Дмитро Видрін про "гарних дівчаток" і "поганих хлопчиків" української політики

- Дмитре Ігнатійовичу, ви були, мабуть, першим, хто майже відразу після позачергових парламентських виборів заявив про неминучі наступні дострокові парламентські вибори. Тоді це розцінили або як стьоб політолога, або як жовч політика, що представляє партію, яка програла на виборах. А зараз ідея дострокових парламентських виборів стала чи не найрозповсюдженішою. Про неї говорять не тільки комуністи, не тільки "нашоукраїнці", але й "литвинівці". Як ви вважаєте, з чим це пов'язано?

- Причин декілька. Як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру. До головної об'єктивної причини я відношу те, що зараз починається, мабуть, остання хвиля великої приватизації. А спостерігати за приватизацією завжди набагато комфортніше і вигідніше з президії влади, а не з залу опозиції. Причому це стосується будь-яких моделей приватизації, навіть найпрозорішої, найтранспарентнішої і найоб'єктивнішої.

Іншою об'єктивною причиною є те, що не тільки в Україні, а, мабуть, і в усьому світі прискорився хід політичного часу. Політичні цикли стають все коротшими і коротшими. Як наслідок величезна кількість дострокових виборів в усьому світі, включаючи навіть стабільну і повільну Європу.

Подивіться, що відбувається в Італії, подивіться, що відбувалося в Польщі, Німеччині і т.д. Дуже швидко змінюються політичні ситуації, швидко змінюється політичний ландшафт, виникають нові виклики. У цих умовах політичні цикли істотно скорочуються. І це не може не позначитися на плині політичного часу в Україні.

П'ять років строку між парламентськими виборами сьогодні здаються величезним, просто дивовижним по тривалості строком, за який може відбутися неймовірна кількість подій і змін, що вимагають, відповідно, нових політичних конфігурацій і в законодавчій, і у виконавчій владі.

До суб'єктивних причин можна віднести те, що в дострокових виборах зацікавлені практично всі політичні гравці.

Зацікавлений президент, який, скоріше за все, підспудно вважає, що чим частіше парламентські вибори, чим нестабільніша ситуація в зоні відповідальності законодавчої влади, тим фундаментальнішою, величнішою, незламнішою виглядає президентська вертикаль, як головний острів або навіть континент стабільності.

У дострокових виборах зацікавлений, безумовно, Янукович. Який розуміє, що тільки прийдешні вибори можуть врятувати його партію від розколу і мобілізувати її прихильників. Він також розуміє, що п'ять років в опозиції ні він, ні його оточення, ні його партія, ні його донори не витримають.

У дострокових виборах зацікавлена, ймовірно, навіть Тимошенко, оскільки будь-яка "надзвичайщина", будь-які політичні потрясіння Юлії Володимирівні просто в кайф. І, крім того, вона, безумовно, сподівається на цих виборах стати повновладною політичною силою і позбутися непотрібного і примхливого додатка у вигляді "Нашої України".

Як не дивно, дострокових виборів підсвідомо хочуть виборці України. Принаймні, якась їхня частина. Це й фіксується в психологічних тестах в фокус-групах. Напевно, наша еліта вже підсадила електорат на легкі економічні і важкі політичні наркотики. Зараз електорат одержав хліб і підсвідомо, або навіть уже свідомо, хоче видовищ, а вибори - це, безумовно, головне політичне видовище, головне політичне торжество.

Нарешті, вибори відбуваються зараз у двох важливих для України країнах: у Росії і США. І передвиборна риторика з цих країн доноситься до нашої еліти, до наших простих виборців через незліченні репортажі, публікації. І все це, безумовно, запаморочує трохи голову, як запамороючуть і збуджують запахи весни.

Подібна риторика навіть з чужих країн діє на нашу еліту, як звук труби (тільки полкової, а не газової) на старих бойових коней, і вони вже починають бити копитом...

