Спокуси Ющенка, або Кому має довіряти президент?
Ми вже звикли пишатися тим, що українська демократія значно "демократичніша" за російську. Демократичніші медіа, політична культура суспільства, конкурентні механізми й процедури виборювання влади. Усе так, але виклики для політичних еліт – майже ті ж самі.
Роль особистості в історії сьогодні є ключовим питанням і для України, і для Росії, оскільки політична сфера обох суспільств є максимально персоналізованою. Масштаби різні: у нас - Блок Віктора Ющенка "Наша Україна" (зразка 2002 року), Блок Юлії Тимошенко (завжди), Блок Януковича (на рівні ідеї), а в них - Росія Путіна (на рівні символу).
Між тим, і для Путіна, і для Ющенка, як президентів, час спливає невблаганно. І якщо перший стоїть вже на порозі закінчення президентської кар'єри, то останній – перед викликом другого терміну.
Нащадки про політиків судять не по тому, як вони приходять до влади, а по тому, як вони із неї йдуть. Адже, щоб остаточно увійти в історію, необхідно спочатку вийти із політики.
Єльцин зробив це майже вчасно, Кучма - пересидів самого себе, а Шеварднадзе – був вимушений піти під тиском.
Віктор Ющенко прийшов у владу тріумфально - можна, навіть сказати, як справжній герой. Він приніс із собою в українську політику новий дух і власні принципи. Вийти з неї йому б годилося також достойно.
Однак, скидається на те, що це буде дуже непросто, оскільки чим далі триває його президентура, тим більше він занурюється у залежність від інших політичних гравців, причому, як свого політичного табору, так і опонуючого.
Українська політика засмоктує його як державного діяча у трясовину політичних комбінацій.
Якщо представники "нової влади" зразка 2005 року всі як один були зобов'язані своїми посадами новообраному президенту, то невдовзі може статися так, що Віктор Андрійович сам буде зобов'язаний своїм політичним партнерам посадою президента…
Ще до закінчення останньої парламентської кампанії автор писав, що головним питанням для Віктора Ющенка у формуванні коаліції буде не розподіл посад в новому уряді, а зміна правил гри у взаєминах президента з урядом, з перерозподілом повноважень на свою користь.
Цю вимогу враховано серед тих 12 законів, які згідно з коаліційною угодою мають бути схвалені ще до початку формування уряду.
Але це тимчасове рішення, і Ющенко це розуміє, коли проголошує 2008 рік – роком нової Конституції.
Конституція Ющенка – чим не мета для гідного завершення власного президентства? Така стратегія державного діяча, спрямована на те, щоб дати лад країні, здатна перебити конкуруючі стратегії політиків, спрямовані на завідомо дрібнішу мету – завоювання влади.
Однак, його завдання на порядок складніше, ніж ті, які стоять перед конкурентами. На цьому шляху Віктора Андрійовича чекають не лише перешкоди, але й спокуси.
Перша і найголовніша проблема – як уникнути конфлікту інтересів Ющенка-батька конституції і Ющенка-політика й президента.
На відміну від 2005 року зараз ситуація така, що країна не погодиться жити за новою Конституцією тільки тому, що її пропонує Ющенко. Навіть більше, "батьком Конституції" його зможуть визнати лише нащадки нинішнього політичного покоління.
Друга складність полягає у правильному визначенні мети й рушійних сил. Не конституція заради конституції, а відновлення через нову редакцію конституції державного ладу й суспільного договору між громадянами – спільно жити в одній державі й розвивати свою країну для себе самих та своїх нащадків.
Країну не поєднає жодна "широка коаліція" політиків, країну поєднає широка кампанія за пріоритетність громадянських прав над політичними інтересами. Відповідно, рушійною силою конституційного процесу мають стати не політики – відкриті й приховані конкуренти президента, не бюрократи й апаратники, а активні громадяни, які не побояться взяти на себе відповідальність за майбутнє країни.
Третя проблема – як у конституційному процесі ефективно спертися на народ, як джерело влади: через обраний парламент, через референдум, чи через конституанту – спеціально обраний орган установчої влади?
У даному випадку сподіватися від нинішнього парламенту, що він обмежить власне політичне свавілля й спростить життя громадянам, не доводиться.
У кращому випадку, якщо вони наберуть 300 голосів за конституційну реформу – це буде не суспільний договір, а картельна змова олігархів про спільні правила визискування громадян і гарантії соціального паразитування.
Але з огляду на нинішній стан Верховної Ради навіть це не видається можливим, особливо, якщо ініціатива виходитиме від президента.
Якщо ж ціною питання буде переобрання президента на новий термін не всенародно, а голосами депутатів (навіть двох палат) – це буде сумне завершення політичної кар'єри.
