Усе, що ви хотіли знати про НАТО, але боялися запитати

56 переглядів
Михайло Дубинянський, для УП
Понеділок, 14 квітня 2008, 13:00
Минув тиждень з тих пір, як черговий саміт НАТО не надав Україні ПДЧ, а потік коментарів на бухарестську тему не закінчується.

Одні клянуть Путіна, інші лають Берлін та Париж, треті закликають  дочекатися грудня. Президент Ющенко взагалі назвав рішення саміту щодо України "винятковою перемогою".

Що ж, Гарантові рапортувати про славні вікторії належить за посадою. Будемо сподіватися, що в наступному році Віктор Андрійович гідно відзначить 300-річчя перемоги Карла XII і гетьмана Мазепи в Полтавській битві...

Але хоча квітневий саміт розчарував українських євроатлантистів, він міг би зіграти важливу інформаційно-просвітницьку функцію.

Бухарестська епопея мала чимало повчальних прикладів для ненаписаного підручника натознавства. Механізм прийняття рішень в НАТО, розміщення сил усередині альянсу – усе це ми спостерігали в природних умовах. І неспроможність багатьох стереотипів, які оточують Північноатлантичний блок, проявилася досить чітко.

ПОВНИЙ КОНСЕНСУС

Більшість наших співвітчизників познайомилися з терміном "консенсус" у роки перебудови – тоді його пошуками був зайнятий плямистий генсек. 20 років потому латинське слівце знову виявилося на слуху. Завдяки Бухарестському саміту.

Імовірно, навіть тугодуми, нарешті, засвоїли: жодне рішення НАТО не може бути ухвалено без згоди всіх 26 держав, що належать до альянсу.

Нехай на Бухарестському саміті принцип консенсусу обернувся проти України, але рівноправність країн-членів і можливість вільної дискусії – одне з головних достоїнств альянсу. Демократичність вигідно відрізняє НАТО від конкурентів, що зараз існують і спочивають в бозі.

Погодьтеся, важко уявити інформаційне зведення такого змісту: "На нараді політичного консультативного комітету в Бухаресті країни-учасники Організації Варшавського Договору так і не ухвалили рішення про приєднання Болгарії до ОВД. Незважаючи на всі зусилля, Радянському Союзу не вдалося переконати Чехословаччину та Угорщину в доцільності такого кроку".

Примітно, що демократичні принципи альянсу були гідно оцінені його супротивниками в Україні: згадаємо "біло-блакитні" привітання на честь Франції і Німеччини. Тепер у свідомості затятих натофобів вживаються два зовсім різні Північноатлантичні альянси.

НАТО №1 – організація, до якої належать славні європейські хлопці, які прекрасно розуміють, що українцям в альянсі не місце, що необхідно враховувати думку Росії, що рішення про ПДЧ для України треба заблокувати...

НАТО № 2 – агресивний блок, злочинний згусток заліза і крові, трясовина, що безжалісно засмоктує в себе пострадянські країни. Цікаво, яка ж із двох Організацій Північноатлантичного договору – справжня?

Звичайно, логіка ніколи не відносилася до числа чеснот, властивих кремлівським пропагандистам.

І все-таки хотілося б знати, яким чином лиховісне НАТО зуміє розв'язати агресію проти Росії, якщо:

а) до альянсу належать прагматичні німці і французи, дружні Москві і які категорично не бажають порушувати рівновагу сил у Європі.

б) жодне рішення НАТО не може бути прийняте без згоди зазначених країн.

Як вийде з цього становища диявольський альянс? Залишимо це питання відкритим: воно достойне зайняти почесне місце в одному ряді з обчисленням квадратури кола і розробкою вічного двигуна.

НАТО VS ШТАТИ

Радянська пропаганда впевнено ставила знак рівності між НАТО і США. Автори антинатовських карикатур зображували нахабного Дядька Сема, який підім'яв під себе покірну Європу.