Я міг би назвати з десяток інших причин, чому можливі і навіть досить імовірні дострокові парламентські вибори, та й не тільки парламентські. Але, я думаю, названих причин досить. Так що давайте готуватися до гарячої осені, або навіть весни.

- Так, причин, як я бачу, вистачає. Але якщо вибори такі ймовірні, то до них, напевно, уже готуються провідні політичні гравці, їхні аналітики, їхні експертні групи. Напевно, розробляються якісь нові стратегії, шукаються якісь ноу-хау, створюється передвиборчий креатив…Ви все це відчуваєте?

- Як не дивно, або, навпаки, як звичайно, виборів багато хто чекає, але мало хто до них готується.

Наприклад, для мене підготовка до виборів тієї або іншої політичної сили означає, насамперед, визначення її базової лінії поведінки. Навіть не стратегії, тим більше, тактики, а саме базової лінії поведінки, що включає, насамперед, визначення свого фірмового стилю, який буде визначати вже і стратегію, і тактику.

- Чому? Хіба фірмовий стиль не сформувався практично у всіх головних гравців? В одних це критика, в інших – обіцянки, у третіх – "соціалка"…

-Дійсно. Партія регіонів зробила своїм ніби стилем тотальну критику усього, що робить влада, принаймні, виконавча.

Кабінет міністрів на чолі з прем'єром, начебто, своїм фірмовим стилем зробили соціальні преференції, соціальні пільги для населення, що, правда, більше нагадує не роботу уряду, а роботу собеза або політпартії в передвиборчий період.

Президент все впевненіше своїм а-ля фірмовим стилем робить стиль ретро типу "Кучми з людським обличчям", виступаючи свого роду розводящим між іншими політичними гравцями.

Але хіба це можна називати "фірмовим стилем" у повному і високому значенні слова? Це скоріше не фірмовий стиль, а "фірма" (з наголосом на останній склад, якщо згадати радянський сленг).

У чому розходження між "фірмою" і фірмовим стилем? "Фірма" - це те, що крикливо модно і те, що, скоріше за все, запозичене в інших. А фірмовий стиль – це те, що органічно тільки тобі самому, те, що відповідає твоїй генетиці, характерові, історії походження, та й твоєму майбутньому. А от цього повною мірою сьогодні немає ні в однієї політичної сили.

Крім того, для перемоги на виборах – чергових або позачергових - також, крім знаходження власного стилю, потрібно ще й вміти робити власні політичні дії. Не імітувати, не зображати ерзац руху, а робити повноцінні політичні дії за всіма канонами і основами політичної науки.

- Можна докладніше про фірмовий стиль? Почнімо, хоча б, з Партії регіонів, як найбільшої за чисельністю в парламенті. Що для неї означало б "адекватний фірмовий стиль"?

- Зараз Партія регіонів бездумно і навіть зворушливо-наївно намагається копіювати стиль Блоку Тимошенко в попередній ВР, припускаючи, що раз тим вдалося за допомогою подібних методів повернути собі владу, то вдасться і їм. І це колосальна для них омана.

Якось я запитав у знайомого однокласника, хто йому більше подобається – Том Сойєр чи Гекльберрі Фінн? Він відповів: "Звичайно, Том Сойєр". "Чому?" "А тому що Том Сойєр – це хороший хлопчик, який іноді робить погані вчинки, а Гек – це поганий хлопчик, що іноді робить хороші вчинки".

Отож Партія регіонів намагається зараз спародіювати Гекльберрі Фінна, спорадично роблячи вчинки, які їм здаються хорошими. А насправді, завдання в них має бути іншим: їм потрібно довести, що вони дійсно хороші хлопчики. Довести і суспільству, і своїм партнерам, і своїм опонентам, та й самій Європі.

Для цього, на мій погляд, у них є тільки один шлях: зробити своїм життєвим кредо, своїм фірмовим стилем гасло, що складається всього з двох слів – "Ділися і дотримуйся".

