Коли система не працює

Наприкінці вісімдесятих ми, група редакторів молодіжних газет, щоразу не їхали – летіли на крилах надії – до Москви. Там буяло море демократії – на Арбаті цілодобово мітингували, мов на якомусь Гайд-парку.

За свіжою пресою довжелезні черги шикувалися з самого ранку, не менші, ніж за "Останкінською" ковбасою. "Огонек" і "Московские новости" переходили з рук в руки.

Сахаров, Єльцин, Собчак, Попов, Афанасьєв, Гдлян з Івановим, їхні колеги-депутати, спираючись на підтримку "неформалів" різних мастей, під демократичними прапорами й гаслами торували шлях до влади, відтісняючи ще вчора всесильну компартію на узбіччя політичного процесу.

Поверталися бадьорими до Києва і днів декілька ходили фанфаронами, під враженням побаченого і почутого: перебудова у людей!

Україні тоді нічим було похвалитися, виглядали ми затурканими хуторянами. Щербицький зі своїм Політбюро, здавалося, міцно утримували штурвал влади.

Пригадується, їхали потягом, не відриваючись від репродукторів, щоб не пропустити жодного слова трансляції чергового з’їзду народних депутатів, як раптом щось затріскотіло, зашипіло, вимкнулося, запала тиша, аж поки напівсонний, флегматичний голос знайомої дикторши інтонацією актриси провінційного театру оголосив: "А тепер послухайте українські естрадні мелодії".

Отже, проїхали Хутір-Михайлівський. Залишалося лише підкоритися, і ще раз пересвідчитися в тому, що, як казав улюблений університетський викладач (теж, до речі, відчайдушний "неформал" – за що й вигнали) – будь-який паризький таксист у сто разів дотепніший за всю українську естраду разом узяту.

Хто б міг тоді подумати, що за якихось без малого два десятки років усе так поміняється, і вже московський диктор перериватиме сповнену драматизмом трансляцію з українського парламенту, пропонуючи "концерт балалаек" під наш дружний регіт.

Усе той же Хутір-Михайлівський проїхали, панове. Колись Станкевич – один з перших московських неформалів – перед тим, як піти у політичне небуття, закликаючи до згуртованості, повторив класичне: "демократи завжди об’єднуються за п’ять хвилин до розстрілу. Тоді прощають один одному всі образи, обнімаються і спокійно зустрічають кулю в лоба".

Я часто думаю: куди вони всі поділися, в які шпаринки позалазили, в які нори поховали свої голови під пильним кадебістським поглядом Путіна і К? Спитав одного "опозиційного лідера" на презентації його книжки про українську помаранчеву революцію.

Він, здається, в Києві частіше буває, ніж у білокам’яній, і почув у відповідь: "Ничего, ребята, скоро и у вас так будет, годика через два-три".

Тоді подумав, що цей, з усього видно, зовсім не бідний пан, що так комфортно почувається на київських політтусовках, давно вже працює на ФСБ, як і дехто з українських нардепів.

Невдовзі дійшов іншого: певно, завидки беруть. Адже Москва, Росія, в плані придушення будь-якої спроби вільної думки й утиску прав людини, переплюнула Радянський Союз, де так вільно дихалося кожному "человєку".

Поділився спостереженнями з колегою. А він мені: "І це за щастя буде, якщо років зо два-три знадобиться, щоб їх наслідувати. Гірше, якщо з десяток. Тоді наші діти зі згарища починатимуть".

"Ти що ж, кажу, – хочеш, щоб і ми так жили, коли на Красній площі можна лише одне крикнути: Буш – дурень!?" – "Кричи, що завгодно – не допоможе. Хизуєшся, що живеш в демократичній країні, маєш право вибору? Ну то й що? Микита Хрущов колись роз’яснив американцям, що весь їхній демократичний вибір лежить в межах між віслюком і слоном – емблемами демократичної і республіканської партій. Кого ж ми, такі розумні й демократичні, обрали? Ющенка і Черновецького? Значить, їх ми й варті".

Як водиться, суперечка тривала довго, і кожен лишився при своїх. І все ж я подумав, що опонент у чомусь правий. Справді, чим ми можемо сьогодні пишатися? Наслідками помаранчевої революції? Як не крути, нині Ющенко зі своїм секретаріатом перевершив у майстерності інтриг, корупції і лицемірства свого попередника з його адміністрацією.

