НАТО "черговий раз розвалюється"?

"На саміті НАТО в Бухаресті вперше за всю історію існування цієї організації відбулося формування опозиції з країн Старої Європи до США. Як передає кореспондент УНІАН, таку думку висловили політологи сьогодні в Києві під час круглого столу на тему "Підсумки Бухарестського саміту НАТО та перспективи російсько-українських відносин".

Це повідомлення змусило мене взятися до коментарів.

До речі, процитоване повідомлення УНІАН достатньо м’яко проінформувало про формування європейської опозиції до Сполучених Штатів в рамках НАТО. Часто можна почути взагалі про неминучий конфлікт двох трансатлантичних союзників, кризу НАТО, і про те, що "атлантизм віджив себе", і про "європейську систему безпеки, яка іде на зміну НАТО", тощо.

Насправді, американсько-європейське протистояння відбувалося і раніше, і не раз.

Будь-які підручники з міжнародних відносин це підтверджують:

Суецька криза 1956. США засудили разом з СРСР англо-франко-ізраїльську інтервенцію проти Єгипту і виступили за вивід їхніх військ з Єгипту.

Історія визнання комуністичного Китаю: Англія визнала у 1950 році, Франція – у 1964, США – тільки у 1979 (хоча Ніксон зустрівся з Мао вже 1972 році).

Критика війни США у В’єтнамі з боку багатьох країн Західної Європи і, насамперед, Франції.

Засудження Парижем, на відміну від США, ізраїльської "превентивної війни" 1967 року і постачання Францією зброї Єгипту. До речі, згодом і ЄС почав займати "серединну" позицію в арабо-ізраїльському конфлікті.

Курс де Голля на розрядку, "нова східна політика" Брандта перелякали США не на жарт і підштовхнули Ніксона до розрядки з СРСР.

Гостра полеміка на початку 80-х навколо будівництва газопроводу з СРСР і програми протикосмічної оборони Рейгана (так званих "зоряних війн").

Жорстка опозиція Франції та Німеччини війні США в Іраку.

Цей список можна продовжувати...

Утім, в радянській пропаганді кожна розбіжність між США і Західною Європою завжди подавалася як "НАТО ось-ось розвалиться". А в цей же час експерти Інституту США і Канади АН СРСР видавали книжки (щоправда, невеликими академічними тиражами) під характерними назвами: "США-Западная Европа: партнерство и соперничество".

І завжди наголошували, що США і Західна Європа мають найменше протиріч у військовій сфері (більше у політичній, а ще більше – в економічній).

Варто підкреслити: найменше зацікавлена у виведенні американських військ із Західної Європи... – саме Західна Європа. Аж ніяк вона не хотіла залишитися віч-на-віч з СРСР.

Тепер європейці бояться нестабільності на "флангах", і на пострадянському просторі загалом. І саме наявність американської парасольки, у тому числі ядерної, дає можливість "фронди" в політичній і економічній сфері.

Розмови про суто європейську систему безпеки – старі як світ. ЄС справді хоче мати власну безпекову систему, але поки що не може, і конфлікти на території колишньої Югославії це підтвердили. Саме тому НАТО лишатиметься основним механізмом європейського "безпекозабезпечення" на середньострокову перспективу.

Інша річ, що НАТО трансформується, і позиція Європи тут дійсно має суттєве значення.

До речі, цікаво, чи помітять вітчизняні ЗМІ підтримку бухарестським самітом НАТО позиції США по ПРО і направлення додаткових контингентів до Афганістану (спільної операції Альянсу)?

Українські ЗМІ багато критикували політику США із цих питань (і, до речі, у багатьох випадках справедливо). Але як пояснити підтримку Європою дій Вашингтона?

Військові аспекти ПРО, Договору із скорочення звичайних озброєнь у Європі тощо – складні, і потребують спеціальних знань.

Натомість українські політики у Верховній Раді минулого року приймали гучні постанови, засуджуючи плани США, вимагаючи від президента і МЗС чітко заявити свою позицію в протистоянні США і Росії по ПРО, хоча Україну ніхто за язик не тягнув.

Дипломатія часто полягає в тому, щоб не говорити "так" чи "ні" і залишатися в очікувальній позиції до прояснення ситуації. От тепер Європа підтримує США, а Буш домовляється з Путіним.

Тому міжнародні відносини не можна розглядати у біло-чорних тонах, вони мають безліч нюансів, відтінків. І те що відбувається на міжнародній арені не можна використовувати у внутрішньополітичній пропаганді, не даючи читачам і глядачам багатоколірну, багатовимірну картину світу.

Олексій Гарань, доктор історичних наук, автор книги "Трансатлантические дебаты: поворот Западной Европы к разрядке и позиция США", для УП