- Розшифруйте, будь ласка, "чим ділитися" і "чого дотримуватися".

- Якби Партія регіонів взяла на себе обов'язок проаналізувати усі свої помилки, невдачі або, навпаки, досягнення і колишні успіхи, - а, на жаль, така робота не зроблена не тільки в Партії регіонів, але й у всіх інших партіях, - то було б зрозуміло, що всі скромні і нескромні успіхи Партії регіонів пов'язані з простими й очевидними речами.

Перше – це коли вони намагалися ділитися тим їхнім надбанням, що потрапляло в сферу публічної уваги. А друге – це коли вони дотримувалися закону.

Поясню докладніше. Якось я запитав в одного відомого довгожителя у світовій політиці, як йому так довго вдається залишатися на плаву? Він мені відповів: "Секрет простий. Колись ще в юності я почув анекдот, що справив на мене велике враження. "В порту митники заходять у каюту капітана. Запитують: "Зброя є?" Він відповідає: "Звичайно". І показує баульчик, де акуратно покладені Беретти, Кольти, Зіг-зауери. "А наркотики?" - запитують здивовані митники. "Є і наркотики" - відповідає капітан. І показує цілу шухляду з білосніжними пакетиками. "А валюта є?"- запитують уже зовсім здивовані митники. "Валюта є" - радісно відповідає капітан. І показує дипломат, упакований пачками євро. "І це все ваше?" - скрикують митники. "Ні, це все ваше, - відповідає капітан. – А моє в трюмі".

Стосовно "регіоналів" у свій час це могло б виглядати так. Президент грізно запитує: "Це ваші майже триста підкуплених голосів у парламенті?" А вони відповідають: "Що ви, це ваші, Вікторе Андрійовичу".

Суспільство гнівно запитує: "Це вже ваше "Дніпренерго"?" А вони відповідають: "Що ви, це ваше! У значенні наше спільне, те що працює на державу". Лідер опозиції грізно супиться: "Це ваші газові посередники?" Вони відповідають: "Що ви, Юліє Володимирівно, це ваші. І готові навіть вступити у вашу партію"...

Справа в тому, що в українській політиці, яка уся замішана на заздрості і підозрах, діє "принцип фотоплівки". Будь-який привселюдно засвічений ресурс тієї чи іншої політичної сили, а тим більше сили, що має погану суспільну репутацію і кредитну історію, стає таким же незначним, як і засвічена фотоплівка. Будь-який засвічений ресурс вважається просто "страченим".

- А навіщо "регіоналам" з кимось було ділитися? Адже це не зовсім за їхніми "поняттями". Вони, як правило, вважають, що діляться тільки слабкі, а слабких ніхто не поважає.

- Оце й є головна помилка. У нашій країні сильних не поважають, а бояться. А страх, як відомо, найгірший союзник - і того, хто боїться, і того, кого бояться.

Тому, повторюю, "регіонали" ще два роки тому могли б у своєму суспільному іміджі, у своїй фірмовій стилістиці істотно просунутися від "поганих хлопчиків" до "хороших", якби ділилися всім, що їм перепадає.

Адже у суспільства склалося стійке переконання, що регіоналам перепало, і в політичному, й у фінансовому значенні, значно більше, ніж вони того заслуговували. І якби ділилися вони швидко, азартно, за власним бажанням ще до того, як усе це в них відбирають, власне, їм і видумувати в стилістичному плані нічого не потрібно було б.

Словом, їм потрібно було просто відродити ще совковий кіношний імідж "донецького хлопчика", як персонажа, який готовий поділитися всім, включаючи останню сорочку або останній металургійний завод.

- Ну, з цим все зрозуміло. А що з дотриманням закону?

