріплюється у молоді, яка вже зі шкільної лави звикає саме до такого трактування історії.
Так, радянська історія – не кращий приклад об'єктивізму, але вона виховувала мільйони людей, створюючи переможні міфи…
Хтось скаже: "Ми ростимо покоління, яке знає трагічні сторінки". Згодний, знати їх потрібно. Але, що це покоління буде знати про перемоги України?
Навіть якщо в особистісному ставленні людина орієнтована на успіх і його домагається, то як частинка "вічно скривдженого" народу, вона буде відчувати дію такого комплексу – свідомо або підсвідомо.
Та й ніякого розвитку патріотизму та національної самосвідомості, на що нібито спрямована така ідеологія, у результаті не відбувається.
Навпаки. Прагнення виїхати вчитися, працювати та жити не в Україні, а за кордоном, категорична неготовність жертвувати своїм життям і здоров'ям для захисту Батьківщини – ось деякі з головних результатів формування такого світогляду. Це фіксують будь-які соцопитування, насамперед серед молодих людей.
Що особливо вражає в діях нашої владної й інтелектуальної еліти, так це унікальна здатність навіть події, потенційно здатні послужити предметом національної гордості, повертати саме програшним боком.
Наприклад, замість численних українських перемог - під Корсунем, Жовтими Водами, Пилявцями і т.д., часів загалом переможної національно-визвольної війни на чолі з Богданом Хмельницьким, обирається та відзначається (з церковними молитвами та телевізійними репортажами всіх провідних телеканалів) поразка під Берестечком.
А замість об'єднання Західної України, у всякому разі, більшої частини її територій та населення, з іншою Україною в одну державу, яке реально відбулося у вересні-жовтні 1939 року, відзначається річниця декларативної спроби "злуки" УНР і ЗУНР 1919 року, яка реально не відбулася й була невдалою.
Так, це був план СРСР і Німеччини. Так, відбувся розподіл Польщі. Але земля наша!
І навіть до Дня 9 травня – можливо, найбільшої в людській історії Перемоги, одним з головних творців якої був наш народ, Ющенко та йому подібні намагаються прив'язати шлейф поразки, урівнюючи в цей день радянських солдатів із Шухевичем й іншими діячами ОУН-УПА, яка програла в підсумку.
У тих же випадках, коли мова дійсно йде про незаперечно "чорні" сторінки української історії, наші "пораженці" з якимось хворобливим задоволенням намагаються похизуватися один перед одним в публічних висловлюваннях про кількість жертв, наприклад голоду 1932-1933 років. Так, з вуст президента та його оточення регулярно чутно про 7-10 мільйонів загиблих.
У той час, як за оцінками багатьох західних учених і ведучих дослідників Голодомору вітчизняної Академії наук, заснованих на документах, у 1932-1933 роках в Україні загинуло від голоду приблизно 3 - 4 млн. чоловік.
Теж, звичайно, величезна цифра, але навіщо збільшувати її ще в 2,5 – 3 рази? Чому з усіх можливих оцінок кількості жертв обов'язково вибираються найбільші?
Традиції приписок, які існували в радянські часи, виходить, живуть і перемагають в рядах антирадянської владної верхівки. Але істотна різниця в тому, що тоді приписували тони виплавленого чавуну та добутого вугілля, тобто досягнення. А зараз – мільйони трупів, тобто, знову таки, поразки.
Єдине розумне пояснення цієї "пораженської" державної політики в сфері ідеології, на мій погляд, можна знайти в двох причинах. По-перше, постійним гучним відзначенням різних трагічних дат нашої історії, правляча еліта хоче відвернути увагу суспільства від численних сьогоднішніх проблем, які вона не здатна вирішити.
Від комунальної й інших інфраструктур, які можуть от-от розвалитися, які не обновлювалися десятиліттями, і до демографічних втрат України в 6 млн. чоловік за останні 15 років...
А по-друге, на тлі всіх жахів минулого, теперішня влада виглядає краще, ніж виглядала б на тлі історичних досягнень. Не розуміючи при цьому, що тим самим вона лише демонструє власну ущербність і неповноцінність, які наочно проявляються в порівнянні з державною політикою інших країн у цій сфері.
Так, у Франції - одній з провідних країн Євросоюзу, з якою ще нещодавно в пресі часто порівнювали Україну - за територією, кількістю населення, формою правління і т.д., є три головних державних свята, не рахуючи релігійних.
Це День взяття Бастилії (14 липня), День перемоги над фашизмом (8 травня) та День перемир'я - в пам'ять про Комп'єнське перемир'я 1918 р., яке раніше називалося Днем перемоги, тільки в Першій світовій.
У настільки улюблених нашим президентом США головне, знову ж, не рахуючи релігійних, свято, як відомо – 4 липня, пов'язане із проголошенням Декларації незалежності США в ході переможної війни з Англією.
Нарешті, найзначніша та найвпливовіша з усіх країн-сусідів України – Росія. Там поряд з Новим роком, 8 березня та релігійними святами на вищому державному рівні святкуються і 23 лютого - офіційно іменоване як "День перемоги Червоної Армії над кайзерівськими військами Німеччини в 1918 р. - День захисника Вітчизни", День Перемоги (9 травня).
В останні роки додався ще трохи штучний і тому не особливо шанований росіянами, але, такий, що вихваляє колишні досягнення, День народної єдності (4 листопада) на честь перемоги народного ополчення над поляками в 1612 році.
Як бачимо, у цих і більшості інших країн для пропаганди на державному рівні обираються саме переможні історичні дати, на прикладі яких виховується національна гордість і загальнонародний оптимізм.
Як аргумент "проти" можна навести приклад Ізраїлю з пам'яттю про Голокост, але він не є показовим хоча б з двох причин.
По-перше, євреї як народ більше тисячі років були позбавлені не тільки своєї держави, але і рідної землі, де б вони компактно проживали. І весь цей час, відповідно, на відміну від українців, не мали фізичної можливості досягати якихось колективних, загальнонаціональних перемог.
А по-друге, створивши Ізраїль як державу, євреї пам'ятають і відзначають не тільки Голокост, але і, наприклад, річниці переможних для них воєн з арабами.
І на завершення. З психології відомо, що злочини (від убивств і згвалтувань до шахрайства) найчастіше провокуються поведінкою потерпілих, які своїми діями підсвідомо позначають себе як потенційну жертву.
То, можливо, не варто чекати, доки зусиллями нашої "еліти" ми остаточно перетворимося на націю, яка скаржиться на всіх і вся, з історією, яка викликає жалощі? Націю, єдина гордість якої полягає в тому, що Україна "ще не вмерла"…Чому б не згадати, що ми народ не тільки великих страждальців, але й великих переможців?
Правда, не переборщивши при цьому з вигадуванням липових перемог і досягнень – і реальних цілком достатньо…
 |
Євген Філіндаш, директор Центру соціальної аналітики "Лівий погляд", народний депутат IV-V скликань
