Переяславський договір: 354 років потому... дружба, перевірена часом

6232 перегляди
Сергій Ківалов, для УП
Четвер, 27 березня 2008, 12:31

27 березня 1654 року було укладено Договір про вічне єднання і непорушний союз між Українською і Російською державами, між українським та російським народами.

Технічно все виглядало так, як і сьогодні укладаються двосторонні міжнародні договори.

Спочатку органи влади обох країн дають доручення підготувати новий договір. Нормотворча і погоджувальна робота доручається дипломатам. Коли текст майбутнього договору вже готовий, глава однієї держави надсилає його главі іншої держави за своїм підписом і печаткою. Глава другої держави, який отримав текст договору, повертає його, скріпленого вже його згодою, назад.  

Три з половиною століття тому, 1 жовтня 1653 року, вищий представницький орган влади в Росії - Всеросійський земський собор ухвалив відповідальне рішення: заради захисту братерського українського народу в односторонньому порядку розірвати мирний договір з Польським королівством, що було рівнозначно оголошенню війни.

Розірваний російсько-польський договір зобов'язував Росію допомагати Польщі придушувати боротьбу українського народу за незалежність і краще життя, забороняв надавати українцям будь-яку допомогу.

Одночасно Всеросійський земський собор дав доручення царському апарату укласти союзний договір з Україною і її народом. 8 січня 1654 року всенародні збори жителів України, Переяславська Рада, зі своєї сторони абсолютною більшістю ухвалили рішення перейти "під високу руку Російського Царя", стати російськими підданими, що скріпити договором.

Текст Договору готували дві групи дипломатів: російська на чолі з боярином Василем Бутурлиним, і українська на чолі з генеральним суддею Запорізького Війська Сергієм Зарудним і переяславським полковником Павлом Тетерею.

Спочатку проект Договору було викладено у вигляді чолобитної за підписом гетьмана Богдана Хмельницького і козацької старшини, а потім скріплено указами і грамотами російського царя, Олексія Романова. Остаточний текст договору складався з 11 пунктів, і в історію ввійшов під назвою "статті Богдана Хмельницького", "Переяславський" або "Московський" договір.

Договір від 27 березня 1654 року зберіг за Україною фактичну незалежність, дозволивши утримувати 60-тисячну регулярну армію, закріпивши непорушність кордонів, власне керівництво, включаючи податкове відомство, гарантував свободу віросповідання, недоторканність прав, свобод і власності політичної, економічної і військової еліти.

Україна поступилася Росії лише правом вести від її імені переговори з польським королем і турецьким султаном, - що було цілком природно, адже обидва ці правителі в той час вели війну проти України, прагнучи поневолити її народ.

Росія ж гарантувала Україні військовий захист, і навіть власну армію України взяла на утримання царської скарбниці.

І тоді, кілька століть тому, і сьогодні цей договір залишається своєрідним зразком цивілізованих відносин держав, пов'язаних спорідненням і тісною дружбою. Це виразник щирих, міцних, братерських відносин українського і російського народів – більших, ніж добросусідство, більших, ніж стратегічний союз.

За всю історію Українських земель, жодна інша держава ще не гарантувала Україні і її народу дружбу і допомогу на таких умовах.

Як приклад - коли після проголошення незалежності України в 1991 році наша держава пішла на безпрецедентний зовнішньополітичний крок, цілком відмовившись від одного з найбільших у світі арсеналів ядерної зброї, жодна з великих ядерних держав Заходу, яким була адресована ця жертва, не побажала в договірній формі гарантувати Україні збройний захист у випадку нападу, не дивлячись на багаторічні прохання українського керівництва.

І це лише один з десятків подібних випадків в історії, що уже багато століть вчить нас: єдина у світі країна, завжди готова надати у вирішальний момент безкорисливу допомогу українському народові, і "за ціною не постояти" – це Росія. І цими словами все сказано.

Тому, якщо відкинути мішуру політичних спекуляцій і замовлених піар-компаній, то російсько-українські відносини для більшості українців – це неминуча, вічна цінність.

Це цілком справедливо і сьогодні, коли Україна і Росія співіснують на засадах суверенної рівності і міждержавного співробітництва. Що б не говорили політики, люди вже сказали своє слово.

У Росії тільки на заробітках практично постійно знаходиться не менше трьох з половиною мільйонів українських громадян - десята частина всього працездатного населення країни.

І навпаки, тільки за офіційними даними майже вісім з половиною мільйонів громадян України вважають себе росіянами за національністю, а російське коріння мають більше сімнадцяти мільйонів, тобто третина населення України. Навіть на вулицях української столиці частіше чутно російську мову.