- "Регіонали" випустили з уваги той факт, що їм все вдається, коли вони скурпульозно дотримуються закону, а не коли вони його брутально порушують. От блокували вони трибуну в минулому скликанні, вимагаючи захистити регламент Верховної Ради, блокували зал, вимагаючи захистити Конституцію - і все їм вдалося.

Як тільки вони стали грати в протизаконні ігри, як тільки вони стали, порушуючи регламент і закон, перекуповувати депутатів, створювати якісь таємні змови, альянси – все у них посипалося.

- Але ж у "регіоналів" саме репутація тих, хто вийшов, м'яко кажучи, із середовища, яке не дуже дружить з законом?

- Так, якщо говорити про "законників" у буквальному значенні слова, а не у фігуральному, тобто як про людей, які поважають закон, грати таку роль досить непросто. Але в цьому і була б класна фішка "регіоналів".

Мовляв, ми порвали з темним незаконним минулим, усвідомили свої помилки, і зараз для нас немає нічого вищого і святішого за регламент, закон, Конституцію, та й взагалі, дотримання будь-яких правил гри і будь-яких домовленостей. Якби вони вибрали цей стиль, якби вони пішли цим шляхом, то, швидше за все, вони б не програли.

От дивіться, колосальна їхня помилка була в тому, що вони погодилися на розпуск парламенту, - законність чого не підтвердив Конституційний суд, - і програли.

Колосальна помилка їх була й у тому, що вони брали участь у цих виборах, хоча, за законом, вони могли б цілком їх саботувати - і це був другий їхній програш.

Третій програш полягав у тому, що вони ввійшли в зал, хоча могли б туди, за законом, не входити і тоді б попередній парламент, з істотною перевагою на їх користь, дотепер би вважався для значної частини суспільства легітимним.

Але замість того, щоб діяти за законом, вони стали дотримуватися якихось кулуарних, непублічних таємних домовленостей. А це не їхня сфера, не їхня "фішка", не їхній стиль. Це не те місце, де вони сильні. І звідси їхній тотальний програш.

- А як ви оцінюєте їхню поведінку зараз?

- Зараз вони повільно, з натугою, але приходять до розуміння ефективності такої формули: " Он уважать закон заставил и круче выдумать не смог!"

Дійсно, через вимоги скрупульозного дотримання закону можна крутіше построїти або нагнути своїх опонентів, ніж через будь-яке беззаконня, ніж через будь-яке свавілля.

Згадаємо ще, що не закінчилися польські події. Польські митники через скрупульозне дотримання закону, що регламентує їхній обов'язок, так построїли країну, так построїли уряд, як не змогли б построїти через будь-які митні безладдя і свавілля.

- А що ви скажете про фірмовий стиль опонентів регіоналів – оранжево-білих?

- Тут простіше. Як мені здається, вони раніше знайшли свій фірмовий стиль і тому закономірно виграли. Їхній фірмовий стиль я позначив би як "Порушуй і руйнуй". Відразу скажу, що в ці слова я не вкладаю ніякого негативного змісту.

Буває жахлива, мертвуща стабільність і буває творче, креативне руйнування. Адже для того, щоб щось створити, найчастіше, необхідно щось зруйнувати і, найчастіше, необхідно щось порушити.

Тому наші оранжево-білі "термінатори" виконують дуже важливу роботу. Головне, щоб ця робота не ставала самоціллю і не перетворювалася в єдину нескінченну фазу.

- Але подібна небезпека вже існує. У нашому суспільстві все валиться – від законів, правил гри і домовленостей до репутації і надій. Чи не існує небезпека, що "руйнівникам" рано чи пізно доведеться за це відповідати?

- Не доведеться. Українська політика саме тим і приваблива, що в ній ніхто ніколи ні за що не відповідає. Згадаєте хоча б останній епізод з Луценком і Черновецьким. Крім того, у нас у свідомості саме поняття "демократія" якось непомітно злилося саме з руйнуваннями і порушеннями.

