Вступ в Україну

Бухарест. Саміт НАТО. Слабкий Буш, який залишає посаду, і сильний Путін у новій своїй ролі – не президента, а лідера Росії. Тобто в статусі духовному, а не юридичному.

Сьомого квітня в Росії було припинено вільний доступ журналістів до Білого Дому – будинок уряду, у який через місяць, між 7-м травня (днем інаугурації Дмитра Медведєва) і 9-м (днем, коли з Мавзолею треба приймати військовий парад) в'їде прем'єр-міністр РФ Володимир Путін.

Схоже, що сценарій "третій термін" у Росії все-таки реалізовано. А що стосується міркувань щодо здатності президентського крісла і безпосередньо кремлівських стін дарувати кому завгодно абсолютну владу, то добре ж відомо, що в сталінські роки главою радянської держави був "всесоюзний староста" Михайло Калінін. І навряд чи комусь спало б на думку говорити про конструкції двовладдя.

Через тиждень після саміту в Бухаресті стали відомі емоції українського і російського президентів. Президент Ющенко змінив українських послів у Росії і Німеччині, проте, привселюдно він не став мотивувати їхню відставку провалом саміту.

А президент Путін, як виявилося, прямим текстом пояснив американському лідеру, що являє собою українська держава. Якщо коротко, то "половина – подарована Росією, а половина – частина Східної Європи". Про це спочатку повідомив російський "Коммерсантъ", з посиланням на джерела, а далі в інтерв'ю "Еху Москви" підтвердив міністр іноземних справ РФ Сергій Лавров.

Насторожує сам факт підтвердження – приватна краєзнавча лекція президента Путіна президенту Бушу чомусь була розголошена і отримала підтвердження. На правах "зливу" українці вже знали, що в Бухаресті Путін нібито натякнув на те, що Україна перестане бути державою, якщо вступить до НАТО.

Але злив був легалізований. Навіщо треба було майже офіційно підтверджувати думку Путіна, що Україна взагалі не держава? Можливо, тому що Росія змінює стратегію стосовно України?

Усупереч запевненням політиків і настроям більшості громадян, останні роки Україна і Росія знаходяться в статусі "холодної війни". Це не тому, що хтось хоче посварити братерські народи, а просто цей статус необхідний з того погляду, що обом державам якось треба затверджуватися у своїх кордонах – тут живуть "свої", а там "чужі" або, якщо точніше, "вороги". Щоб ніхто нічого не переплутав.

А раз так, то без перекручування історії не обійдешся. Як Росії пояснити сучасникам і нащадкам, чому, те, що раніше було її частиною, є тепер чужою територією?

А як Україні – чому ми не часточки Росії і не клаптики Східної Європи, а одна країна?

Єдиної відповіді нема, а спроби її шукати супроводжуються взаємним підгляданням: Росія обурюється тим, що ми реабілітуємо ОУН-УПА і жадаємо від світового співтовариства визнання Голодомору геноцидом українського народу.

А Україна, у свою чергу, ображається, що Росія просто не сприймає її всерйоз – ні як державу, ні як народ.

Усе, за що варто цінувати й одночасно лаяти президента Ющенко, це саме за його спроби зробити Україну не-Росією. У цьому сенсі, Кучма зі своєю книжкою був теоретиком, а Ющенко, як його учень, підійшов до вирішення питання практично.

Голодомор, захист державної мови, історія 30-50-х років ХХ століття і вступ до НАТО – це справді те, за чим йде крапка неповернення в значенні отримання Україною стабільної державності, неможливість знову об'єднати кордони з Росією.

Але ось сьогодні Ющенко зіткнувся з проблемами, створеними не без його участі, починаючи з 2001 року, коли діючий президент активно почав займатися політикою.

Поділивши країну на дві частини у 2004 році, українські політики створили парадокс – у країні, якій НАТО необхідно, щоб залишитися країною, велика частина населення виступає категорично проти вступу до Альянсу.

Те ж стосується всього іншого – "своя", українська, історія, яка також є способом об'єднати всіх від Ужгорода до Луганська, свідомо неприйнята південно-сходом. Проблема не в тому, що південний схід проти "бандерівців", він проти помаранчевих. Там не сприймають Ющенка в принципі, з якою б чудовою ідеєю він не виходив.

Україна не вірить своїм політикам. У нас немає лідерів, які могли б однаково адекватно сприйматися на всій території країни. З огляду на російські події, цей факт прямо загрожує існуванню нашої держави.

Тому здатність говорити і діяти, враховуючи інтереси кожного українця, це просто обов'язковий критерій для нових українських лідерів. Якщо, звичайно, у нас ще залишився час на їхнє формування.

Навряд чи варто очікувати, що, наприклад, президент Ющенко подасть у відставку і відкладе історію зі вступом до НАТО, бачачи наскільки сильно цим питанням розколюється Україна. Те ж стосується й інших політиків, що керують державою сьогодні і тієї "змінної" команди, яка може прийти до влади в найближчі роки.

Українським політикам непростимо нарікати вголос на те, що Путін вважає Україну коктейлем зі Східної Європи і колишніх російських територій. Це їхня пряма заслуга. І, очевидно, уся їхня подальша робота спрямована саме на візуалізацію цього образу.

Що ж стосується Росії, то навіщо їй знаходити спільну мову з нащадками щодо своїх колишніх територій, коли на цих територіях усе йде до того, що їх знову можна буде забрати?!

Але не тільки в Путіні справа.

Ось Хав'єр Солана після саміту НАТО також заявив, що Україна не появиться ні в НАТО, ні в ЄС, поки не виявить згуртованість, політичну єдність західного і східного регіону. Тобто перед тим, як об'єднатися з ЄС, Україна має консолідуватися сама по собі.

Тому єдина мета для українських політиків – це вступ в Україну.

Дмитро Белянський, для УП