Цей міф міцно вкоренився у свідомості багатьох українців, що звикли ігнорувати європейську складову альянсу. Лише обрані знають, що друга офіційна мова НАТО – французька, і що букви OTAN в емблемі альянсу – не декоративний елемент, доданий для симетрії, а цілком конкретне L'оrgаnіsаtіоn du Traite de l'аtlаntіquе Nord.

Всупереч усталеним стереотипам, у Бухаресті восторжествувала саме бабуся-Європа. Саміт наочно продемонстрував: слухи про американський диктат в НАТО, м'яко кажучи, перебільшені.

Якщо уподібнити НАТО до транснаціональної корпорації, то Вашингтон – авторитетний член ради директорів, власник найбільшої кількості акцій. До його думки, звичайно, прислухаються, але контрольним пакетом він не володіє і диктувати іншим свою волю не може.

На жаль, ступінь американського впливу в альянсі схильні перебільшувати не тільки наївні бабусі, що мітингували на Майдані під гаслами "Fuck NATO, Fuck Bush!", але й державні мужі, що приймали високого гостя на Банковій.

Після візиту Джорджа Буша до Києва українське керівництво підбадьорилося і сповнилося впевненістю – ми напевно одержимо ПДЧ на квітневому саміті. Вашингтон усе зробить і всіх переконає...

Що ж, адміністрації Буша, не розпещеній дипломатичними успіхами, і справді було важливо виграти бій за ПДЧ для України. Але американський лідер виявився безсильним перед усемогутнім Консенсусом. До речі, у певному сенсі надмірна запопадливість США нам шкодить.

Активно проштовхуючи нашу країну до НАТО, Вашингтон утверджує Європу в думці, що Україна буде відігравати всередині альянсу роль американського ставленика, засланого козачка в зірково-смугастій папасі. Європейських членів OTAN така перспектива явно не влаштовує.

Сприймати НАТО як філію Пентагону – нерозумно. Повністю перекладати наші північноатлантичні турботи на плечі американського президента – тупиковий шлях. Україні необхідний прямий, інтенсивний діалог зі "старими європейцями". І, насамперед, з країнами, що ставляться до нашого руху до НАТО найбільш скептично.

ШЕРШЕ ЛЯ ПУТІН?

Ми не одержали ПДЧ у Бухаресті винятково через боягузтво і меркантильність німців і французів, що не бажають сердити Путіна.

Цей новітній стереотип влаштовує багатьох. Насамперед він тішить імперське самолюбство росіян, допомагаючи їм забути, як ті ж французи і німці благополучно проігнорували кремлівську позицію з Косово.

Задоволені і наші екзальтовані націонал-патріоти. Тепер вони можуть зайнятися єдиним, що в них виходить добре – стрясанням повітря. Викривати зрадництво Європи, проклинати "лягушатників" і "фашистів", призивати до бойкоту німецьких і французьких товарів і т.п.

Але хотілося б нагадати доморослим германофобам і франконенависникам, що в 2004-му проросійські симпатії Шредера і Ширака не перешкодили Європі дружно підтримати помаранчеву революцію. Тоді Париж і Берлін пожертвували прихильністю Кремля в ім'я демократичних ідеалів. А тепер?

Залізобетонна позиція Росії була головним, але далеко не єдиним фактором, що обумовив скептицизм Німеччини, Франції, країн Бенілюксу. До небажання дражнити Путіна додавався солідний бонус у вигляді наших внутрішньополітичних проблем.

Це у нас політики, що колись обіцяли вступити до НАТО до 2008 року, влаштовують антинатовський балаган у парламенті.

Це наш прем'єр-міністр спочатку підписує листа до Північноатлантичного альянсу, а прибувши в Брюссель, намагається уникнути зустрічі з генсеком НАТО.

Це у нас євроатлантична інтеграція стала розмінною картою в політичних торгах.

І коли знову постало запитання – а чи варто псувати відносини з Кремлем заради України? – Берлін і Париж вагалися недовго. Заради такої України – не варто...