Тому, повторю, хочеш бути демократом – руйнуй і порушуй. Тим більше, що в "оранжево-білих" на Заході стійка репутація "хороших хлопчиків", а ми вже з вами домовилися, що їм прощають навіть не дуже хороші вчинки.

Тому моя порада цій політичній силі: просто не зраджувати своєму вже сформованому стилеві – якнайбільше руйнувати і якнайчастіше порушувати – канони, закони, все що завгодно. І усе їм вдасться. В тому числі і на дострокових виборах.

Не буду говорити про це докладніше, оскільки я колись уже подібну модель описав у своєму блозі під назвою "Хочеш вижити - ламай формат".

- Давайте поговоримо про "хорошу дівчинку". Якщо вона робить таку важливу "творчо-руйнівну" роботу, то звідки в нашої еліти такий панічний страх перед Юлією Тимошенко? Причому, як відомо, бояться її не тільки опоненти, але бояться її найближчі соратники і партнери. І незрозуміло, хто більше її боїться.

- Напевно, справа в тому, що Юлія Володимирівна не тільки чарівна і стильна жінка, - стильна, як усі революціонери, включаючи особливо Че Гевару, - але вона ще й бомба уповільненої дії з годинниковим механізмом, який не виймається. Усі чують, як цокає цей механізм, але ніхто не знає, коли відбудеться вибух і з якою силою, ніхто не знає, куди буде спрямований, я перепрошую за тавтологію, цей спрямований вибух - в бік ворогів, опонентів чи друзів і найближчого оточення.

- Ви ще хотіли щось сказати про таку дефініцію як "політична дія"…

-Дійсно, є такий важливий, але призабутий в нашій політичній науці напрямок, як вивчення політичних дій. У свій час прекрасний вчений Парсонс довів, що повноцінна політична дія як мінімум складається з трьох аспектів.

Перше – це наявність актора (від слова "акт", "дія"). Друге - наявність у цього актора чітко сформульованої мети. Третє – постійне бажання актора переборювати або навіть руйнувати навколишнє середовище.

Отож, виходячи хоча б з цього визначення, у нас у політиці майже немає суб'єктів політичної дії.

- Ви говорите "майже", тобто хтось все-таки є?

- Виходячи з названих критеріїв, ближче до них сьогодні поки, знову-таки, тільки Тимошенко.

- А чому, наприклад, не Ющенко або той же Янукович?

- Справа в тому, що Янукович боїться бути актором. Наприклад, хтось колись бачив, щоб він особисто блокував трибуну або особисто вів в атаку на сутичку свої синьо-білі полки? Ні, цього не було.

Поки він не зрозуміє, що повноцінну і сучасну політичну дію, на відміну від дії бізнесової або бюрократичної, неможливо робити тільки з трибуни або з кабінету, - а вона часто відбувається на барикаді, вулиці або в юрбі, - він не стане повноцінним політиком.

- Дмитре Ігнатійовичу, сьогодні уже все частіше говорять і про можливі дострокові президентські вибори. Причому головними претендентами й опонентами на них називають не представників різних політичних сил, а фактично однієї – Ющенка і Тимошенко. Як ви оцінюєте їхні шанси?

- Я думаю, трохи передчасно говорити про подібну ситуацію. І це окрема велика тема для аналізу. Якщо ж говорити дуже попередньо і дуже коротко, то картина приблизно така.

Бойова машина з назвою "Тимошенко" на сьогодні має переваги перед лімузином з назвою "Ющенко" практично за всіма тактико-технічними характеристиками, які потрібні на українському політринку: і за трудоголізмом, і за вольовими установками, і за соціальним темпераментом.

Я вже не говорю про мобільність, лабільність, швидкострільність ініціатив і т.д. Тому, за ідеєю, усі переваги на її стороні. Правда, є одне "але": Тимошенко передбачувана в своїй непередбачуваності, а Ющенко непередбачуваний у своїй передбачуваності.

Розмовляла Олександра Козел