Не такі, як всі

Середа, 30 січня 2008, 19:22
Україну називають прикладом декларативної європеїзації – хлопці з ЄС закидають у наш город, що країна не запроваджує необхідні для прискорення економічного та соціального розвитку реформи, що українські політики сподіваються на геополітичну позицію України як гарантію членства в ЄС.

"Україна має стати процвітаючою та стабільною державою, а не просто бути географічно розташованою у Європі, щоби мати право претендувати на членство в ЄС," – говорять єесівці.

Звісно, ці закиди не можуть бути приємні жодному громадянину України, як неприємні були і мені.

І я задумалась, от якби довелося опинитися на місці представника України й особисто отримати такими заявами просто по пиці десь у Брюсселі, що б змогла відповісти на це я? Як би захистила позицію власної країни?

Убого стверджувати, що Україна може розвиватися і без ЄС, не менш убого і брехати, що Україна швидко надолужить, що реформи вже почалися – це лиш займає час. Це ми вже напевно чули, єесівці чули це ще більш напевно.

По деяких роздумах мені прийшла цікава думка: Україна ж зовсім не бідна сирітка – ресурси є, індустрія є, інвестиції які-не-які є, подивитися (саме подивитися, а не послухати, що розповідають), як люди живуть – не так уже все й погано.

Фільми знімають, творці все менше тікають до Москви – скоро вже артпровід Київ-Москва запрацює на реверсне використання...

Свобода слова, плюралізм, лідерство в ГУАМ... Та гляньмо тільки на техніку в магазинах та інтенсивність її розкуповування! Кінець кінцем вийдемо на вулицю та гляньмо на мобільні телефони перехожих...

Недорозвиненість законодавства, криворукість державного управління не може бути повноцінним виправданням низьких темпів зростання показників країни – банально і легко виправляється.

Чому ж ми ніяк не наздоженемо ЄС? Чому уряд не може довести цю систему до ладу, покращити загальні показники, вивести щось із тіні, подекуди обмежити, подекуди розширити, десь підправити, десь підфарбувати – і будемо як нові!

І тут мені спало на думку, що справа може бути у ставленні всіх українців до держави як інституту.

Може здатися, що ставлення – занадто абстрактна субстанція, яка через свою нематеріальність просто не може мати ваги. Та пригадаймо жарт: оптиміст бачить склянку напівповною, а песиміст – напівпорожньою – все залежить від ставлення.

Криза 1990 року та психологічний злам не минув безслідно. Розвал Радянського Союзу відомий тим, що спричинив всезагальну паніку "що ж далі?!"

Тоталітарна радянська система контролювала все – політичну, соціальну, економічну і навіть культурну сфери життя її громадян. Зі зникненням СРСР зникло регулювання у цих сферах, виник вакуум. Ніхто не міг взяти на себе відповідальність за те, що діється у державі.

Поширеною є теорія про те, що населення пострадянської України поділилося на дві частини: ті, хто змогли вписатися в нові умови – відкрили бізнес, почали активно використовувати можливості ліберальної держави, та ті, хто так і залишилися на тому ж місці, де були на момент розвалу СРСР, нездатні вписатися у нову систему, а, як відомо, той, хто не йде вперед, – той рухається назад, у минуле.

Становище, у якому перебувало суспільство після розпаду СРСР, було нестабільним, таким, що вимагало здатності пристосовуватися. Це був етап вседозволеності – шори знято, ату!

На цьому етапі почалася масова істерія серед населення – розтягти всю державу на шматочки по своїх нірках. Порушувалися закони, елітою стали розробники найвдаліших корупційних схем...

Кожен тягнув ковдру на себе і чим більше відкривалося можливостей тягти, тим більше це робили, не задумуючись про те, що сакраментальна ковдра від тиску скоро лусне.

На диво та на щастя, дефолту Україна таки уникнула. (Боюсь, якщо подякую тут ліквідаторам цієї недокатастрофи, мене звинуватять в політичній заангажованості.)

1991 рік – це таке собі повернення до стану війни всіх проти всіх .

Чому українці проголосували за незалежність України на референдумі? Бо альтернативи більше не було. Центральний уряд СРСР просто канув у небуття, Москві як політичному центру більше неможливо було довіряти, неможливо – психологічно. Залишалося взяти своє і бігти, бігти – якнайдалі.

Ніхто не хотів працювати на державу – керівники заводів розкрадали і розпродавали державно-безхозне майно. Ніхто не хотів іти у владні структури і працювати там на благо народу, бо не вірив у державу як інститут.

