Чому ми не вертаємося....

Вівторок, 8 квітня 2008, 15:29

Один надокучливий пан, який в підрадянській Україні викладав "політекономію соціалізму" й цькував студентів, що носили американські джинси, а в Нью-Йорку видає себе за щирого націоналіста, і як тільки зустріне мене, то відразу ж нагадує про мою обіцянку в разі перемоги Віктора Ющенка повернутися в Україну.

"Чому й досі не повертаєшся?" – запитує він і лукаво усміхається.

Повернутися додому хотів і хочу не тільки я. Сотні тисяч іммігрантів з усіх усюд з готовністю полишили б нелюбу чужину й повернулися б в Україну. Що ж стримує?

Не знаю, як інших, а мене, найперше, українські анархія й хаос.

З перемогою Помаранчевої революції з’явилася надія, що припиниться злочинне розкрадання України. Що зміниться впроваджена режимом Кучми система, коли всі грошові потоки в державі контролювали наближені до нього клани.

Думалося, що зміниться сам моральний клімат, який за часів Кучми нагадував зеківський: є пахан, є його найближче оточення й є "шістки", які принижуються й годять, аби не бути "опущеними" й отримати з паханського столу бодай кістки.

Вірилося, що припиниться зухвале пограбування України великими й малими олігархами та відвертими бандитами, які прикривалися й прикриваються в Україні універсальним йменням "бізнесмени".

На очах у злиденного народу вони вибудовували палаци, повертали русла річок, аби вода приємно хлюпала біля вікон їхніх спалень, купували дорогезні авта, роз’їжджали по Канарах і Мальдівах.

Корупція в усіх ешелонах влади сягнула такого рівня, після якого нормальна людина вважала приниженням своєї людської гідності жити в такій країні. Майже відкрито при вступі до вузу декани престижних факультетів вимагали хабарі, які могли їм дати знову ж таки тільки вищезгадані "бізнесмени". На всі "теплі" посади в державі було встановлено такси.

Стільки-то коштує посада митника на "хлібному" КПП, стільки-то податківця, основний прибуток якого – хабарі, стільки-то урядового чиновника, який видає ліцензії на експорт та імпорт товарів, а стільки-то крісло клерка в Київській міській держадміністрації, від якого залежить, чи буде виділено прохачеві земельну ділянку, чи ні.

Ця вибудувана спочатку Кравчуком, а пізніше Кучмою система унеможливлювала чесну кар’єру, відсікала людей, які не хотіли або не вміли жити за її законами. Саме ця система перетворила мільйони простих і роботящих чоловіків і жінок на злидарів, які в пошуках хліба насущного змушені були роз’їхатися по світу з торбами.

Разом з ними на чужину вирушили й інтелектуали, які задихалися в країні тотальної корупції, телефонного права, блату й кричущої несправедливості.

Очікуванням, що з приходом до влади Ющенка все кардинально зміниться, не судилося справдитися. Бандити, яких новий президент обіцяв посадити в тюрми, не тільки залишилися при своїх грошах та бізнесах, а й на всіх парах полізли у владні структури, аби мати надійний дах для награбованих мільйонів та мільярдів.

Спроби Юлії Тимошенко розпочати реприватизацію відверто вкрадених у народу або подарованих Кучмою об’єктів наштовхнулися на шалений спротив уже нової когорти олігархів, які на хвилі Помаранчевої революції прийшли до влади, щоб конвертувати її у гроші.

На жаль, Ющенко, якого до влади привів Майдан, не зміг чи, радше, не захотів скористатися історичним шансом за підтримки народу зламати вибудувану Кравчуком і особливо Кучмою систему. Змінилися лише особи, система ж залишилася старою.

Пригадується перший після перемоги Помаранчевої революції візит Віктора Ющенка до США. Тоді на зустрічі з українцями Америки біля пам’ятника Шевченку у Вашінгтоні він (дослівно) сказав:

"Дорогі українці! Особливо звертаюся до представників "четвертої хвилі". Повертайтеся! Україна потребує ваших роботящих рук і мудрих голів. Повірте мені, як президенту, що віднині Україною правитимуть люди, які працюватимуть в ім’я її й задля блага її народу.

Кожний з вас, лікар і вчитель, хлібороб і сталевар, письменник, журналіст чи  художник, зуміє в такій Україні реалізуватися. Прошу вас – повертайтеся!"

Ці слова американські українці, які прибилися до американських берегів 10-15 років тому, зустріли бурхливою овацією і сльозами на очах. І саме в ті хвилини в багатьох із них виникло непереборне бажання повернутися додому.

Той, хто не пробував іммігрантського хліба, гадає, що по всіх цих америках і канадах щасливчики, яким поталанило прорватися за "бугор", живуть як царі. Серед нас справді є люди, які доробилися до неабияких статків. Але й вони хочуть додому. Принаймні, більшість із них.