Поєднує нас і економіка. Взаємозалежність наших країн у плані забезпечення енергоносіями вже давно стала притчею во язицех.

Але це далеко не все. Ті зовнішньоекономічні зв'язки, що Україна на сьогодні змогла побудувати, - це здебільшого канали експорту з України сировини, примітивних напівфабрикатів, дешевої робочої сили та генетичного матеріалу, та імпорту чужоземних товарів, здебільшого, не найкращої якості.

Ті ж деякі зовнішньоекономічні зв'язки, що обіцяють розвиток в Україні високотехнологічних виробництв – у приладобудуванні, літакобудуванні, космічній діяльності, біомедицині – ведуть до Росії. І дуже хочеться, щоб ці зв'язки вдалося зберегти і розвинути.

Депутатська група з міжпарламентських зв'язків з Російською Федерацією налічує аж 167 депутатів! Для порівняння: з Польщею дружать 65 народних депутатів, а з Грузією – 18.

Ратифікація Верховною Радою 2-ого скликання нині діючого україно-російського Договору про дружбу і співробітництво 14 січня 1998 року – основного договору між нашими державами, навколо якого ось уже десять років вибудовується співробітництво в усіх напрямках - багато в чому заслуга цієї групи.

Сьогодні договірна база україно-російських відносин створена доволі солідна: 941 угода, з них більше ста – двосторонні.

Тут і Угода 1992 року про стабілізацію господарських зв'язків, і 1993 року про вільну торгівлю, і Договір 1991 року про принципи торгово-економічного співробітництва, і Договори 1992-1993 років про схему розподілу активів, обслуговування зовнішнього і внутрішнього боргу колишнього СРСР, 1993 року про співробітництво у сфері суднобудування і судноремонту, авіабудування, космічних досліджень, атомної енергетики, капітального будівництва, усіх видів транспорту і зв'язку, у паливно-енергетичній і військово-технічній сфері.

Угода про взаємний соціальний захист, пенсійне забезпечення і трудові права громадян Росії й України, що проживають, відповідно, в Україні і Росії, про спільне використання транскордонних водних об'єктів, про комплексні зв'язки прикордонних територій, про взаємні безвізові поїздки громадян України і Росії.

До речі, я був і залишаюся прихильником підписаної в 2003 році українсько-російської угоди про Єдиний економічний простір – тобто про зону вільної торгівлі між Україною, Росією і Казахстаном і Білорусією.

Ця угода зовсім не завадила б Україні набути членства у Світовій організації торгівлі – а навпаки, допомогла б отримати більше користі з такого членства.

Політичні брехуни, що таврували Договір, тоді обманювали громадськість.

Якщо їм вірити, то вони набагато розумніші, скажімо, за керівників США, Канади і Мексики, що співробітничають з СОТ через призму регіонального економічного простору НАФТА (Північноамериканську асоціацію вільної торгівлі), або 27 країн-членів Європейського Союзу, які теж репрезентують аналогічний економічний простір, або 10 країн Латинської Америки, які працюють із СОТ через регіональний економічний простір МЕРКОСУР (Південноамериканський спільний ринок), або таких країн Азії як Японія і Корея, що об'єдналися в ОПЕК (Організацію азіатсько-тихоокеанського співробітництва), Малайзія, Індонезія і Сінгапур, що об'єдналися в АСЕАН (Асоціацію держав Південно-Східної Азії).

Усі ці держави розуміли: потрібно отримати всю вигоду з пільг, наданих членством в СОТ, у торгівлі з далекими країнами, і при цьому не втратити ті вигоди, що створювалися роками в співробітництві з власними сусідами.

Інакше тих вигод, заради яких країна вступала до СОТ, отримати так ніколи і не вдасться. Україна ж вчинила не зовсім так, як прийнято в цивілізованому світі, не реалізувавши мудру політику, прийняту абсолютно всіма країнами зі зростаючою економікою в подібних випадках, і, на жаль, не скористалася можливістю, яка відкрилася перед нею.

Як влучно говорить наш народ: "на зло кондуктору: куплю квиток, але піду пішки". Втім, я оптиміст і впевнений: на помилках вчаться.

Сергій Ківалов, співголова депутатської групи з міжпарламентських зв'язків з Російською Федерацією в українському парламенті



powered by lun.ua
В підвішеному стані: що відбувається з ринком нерухомості Києва
Бунтівна Барселона: як вирок проти сепаратистів занурив Каталонію у безлади та протести
Театральний продюсер Олена Матвієнко: В Україні балет ризикує опуститися до рівня сільського клубу
Російський політолог Морозов: Порошенко був цвяхом у черевику в Путіна
Усі публікації