Крали, порушували закон – ніхто не хотів працювати на благо такої держави. Не було довіри до своїх співгромадян – здавалося, ніщо не змусить усіх раптом зупинитися, почати будувати сильну процвітаючу державу без намагань стягти якийсь ласий шматочок.

Так Україна стала територією радикального лібералізму. Держава має бути гарантом неповернення до стану війни всіх проти всіх, забезпечити закінчення свободи індивіда там, де починається свобода іншого.

Але українська держава на початку дев’яностих була таким собі нічним сторожем-алкоголіком, який за пляшку самогону люб’язно погоджувався заснути і не помітити зникнення тони-другої якого товару.

Сьогодні українська політика потрошку виходить з цього піке, але подивіться на ментальність оточуючих вас людей.

Хіба вони сьогодні довіряють державі? Хіба вони сьогодні не дбають про задоволення своїх і тільки своїх інтересів? Хіба сьогодні ті, хто був зламаний уламками Союзу, подолали свій відчай? Хіба сьогодні ті, хто з розвалом тоталітарної репресивної системи голосно заволав "СВОБОДА-А-А!!!", хіба вони припинили грати у війну всіх проти всіх?

Хіба можуть наші батьки, наші діди, чи можемо ми самі повірити, що ця блакитно-помаранчева купка аматорів, які росли з нами на цій неіснуючій обіцяній землі, зможе зробити те, чого не зміг Радянський Союз – забезпечити нам стабільність, не кажучи вже про процвітання?

Не думаю, що читач так просто прийме моє твердження, що населення було серйозно психологічно травмоване розпадом СРСР. Невже глибина недовіри до держави, зневіра у стабільністі оточуючого нас середовища, що ми отримали у спадок від недбалого батька-Союзу, настільки серйозні, що гальмують державний розвиток і по сьогодні?

Це видається нам настільки тривіальним, настільки безглуздим та незначним, що ми, очевидно соромлячись цього, щосили прагнемо це приховати.

Тільки не подумайте, що це останнє речення написано про травму, спричинену розбитими надіями радянських людей на щасливе комуністичне майбутнє, – це написав Карл Густав Юнг, про людські комплекси.

Комплекс за схемою свого формування нагадує дуже простий побутовий випадок: схопившись за гаряче ви не тільки відсапуєте руку, ви не можете себе змусити взятися за гаряче ще раз – формується захисний умовний рефлекс. Те саме відбувається з обманутими надіями – людина просто не може більше до кінця довіряти суб’єкту, що один раз підвів.

І навіть якщо визнати факт серйозності травми, яку отримало населення від стану невизначеності, пустоти та непевності майбутнього на початку дев’яностих, можна відмовити йому у глобальності й у можливому впливі на українське сьогодення.

Невже ми й досі не можемо відновити нашу довіру до держави? Невже ми, як вередлива дівчина, не можемо пробачити державі зраду наших надій?

Щоб переконати, повернусь до Юнга: він стверджує, що йому так часто доводилося зустрічати цілі сім’ї, розбиті комплексами морально та фізично.

Ще живі-живісінькі люди, яких "підставила" держава – і це не питання масової свідомості, громадської думки, історичної пам’яті, упереджень чи стереотипів, – це питання індивідуального досвіду. Ще немає і двох десятків незалежності України, не виросло ще покоління, яке може справді довіряти державі.

Не прийнято закінчувати виклад на запитанні, особливо, якщо відповіді на нього не даєш і навряд чи її знає широке коло громадськості. Але відповіді, мабуть, немає.

Ці роздуми – ще один аргумент, який я вважаю за обов’язок донести до тих, хто вважає Україну якоюсь шаблонною країною, що розвивається, хто вважає, що Україна повинна тупо копіювати кращі західні чи які інші зразки державного управління, до європейців, які хочуть втулити нас у прокрустове ложе європейського стандарту.

Україна повинна позиціонувати себе на міжнародній арені як особлива країна з національними історичними особливостями, які не можна ігнорувати.

І визначена позиція України на зовнішньополітичній арені покаже світові, що нас потрібно не критикувати та клеймити нестабільністю, а тихо сидіти і чекати, коли ми знайдемо свій особливий шлях, який відповідатиме нашим потребам.

Україна повинна знайти свій унікальний і неповторний чумацький шлях, а світ повинен прийняти нас такими, які ми є, – не такими, як усі.

Марія Іванова, Світ академічних досліджень



powered by lun.ua
Головне на Українській правді