Якщо найближчим часом оголосити конституційний референдум за ініціативою президента – обов'язково отримаємо спротив політичних опонентів та їх прихильників аж до винесення на голосування альтернативних проектів, у тому числі й руйнівних для держави. Суспільний договір у такий спосіб сьогодні укласти не вдасться…
З огляду на це, озвучені плани президента створити указом Конституційну раду можуть викликати непередбачену реакцію як політичних опонентів, так і громадськості. Щирість намірів може потрапити під підозру громадськості через плутанину й принципове нерозрізнення конституційної комісії (ради) і конституанти (асамблеї).
Конституційна рада уповноважена президентом на розробку тексту проекту нової редакції Конституції не просто не зможе, але й не повинна підміняти собою конституанту – орган установчої влади, прямо уповноважений для цього народом.
Конституційна рада за своїм форматом не може взяти на себе роль конституанти, яким би не було в ній представництво, оскільки вона буде лише дорадчим органом при президенті. Саме через це Конституційна рада не може не стати мішенню для політичних опонентів президента, і вона нею стане...
Під критику не змістовного, а політично заангажованого типу потрапить і текст проекту Конституції, яким би чудовим він не був. Тому що від Ющенка. А враховуючи суттєво знижений рівень суспільної довіри до даного політика, а також відсутність у нього впливових стратегічних союзників - такий шлях конституційних змін наперед приречений.
Якщо проект, розроблений у секретаріаті президента під керівництвом Володимира Шаповала влаштує одних, то він автоматично не буде влаштовувати їхніх супротивників.
Безумовно, мета президента - ухвалення нової Конституції - правильна, але шлях (Конституційна рада - референдум) - сумнівний.
Такий шлях не зможе врятувати ситуацію, оскільки замість врегулювання конституційної кризи виведе політичне протистояння вже аж на рівень конфлікту різних текстів конституції й різних способів її ухвалення, що може закінчитися остаточним і безповоротним розвалом єдиної політичної системи держави.
Натомість продуктивним шляхом для президента може бути союз із громадянським суспільством для реалізації ідеї установчої влади через Конституційну асамблею.
У цьому сенсі алгоритм мав би бути інший.
Спочатку обирається Конституційна асамблея, яка через дебати виходить на загальну концепцію нової Конституції.
Потім Конституційна рада, вже як експертно-консультативний орган Конституційної асамблеї, пропонує конкретні формулювання тексту конституційних положень згідно виробленої концепції.
Асамблея постатейно голосує за остаточний текст, який тільки після цього виноситься на затвердження референдумом. Виноситься не президентом, а Конституційною асамблеєю, і тільки один проект, а не два. Це складний шлях, але правильний і незворотний.
Сьогодні провести успішну конституційну реформу без широкого громадського обговорення та безпосередньої участі політично незаангажованих експертів-конституціоналістів неможливо.
Адже саме громадяни мають сформувати суспільне замовлення на нову Конституцію. Нову редакцію Конституції мають створити не політики, а громадянське суспільство через своїх повноважних представників, а ті, що беруть на себе виконання політичних функцій у державі, мусять її дотримуватися.
Саме громадяни України мають бути дійовими особами конституційного процесу, оскільки йдеться про фактичне заснування ними власної держави.
Громадяни, як засновники держави, мають зафіксувати свої права й обов'язки, виробити правила власної самоорганізації, принципи організації системи управління державою та загальні рамки для функціонування політиків.
Для забезпечення тяглості конституційної традиції новообрана Верховна Рада VI-го скликання має ухвалити такі зміни до Конституції, які передбачатимуть скликання установчих конституційних зборів – Конституційної Асамблеї для ухвалення нової Конституції України.
У форматі Конституційної асамблеї мають бути зацікавленими також і коаліція, і опозиція, оскільки це дозволить їм зберегти своє політичне обличчя перед виборцями, адже у цій справі немає переможців та переможених, але є нові однакові для всіх правила політичних змагань.
Однак для успіху справи президенту потрібно відразу сказати громадянам, що, залишаючи Україні нову Конституцію, він не буде претендувати на жодну політичну посаду в наступному виборчому циклі…
Зрозуміло, що сама думка про це викличе загальний скепсис, однак цікаво, що думає з цього приводу не оточення президента, а неординарна особистість – сам Віктор Ющенко?
На контрасті з розгоном демонстрантів у Тбілісі це поставило б Віктора Ющенка в один ряд не з Михайлом Саакашвілі, а з Вацлавом Гавелом.
А хто буде наступним президентом – для громадян уже не так важливо. Важливо, щоб громадяни могли їх обирати й змінювати згідно з Конституцією й повсякденною практикою.
Пане президенте, Конституція – це занадто важливо, щоб довіряти її лише політикам…
 |
Володимир Горбач, член Громадянського конституційного комітету