Але чи готовий полишений "дім" прийняти своїх синів і дочок?

Не тільки не готовий, а й вкрай вороже налаштований до тих, хто спокусився "довгим доларом", а тепер, наївшись американського щастя, хоче повернутися.

"Дзуськи їм! Нехай бомжують по своїх америках. Зрадників назад не приймати!" – така психологія домінує в сьогоднішнього пересічного українського обивателя. Таку ж політику, не афішуючи, втім, проводить до іммігрантів "четвертої хвилі" й українська держава.

Коли до влади в Польщі прийшла "Солідарність", перший закон, який вона ухвалила, був указ про сприяння іммігрантам, які хочуть повернутися додому.

Рік тому такий самий закон ухвалила й російська Держдума. Навіть тоталітарний путінський режим розуміє, що вороття додому колишніх громадян, які набралися на заході знань і досвіду, які перевірили свою любов до Батьківщини роками життя на чужині, принесе державі багато користі.

Бо повернуться справжні патріоти, які хочуть добра своїй країні й докладатимуть зусиль, аби вона була міцнішою й заможнішою. На жаль, нинішня українська влада цього й досі не усвідомлює.

Нині готується черговий світовий конгрес українців. У серпні в Києві заплановано його урочисте відкриття. Очевидно, що привітати делегатів конгресу прийде й президент України. Як завжди, буде сказано багато правильних і красивих, але банальних слів.

Співатиметься гімн, лунатимуть аплодисменти, ухвалюватимуться рішення. Але проблема повернення в Україну представників так званої "четвертої хвилі" знову опиниться десь, як кажуть діаспорні українці, на маргінесі.

Вона буде не актуальною для більшості делегатів форуму, які в основному репрезентуватимуть або попередні хвилі української імміграції, або українців, які народилися й виросли вже на чужині.

Вони люблять міфічну Україну, з садком вишневим коло хати й гайдамаками, які під проводом Максима Залізняка й Івана Гонти різали колись лихого ляха й ненавиділи москаля.

Йдеться про українство зі США та Канади. Бо українство, скажімо, Італії чи Іспанії – це вже суцільна "четверта хвиля".

На жаль, найчисельніші делегації з США та Канади знову поїдуть до Києва майже без репрезентантів "четвертої хвилі". Їм вона ні до чого.

Вони живуть своїми уявленнями про світ й Україну, ще й досі чубляться на фронті "бандерівці проти мельниківців" й страшенно радіють, коли Київ, як головний арбітр їхніх перманентних чвар, нагороджує то одну, то іншу сторону.

І при цьому зовсім не помічають новітньої трагедії України під назвою "Невільники й невільниці ХХІ сторіччя".

Переконаний, у серпні відбудеться чергова профанація – замість конкретної розмови з українською владою про сприяння на державному рівні бажаючим іммігрантам повернутися в Україну, про розробку реальної, а не паперової, програми на кшталт польської чи російської, пройде черговий помпезний захід з оплесками й оваціями.

А ще ухваленням документів, які жодного відношення до проблеми вороття мільйонів українських заробітчан додому не матимуть. Її не хоче помічати як стара діаспора, так і українська держава.

Тим часом окремі ентузіасти з-поміж нас прагнуть прорватися на київський форум. Шукають можливості мати бодай гостьовий мандат, збирають гроші на поїздку, замовляють авіаквитки. Можливо, комусь з них вдасться навіть вийти на трибуну конгресу й сказати кілька фраз про наболіле.

Але чи почує ці слова офіційний Київ? Чи протягне він руку тим, хто щиро хоче долучитися до розбудови вільної, демократичної й заможної України?

Для цього потрібні не казенні слова, мовлені вслід за заготовленими американськими мільйонерами українського походження спічами, а конкретні рішення – зарахування іммігрантам років, проведених на чужині в загальний робочий стаж, сприяння в працевлаштуванні реемігрантів, отримання ними житла чи землі для зведення власної хатини.

Недавно серед щоденної пошти отримав лист за підписом "Славко Українець". У ньому автор, який приховав за цим псевдо своє справжнє ім’я, торкається пекучих проблем четвертої хвилі імміграції в США й Канаді.

Він пише, що ілюзорними є наші сподівання, що коли-небудь ми відчуємо себе тут щасливими. Й не тому, що не доробимося до великих грошей, розкішних вілл чи маєтків.

Причина в іншому – чужина ніколи не стане нам рідною. Може, тільки наші правнуки, та й то за умови, що правитимуть ними не Буші, відчуватимуть Америку своєю батьківщиною.

Ми ж все життя так і розриватимемося між берегом та човном. І до самої смерті, аж доки не опинимося на небесах у своїй вічній домівці, линутимемо думками на рідну Україну.

Валентин Лабунський, для УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді