Україна на зламі епох: "суперетнос" чи вічний васал?
Наприкінці 80-х Україна та українці перебували на межі втрати своєї національної, культурної, територіальної та історичної ідентичності. Ідеологія радянської імперії з самого початку була направлена на створення нового суперетносу із більш ніж 100 народів і національностей імперії. Такий суперетнос мав умовну назву "радянський народ".
Хоча зараз доволі важко уявити, яким чином із українця, естонця, таджика, грузина, чукчі тощо можна було "зліпити" усередненого представника нового етносу. Тим не менше, "лисенківській" підхід до формування нового етносу зберігся аж до кінця минулого століття, і, на жаль, продовжує існувати на теренах колишнього Радянського Союзу, і не тільки.
Нові політичні реалії вивели на порядок денний нові геополітичні лозунги нової імперії, що утворилася на розвалинах СРСР та намагається зберегти свій вплив на колишні колонії.
Практично змирившись із втратою впливу на прибалтійські республіки та колишніх східноєвропейських васалів, об'єднаних під дахом так званого Варшавського договору, Російська Федерація буде до останнього всіма доступними методами боротись за політичний, економічний та військовий вплив на Україну. Грузія в такій грі потрапила "під роздачу" значною мірою за компанію.
Ні Україна в своїх євроатлантичних прагненнях, ні об'єднана Європа, ні США виявились не готовими до шаленого супротиву, шантажу та тиску політичного керівництва РФ, як засобам протидії зміни геополітичного статусу України.
Основними стратегічними лозунгами РФ в такій боротьбі вже стали лозунги про об'єднання православ'я в нову суперрелігію та слов'янських народів в новий суперетнос.
Природно, що росіянам відводиться роль основи такого суперетносу, а московському патріархату – основи нової суперцеркви.
Природно, що без українців такі геополітичні плани Росії виглядають примарними. Вступ України до НАТО буде розглядатись росіянами як політична, гуманітарна та етнічна трагедія. Навряд чи росіяни простять своєму лідерові втрату хай доволі віртуального, але впливу, на сусідню Україну. І не тільки тому, що багато росіян мають українські корені.
Україна як член НАТО в уявлені переважної більшості росіян – це ворожа країна з ракетами, націленими на мирні російські міста і села. Стереотипи часів холодної війни не тільки міцно сидять в свідомості і підсвідомості громадян РФ, але і всіляко підсилюються сучасною російською пропагандою.
Факт вступу України в НАТО означатиме фактичний крах новітніх геополітичних мрій як пересічного громадянина Росії, так і її політичної еліти до відновлення великодержавного статусу імперії.
Свого часу розвал радянської імперії затримався років на 20 через те, що в Сибіру були виявлені величезні поклади нафти та газу, експорт яких дозволив приблизно на 2 десятиріччя компенсувати недоліки неефективної військовоорієнтованої економіки, яка реально не могла забезпечити своїх громадян навіть найнеобхіднішим для простого виживання: їжею, одягом та житлом.
Значне ж зростання світових цін на енергоносії з початку нового тисячоліття зупинило подальший розпад імперії, принаймні найближчим часом.
Наразі нафтові та газові долари повернули росіянам впевненість у собі та своїй державі, відродивши місіонерські прагнення до "порятунку" "нерозумних" братських народів. Але насправді, рятувати потрібно не сусідні народи, рятувати потрібно власне слов'янський етнос у Росії.
Демографічна ситуація у Росії в останні десятиріччя склалася таким чином, що доля власне руських невпинно знижується, напевне швидше, ніж швидкість зменшення населення країни взагалі. Народжуваність у татар, башкир, північнокавказьких народностей традиційно вища, ніж у слов'янських сімей. Продовжується експансія китайців на Далекому Сході.
Раніше, за часів Російської та Радянської імперій саме українці давали можливість продовжувати експансію слов'янського етносу на теренах імперії: колонізувати Кубань, Південний Сибір та Далекий Схід, за радянських часів – Тюмень та північний Сибір.
Наразі, незважаючи на власні демографічні проблеми, трудова еміграція українців у Росію продовжується, хоча із здобуттям незалежності шляхи такої еміграції відкрилися і в країни Європи: Польщу, Іспанію, Португалію та Італію.
Взагалі, українці були і є однією із найбільш активних націй-емігрантів у світі разом із китайцями, народами Британії, євреями тощо. Росія – була і залишається країною іммігрантів. Тільки останнім часом імміграція в Росію відбувається в основному із країн Середньої Азії та Китаю.
Розвал імперій відбувався і тому, що етноси, які складали основу імперій, і завдяки пасіонарному вибуху яких імперії утворювались, розвивались та розширювались, переставали грати домінуючу роль у власних імперіях.
Слов'янський етнос із самого початку колонізації територій, де згодом утворились Володимиро-Суздальське та Московське князівства, та на територіях, які за наступні століття завоювала та поглинула Російська імперія, не відчував себе своїм на своїй землі.
Російська імперія стала імперією тільки тоді, коли до Московської держави були приєднані українські землі та приватизована українська історія. Власне тільки в результаті цих історичних процесів слов'янський етнос став домінуючим у імперії з усіма пасіонарними наслідками для імперії.
До того часу із великою натяжкою слов'янським можна було назвати народ Володимиро-Суздальського та Московського князівств, генетичну основу якого складали русифіковані угро-фінські племена.
До того ж Московська держава в початковий період своєї експансії у ХIV – XVI ст. практично винищила слов'янські народи Новгородських та Псковських князівств. Саме на цей історичний час припадає процес занепаду Золотої Орди, завдяки чому Московська держава доволі легко встановила власний контроль практично над всією територією, контрольованою до того Ордою.
Тільки за часів князювання Івана ІІІ (правив 1462-1505) Московське князівство перестало платити данину монгольському ханові. Українські ж землі разом із Києвом позбавились ординського контролю за часів литовського князя Ольгерда у 1362 році.
Тобто фактично саме Московська держава стала наступником Золотої Орди на величезних територіях, які були до того завойовані Ордою. Хоча згодом за часів царювання Катерини II (народжена – Софія Фредеріка Августа Ангальт-Цербська) офіційною історіографією імперії було прийнято, що правонаступником держави Київська Русь є Московська держава, а згодом – Російська Імперія.
Інакше, як могла освічена імператриця, німкеня за походженням, бути володарем держави – наступниці Золотої Орди? Українцям в такій системі координат відводилась роль пасинків на рідній землі та у власній історії. Якими ми, за великим рахунком, залишаємось і досі.
Тобто, підсумовуючи вищесказане, саме зараз Українська держава підійшла до історичного моменту, коли сама, цілком свідомо і за згодою власного народу, може визначати власне геополітичне майбутнє. 1991 року історія вперше за останні сторіччя дала українцям таку можливість, і вони її реалізували за допомогою референдуму. Принципово питання стоїть не в тому, вступати в НАТО, чи ні. Принципово те, що таке питання повинно вирішуватись саме в Україні, а не в Кремлі, Білому Домі чи, приміром, у Берліні.
Інше важливе питання – яке суспільство варто будувати, щоб забезпечити максимально ефективний розвиток продуктивних сил, не втрачаючи гармонії із довкіллям? Чи можливо перестрибнути фазу побудови індустріальної економіки для задоволення споживчих потреб суспільства одразу до постіндустріальної? Чи здатні українці до пасіонарного вибуху у найближчому майбутньому, що дозволило б за декілька десятиріч зайняти місце серед найрозвиненіших країн світу?
Закони розвитку суспільства та історичний досвід свідчать, що скоріше ні. Не може суспільство, як і людина, перейти від нижніх рівнів задоволення потреб згідно піраміди Маслоу, до вищих, перестрибнувши через декілька сходинок.
Не може суспільство, як і людина, задовольняти вищі потреби в самоактуалізації без задоволення простих фізіологічних потреб, потреб безпеки тощо.
Наразі, українське суспільство, принаймні переважна його частина, перебуває на нижніх рівнях задоволення власних потреб. І не буде українська жінка народжувати більше 1-2 дітей, не маючи достойного доходу, просторого та комфортного житла, не будучи впевненою в майбутньому своєї сім`ї і дітей.
На даному етапі геополітичного розвитку саме демократія разом із вільним підприємництвом є необхідними умовами найбільш ефективної організації суспільства. Як би це суспільство не називали: індустріальним, суспільством споживання тощо.
Нагадаємо, що в своїй знаменитій Фултонській промові Уїнстон Черчілль визначив три основні умови демократії: свобода слова, прямі та вільні вибори, незалежна судова система.
Саме така організація суспільних відносин дає максимальний синергетичний ефект розвитку продуктивних сил. Як результат, демократії західної Європи та США останні 50 років багато в чому визначають розвиток людства взагалі, а країни та етноси великої сімки стали домінуючими в сучасному світі.
Навіть Китай, при всіх своїх економічних досягненнях, далеко поки що від економічного розвитку США та об'єднаної Європи: ВВП Китаю складає поки що близько 15-17% ВВП США чи ЄЕС . Ще менше – ВВП Росії. Основні сучасні досягнення в економіці, науці, технологіях, спорті, військовій та гуманітарній сферах належать представникам G7.
Тобто, не варто в черговий раз "створювати велосипед" та шукати свій унікальний шлях розвитку. 70 років минулого століття ми вже намагались рухатись унікальним шляхом, ціна цьому – мільйони людських жертв та перебування на узбіччі сучасної цивілізації.
Очевидно, що пасіонарна перевага будь-якого етносу носить відносний характер, і ніколи не було і не буде суспільств з ідеальною організацією. Так, як і ніколи не буде ідеальної людини. Тобто рух до ідеальної організації такий же нескінченний, як і все в цьому світі. Принципи відносності та безконечності є фундаментальними і в питаннях організації суспільства.
Місія сучасного покоління 30-40-річних – це зробити Україну по-справжньому європейською державою зі всіма її властивостями і атрибутами, включаючи добробут громадян, стандарти організації і оплати праці, стандарти безпеки громадян і держави, стандарти відносин громадянина і державних інститутів, гуманітарні стандарти тощо.
Тільки досягнення таких стандартів життя може стати передумовою до пасіонарного вибуху наступного покоління українців.
Сергій Сорока
