Вибори президента Росії: раціональність ірраціонального

Напередодні виборів президента в Російській Федерації, в усьому світі активізувалися численні аналітики, дослідники та політологи, що намагаються дати свої прогнози розвитку подій та пояснити їх сутність.

Характерним є підхід, поширений у межах західноєвропейських та американських ЗМІ, де зміну Путіна на Мєдвєдєва розглядають, переважно, як проект по збереженню російського авторитарного режиму, тобто збереження форми організації влади через "успадкування" президентського поста.

Постійно лунають заяви про недемократичність передачі влади, відсутність свободи на виборах та інші, не надто привітні до російської державності, заяви.

Дійсно, для західного ока видається, м’яко кажучи, дивною участь у виборах чотирьох кандидатів, з яких один, фактично, не проводить кампанії, але безперечно лідирує, ще двоє – явні маргінали, а четвертий – невідома загалу особистість.

При цьому, найбільшою популярністю користується спадкоємець Путіна, якого на Заході вважають засновником новітньої російської тиранії, руйнівником громадянських свобод та виразником агресивної зовнішньополітичної лінії.

Безперечно, представники західноєвропейської культури не можуть цього зрозуміти, а тому впадають у явний ірраціоналізм, намагаючись пояснити політичну психологію "цих дивних росіян". Усе частіше лунають заяви про "природжену схильність росіян до тиранії", "відсутність демократичних традицій", "втечу від свободи".

Однак, подібні пояснення характерні, насамперед, тим, що насправді вони нічого не пояснюють. Можна скільки завгодно повторювати про "раба, що сидить у кожному з росіян", але це не дасть жодної корисної інформації.

Подібний ірраціоналізм тлумачень походить із завчасно помилкових висновків, оскільки всі вважають, що трансформація Росії при Путіні – це перехід від демократії до авторитаризму. Але, насправді, це далеко не так.

Режим епохи Єльцина – це жодним чином не демократія. Навіть більше того, це специфічна, але типова форма організації влади, яку прийнято називати "олігархічним авторитаризмом".

Зокрема, у 90-ті роки Російська Федерація була ареною боротьби ряду кланів, що змагалися за владу, за майно, за природні ресурси тощо. Механізми змагання перебували у сфері політики, що означало наявність великої кількості партій (по одній мінімум на клан), і це створювало ілюзію реальної політичної боротьби.

Кожен клан мав свій, власний медійний холдинг, що включав у себе телевізійні канали, газети, журнали тощо (достатньо згадати приклади медіа-магнатів Березовського та Гусинського), що створювало ілюзію інформаційного плюралізму та свободи слова.

Однак усе це було не більше ніж елементами зовнішньої атрибутики. Свобода слова завершувалася там, де завершувалися інтереси тих, хто володів ретрансляторами цього слова. А неугодних журналістів прибирали ще активніше, ніж за новітніх часів (приклад Влада Лістьєва є найочевиднішим).

Плюралізм політичний був ще більш примарним, оскільки базувався, переважно, на відвертих маргіналах та популістах, що відрізнялися лише прізвищами, але не концепціями розвитку.

Прихід Путіна змінив характер режиму шляхом реформування його у бюрократичний авторитаризм, за якого провідну роль перебрала на себе держава. Олігархи були усунені (частково витіснені за кордон, частково включені у наявну систему), а влада сконцентрувалася в межах Кремля.

Безперечно, це усунуло усі "демократичні" атрибути та уніфікувало інформаційний та політичний простір, однак, це не вплинуло на політичні права середньостатистичних росіян. Вони їх не мали раніше, не мають і зараз.

Однак, бюрократичний авторитаризм виявився набагато сприятливішим у соціальному плані, оскільки держава більше зацікавлена у власних громадянах, ніж олігархи.

Авторитарна держава Путіна, на відміну від авторитарної держави Єльцина, перерозподіливши доходи від природних ресурсі, спрямувала їх частково на соціальні потреби. Крім того, держава Путіна, явно зацікавлена у державних та силових структурах, суттєво підвищила рівень життя бюджетників, військових та правоохоронців.

Відповідно, авторитарний бюрократизм, a-la Путін, приніс переважній більшості росіян певні соціальні переваги, що стали особливо помітними на фоні тотального розвалу соцзабезпечення 90-х років.

Крім того, за рахунок упорядкування владної вертикалі вдалося консолідувати державу, навести елементарний лад на місцях, що також позитивно відбилося на громадській думці щодо президента.

Фактично, серед невдоволених залишилися лише вкрай непопулярні олігархи, що і зайнялися створенням опозиції. Однак, самі прізвища опозиціонерів відлякували від них громадськість. Така опозиція, що кликала народ у єльцинське минуле була приречена, a priori.

Відповідно, російський народ, фактично, обирав не між демократією та авторитаризмом, а між різними формами останнього і, цілком очевидно, обрав найефективнішу.

До демократії, у даному випадку, безперечно, далеко, однак подібний шлях, принаймні, відстрочив шлях до занепаду держави.

Тому вибір росіянами 2-го березня Мєдвєдєва, як продовжувача "генеральної лінії Путіна", є цілком очевидним та логічним, адже це не вибір між поганим і добрим. Це вибір між поганим та огидним. І до того часу, поки пропонуватимуть відразливе, Росія обиратиме погане.

Петро Олещук, політолог, для УП