Чисто українська ідея: необхідність проти неминучості Або План для України

Вівторок, 22 квітня 2008, 10:27

В українській політиці швидко наростає напруженість, яка може призвести до загибелі політичної системи країни. Джерело напруженості – системне протиріччя між двома історичними чинниками: неминучістю Тимошенко і необхідністю Ющенка.

Проривом харизматичного лідера з авторитарною філософією і опором хитких, ненадійних і не дуже популярних конструкцій молодої інституційної демократії.

Як і слід було чекати, Юлія Тимошенко за минулих 4 місяці серйозно укріпила свої державно-політичні позиції. Тепер вона – упевнено перша за всіма рейтингами, включаючи президентський.

Один за іншим шикуються до неї в чергу зачаровано-боязкі представники економічної еліти. Фракція НУНС хитко і хистко, але неухильно переходить від президента до прем'єра. Про таємно-явний альянс з майбутньою переможницею мріє вже і найзухваліша частина Партії Регіонів, готова своєчасно знайти вихід з глухої "опозиційної безвиході".

А тим часом росте рівень підтримки прем'єра на Сході й Півдні країни. Де вже давно, як з'ясовується, стомилися від ненадійного "меншого зла" в особі Віктора Януковича та його супербізнеспартії. Але побачили і почули виразну альтернативу – тільки зараз.

Ніякі помилки і прорахунки, як ми і попереджали, не пристають до червоно-білих одежин. Зле цілодобове бурмотіння президентського секретаріату лише допомагає ЮТ розігрувати улюблену п'єсу: я все готова зробити і обов'язково зроблю, але вони - мені заважають!

Риторична сутичка Ющенка (з Балогою) і Тимошенко нагадує двадцятирічної давності протистояння Горбачова і Єльцина в передсмертному СРСР: чим більше дратувався і виливав публічну лють перший, тим міцніше народ любив і підтримував другого.

Причому прем'єр рухається до всієї повноти влади навіть швидше, ніж очікував автор цих рядків. Не півроку, але всього чотирьох місяців вистачило Юлії Тимошенко, щоб визначити свою фінальну стратегію: фактичне скасування поста президента і дострокові парламентські вибори з попереднім підвищенням електорального бар'єру до 7-11%.

Цей план цілком здійснимий. Якщо дострокові вибори за сценарієм Тимошенко пройдуть наприкінці поточного року, можна майже не сумніватися, що БЮТ наодинці, без баласту соратників і попутників, що залишаються в романтичному минулому, отримає в наступній Верховній Раді абсолютну більшість мандатів і зможе самостійно формувати уряд.

Звичайно, реалізація такої стратегії вимагає тактичного союзу БЮТ з Партією Регіонів – причому зі всією, а не окремими частинами. Але і тут особливих проблем не очікується. Якщо і коли "регіонали" остаточно розчаруються в нинішньому Ющенку і його нервовому секретаріаті, ці досвідчені ринкові прагматики підуть на угоду з ЮТ.

Поклавши тим самим свою колективну голову в пащу тигра, але – що поробиш! Надмірною далекоглядністю вожді "Регіонів" ніколи не відрізнялися. Досить пригадати, як стрімко вони втратили свою скоростиглу владу в 2007-му, і всього лише тому, що не змогли вчасно домовитися з самим звичайним Ющенком.

Отже, консолідація влади в руках Юлії Тимошенко представляється майже неминучою. І цьому є історичне виправдання.

По-перше, тільки ЮТ, як ефективний популіст і носій лівих ідей, може задовольнити запит на соціальну справедливість, який був одним з двигунів Помаранчевої Революції.

По-друге, лише харизма Тимошенко здатна сьогодні стати об'єднуючим чинником для країни і примирити ментально-культурні суперечності між різними частинами України.

А Віктор Ющенко, здається, невблаганно йде на дно. У нього, за великим рахунком, не залишилося ні рейтингу, ні партії. "ЄЦ" не справляє серйозного враження – в першу чергу, тому, що адміністративний ресурс, що стоїть за ним, дуже вже слабкий, а Україна, особливо сьогоднішня, – жодним чином не Росія.

Спроба "конституційного бліцкригу" провалилася зі всім можливим гуркотом і трепетом. Навіть Конституційний суд, заради лояльності якого Ющенко рік тому круто зрадив самому собі, легалісту і демократу, виносить ухвали не на користь Банкової.