Напередодні саміту в Бухаресті один спостережливий депутат з НУНС справедливо зазначив, що дискусія щодо членства України в НАТО йде між європейськими "романтиками" і "прагматиками". Ось тільки нардеп не поставив собі просте питання: а хто ж підриває позиції романтиків, що симпатизують Україні? Чи ж не наша дружна помаранчева команда?

Значний кредит довіри, отриманий Україною на початку 2005-го, був розтрачений особливо бездарно. Замість системних реформ Європа побачила безпросвітний популізм і нескінченні політичні чвари.

Не дивно, що нашим симпатикам в НАТО і ЄС усе складніше знаходити аргументи на підтримку України, а скептикам-недоброзичливцям усе простіше їх парирувати.

Переломити тенденцію може тільки українська політична еліта, і це буде нелегко. У всякому разі, набагато складніше, ніж сидіти склавши руки і скаржитися на Путіна, що не пускає нас до НАТО.

АТЛАНТИЧНІ АЗИ

Бухарестське фіаско спонукає задуматися: а чи варто Україні взагалі боротись за членство в альянсі? Яка логіка євроатлантичної інтеграції, навіщо ми йдемо до НАТО? Можливо, лише для того, щоб позлити проклятих москалів?

За 60 років Організація Північноатлантичного договору зарекомендувала себе як найефективніший оборонний союз. Але для України вона важлива не тільки і не стільки як військовий блок. Насамперед, це альянс демократичних країн, інтеграція в який могла б стати зовнішнім імпульсом для стратегічних перетворень в Україні.

На жаль, внутрішня воля до цих перетворень у нашої політичної еліти відсутня. Зате у неї є бажання регулярно відвідувати хороші будинки Європи і США, не відчуваючи себе ізгоями в цивілізованому світі.

Лише це змушує українських дикунів від політики помалу переймати демократичні цінності. Більш тісна взаємодія з розвинутими країнами, інтеграція в євроатлантичні структури змусить наш політикум підкорятися цивілізованим правилам гри. Це саме те, чого Україні катастрофічно не вистачає.

Крім того, підготовка до вступу до НАТО – це конкретні реформи в сферах економіки, права, безпеки. Власне, цьому і присвячений горезвісний ПДЧ – список заходів, які має виконати наша країна, щоб відповідати стандартам держав-членів НАТО.

У системних реформах, передбачених Планом дій, зацікавлена насамперед сама Україна. Кому потрібніші якісні зрушення в українській економіці, боротьба з корупцією, незалежні суди? Чиновникам з далекого Брюсселю чи нам, громадянам України?

І останнє. Ми повинні відмовитися від думки, начебто нам хтось щось винен – або відмовитися від інтеграції до НАТО і ЄС. Аргументи на кшталт "Україна – невід'ємна частина Європи!", апеляції до історії і географії потрібно забути якомога швидше.

Євроатлантична інтеграція означає кропітку роботу, консолідовані зусилля керівництва країни і її громадян. Закордонні партнери допоможуть нам оптимізувати цю роботу, у них можна запозичити стандарти й орієнтири, що дозволять Україні не збитися з правильного шляху.

Але Захід ніколи не зробить за нас того, що ми повинні зробити для себе самі.

Популістська політика українського керівництва викликала справжню епідемію утриманських настроїв у нашому суспільстві. Однак виходити з утриманським менталітетом на міжнародну арену – гарантоване фіаско для країни. НАТО і тим більше ЄС – не благодійні притулки, де кожного, хто назвався демократом, обігріють, одягнуть, напоять і нагодують.

Безкоштовний сир роздають в іншому геополітичному напрямку. Разом з мишоловками.



powered by lun.ua
Зе-дипломатія: хто та як керуватиме зовнішньою політикою за нового президента
Співзасновник !FEST Андрій Худо: Ми наївно думаємо, що про нас знають у світі
Кожен з нас – президент. Головні тези інавгураційної промови Зеленського
Зе-турне: куди має здійснити перший закордонний візит новий президент
Усі публікації