Тут і за прикладами далеко не ходити. Лише спроба прийняти нову Конституцію під себе, в обхід парламенту, чого варта. А яким демократом був, вірніше здавався, тоді на Майдані, як йому люди вірили! І як тепер клянуть і сміються, коли підлабузники й холуї з президентського оточення намагаються на другий термін пропхати.

Це вам нічого не нагадує? Ніяке дежа вю не проглядається? Пам’ятаєте, коли Конституційний Суд, сумновідомий своєю об’єктивністю, зміг довести, що один президентський термін плюс ще один дорівнює… одному?

Як же могло статися, що володар думок і знаний демократ, котрий так турбується долею нації, скотився на той же шлях людської ганьби і презирства, проти яких сам недавно так завзято, гаряче й відверто виступав?

"Даю вам слово честі, шановна громада, що ніколи, ні за яких умов…". І так далі, і тому подібне. Колега, у розпал нашої суперечки, сказав, що ті широко розрекламовані "Десять кроків назустріч людям" перетворилися на "Десять кроків назустріч мафії". Може, й перегнув, але по суті…

Які ще "здобутки" ющенкової демократії? Згадують незлим тихим словом примусову українізацію телепростору і намір так званого дублювання іноземних фільмів. Якщо б спеціально хтось надумав би розширити тріщину, що утворилася завдяки старанням російських політтехнологів, поділивши навпіл Україну, іншого б не придумав.

А насильна "НАТОлізація" суспільства? Невже й ця проблема, котра, як Пилип з конопель, з’явилася винятково стараннями діючого президента, сприяє злагоді й утвердженню громадянського спокою в і без того надмірно політизованому суспільстві?

Хто напоумив, який розумник? І без того незавидний рейтинг популярності гаранта опустився до самих низів.

"Свобода слова", яка довго була одним з улюблених аргументів Банкової, щитом від усіх нападок, здулася, як куля, проткнута голкою. Гігантська лава брехні й замовних матеріалів, що залила буквально по самі вуха майже всі видання й телепрограми, особливо в зв’язку з виборами в Києві, засвідчила абсолютну продажність паперової преси та джинсової телевізії.

Марно шукати в них хоча б слово правди – брехня упевнено послала її в нокаут і торжествує оптом і в роздріб. Твердження про те, що корупція заполонила всі сфери життя, стала загальноприйнятим штампом. "Україна – від слова украсти…".

Усе це красномовне свідчення, що пацієнт (читай – країна) скоріше мертвий, ніж живий. Щось не гаразд у самій системі нашого вибору, не працює вона, як ми на те сподівалися, викидаючи щоразу з виборчого лохотрону кожного наступного обранця, гіршого за попередника.

Це нагадує матрьошкин ефект: знімаєш більшу – за нею мала, потім – менша, ще і ще, потім взагалі дріб’язок, не вартий ні уваги, ні пошани.

Особливо вражає, як вони всі плазують перед Черновецьким, на самому обличчі якого без перекладача читаються ознаки багатьох дрібних і крупних афер. У Омельченка очі бігали по орбіті, як коні в цирку по колу, у цього субчика – голова налаштована на зразок електронної рахівниці, – скільки чужого добра можна безкарно привласнити – мільйони й мільярди вилітають, як з касового апарату.

Володар київських земель! Як спритно він підібрав їх, іншим хапугам на завидки. Взяв за безцінь, тепер продає за "ринковими цінами". Не біда, що не оратор, зате краде як!

Поступово сумніви розсіюються, як вранішній туман, вимальовується гігантською потворою величезний знак питання: як ми таких пройдисвітів могли обрати? І де гарантія, що не буде помилки наступного разу? І, може та жінка, вся в білому, якраз і стане останнім нашим вибором в так званих демократичних умовах?

А потім сама вже призначатиме, із своїх же достойників, по черзі? З тією лише різницею, що секта Черновецького нарешті поступиться місцем секті Турчинова. Ото свято буде, радітимемо, бо дурненькі. Про це, до речі, люди в транспорті сьогодні говорять. Правда, ті, про кого йдеться, громадським транспортом, ясна річ, не користуються.

І правильно роблять – так краще і для нас, і для них.

Володимир Кулеба, для УП