Другий термін Віктора Ющенка стає все більш ефемерним, якщо не говорити сильніше. Сигнал президентської слабкості виразно чують по всій виконавчій вертикалі, включаючи силові структури, які все більше задивляються на Тимошенко.

Проте, при всім тім, зовсім списувати Віктора Ющенка в утиль було б передчасно.

Наприклад, тому, що нинішній український президент уміє перемагати саме в безвиграшних ситуаціях.

Достатньо пригадати 2004-й рік (пацанськое "не чиніть опір неминучому!", що обернулося революцією), 2006-й (не хотів пускати Тимошенко в прем'єри і таки не пустив, хоча шансів майже не було), 2007-й (дотиснув позачергові вибори, хоч шлях до узурпації влади "Регіонами", здавалося, був відкритий одного разу і назавжди).

А перемагає Ющенко тому, що він історично необхідний Україні. Як гарант політичної змагальності і громадянських свобод. Ніхто, окрім нього, з цим завданням не справився б в недавньому минулому і не впорається в найближчому історичному майбутньому.

Якщо розглядати демократію і громадянські свободи як нескороминущу і необхідну цінність і вважати, що авторитарний харизматичний режим Україні не підходить, необхідно знайти рецепт швидкого розв'язання сьогоднішньої політичної кризи за сценарієм, відмінним від "плану Тимошенко".

Потрібна стратегія, яка дозволить примирити основне українське протиріччя - між Ющенком і Тимошенко.

Знайти таку стратегію майже неможливо. Але саме тому – цілком реально. Щоб зрозуміти сценарій фатального примирення, сформулюємо його необхідні передумови.

1. Тимошенко повинна зайняти вищий державний пост

при цьому

2. Ющенко має залишитися при владі, і на достатньо тривалий період (з урахуванням того, що виграти найближчі президентські вибори він навряд чи зможе, що б його гіперкреативний секретаріат не робив)

а також

3. Партія Регіонів повинна повернутися у владу, що передбачає формування "широкої" парламентської коаліції

але

4. Широка коаліція не має бути способом віддалення Тимошенко від влади.

Чотири названі умови можуть бути виконані в єдиному випадку: "довгої політичної рокіровки", за якої Тимошенко і Ющенко міняються місцями.

Обидва цих лідери повинні зайняти місця згідно з їхньою органічною місією в українській політиці.

Тимошенко може і повинна стати гарантом національної єдності і пошани до української влади.

Ющенко – гарантом свободи, економічним менеджером і модератором еліт.

Сценарій "довгої рокіровки" передбачає, що:

А) Віктор Ющенко вже цього року подає у відставку; призначаються дострокові вибори президента України, в яких Ющенко не бере участі;

Б) уряд Тимошенко йде одночасно з призначенням президентських виборів; формується кабінет "широкої коаліції" на чолі з прем'єр-міністром Віктором Ющенком; оптимальний склад коаліції – ПР, БЮТ (який може зберегти в кабінеті Ющенка декілька своїх представників), НУНС і Блок Литвина – жаданий альянс всіх з усіма, про який давно мріють українські політичні старійшини;

В) Тимошенко стає президентом на позачергових виборах; перемога її не викликає сумнівів.

"Довга рокіровка" можлива й ефективна, якщо елітам вдасться домовитися про дві додаткові умови:

Перша. Конституційна реформа проводиться після президентських виборів, причому мета реформи – не змінювати принципово конституційний лад, але чітко визначити і розмежувати місії президента і уряду парламентської більшості, а згідно з місіями – розділити повноваження.

Друга. Верховна Рада, обрана на позачергових виборах 30 вересня 2007 року, відпрацює весь свій термін. Це означає, що уряд Віктора Ющенка, що спирається на "широку" парламентську коаліцію, може пропрацювати принаймні до осені 2012 року.

У результаті: Тимошенко стає главою держави швидше, ніж вона могла очікувати, Ющенко залишається ключовою фігурою української політики на порівняно тривалий історичний час. Достатньо для того, щоб баланс сил в новій Україні склався повною мірою і прийняв гармонійні контури.

Зрозуміло, подібний план є складним. Куди легше просто змиритися з інерцією того, що відбувається, і погодитися на зміну політичного режиму в Україні. Що потягне за собою відмову від найважливішого завоювання Майдану – політичної свободи.

Але це вже – питання відповідальності політичних еліт.

Станіслав Бєлковський



powered by lun.ua
Головне на Українській правді