Політика проти Історії

34 перегляди
Ірина Бережна, для УП
Понеділок, 12 травня 2008, 16:54

Що є історія, як не байка, в яку домовились повірити?
Наполеон

Історія – майже завжди "була на службі" у політики, чи то політиків. Ще у Гесіода подавався "рецепт" для можновладців, як утримувати підкорених: "Змусимо їх забути власних героїв, а замість них поставимо своїх, щоб усе найкраще вони бачили в нас".

Створення історичних міфів політикам вдається краще, ніж будівництво реального життя, оскільки для цього потрібні тільки слова, а слів у політиків завжди багато.

Утім, творення історичних міфів – штука делікатна. І цього не розуміють новітні "історики від політики". І повністю копіюють практику пропагандистської машини тоталітарних режимів.

Карикатура в одній із закордонних газет демонструє хлопчика на іспиті з історії. Він питає свого вчителя: "Як я повинен відповідати – згідно підручникам, чи як це було насправді?" Чи хочемо ми аналогічної ситуації в українських школах?

Адже підручники з історії вже почали переписувати, роблячи з конфліктних історичних постатей, таких як Бандера, Шухевич чи Мазепа національних героїв, нав’язуючи дітям неперевірені факти.

Україна, ледве оговтавшись від радянської історичної міфотворчості, впала в іншу крайність. Власне, багато пострадянських країн хворіють на синдром "переписування історії".

У молдавських підручниках на питання, чому Румунія, під владою якої знаходилась тоді частина Молдавії, опинилася в одній зв'язці з Гітлером, знайшлася оригінальна відповідь: "Знаходячись між двома імперіями, Румунія ставала можливим об'єктом нападу як з боку СРСР, так і з боку інших сусідніх країн".

День 22 червня 1941 знаменував собою початок "звільнення від радянської влади", а основна мета участі Румунії у війні – "звільнення захоплених Радянським Союзом літом 1940 року територій Молдавії ".

У 2005 році у Латвії вийшло видання "Історія Латвії: ХХ століття", що стало одним з основних навчальних посібників. Там зазначається, що Саласпілський концтабір, в якому було знищено близько 100 тисяч людей, зокрема 12 тисяч дітей, був "виправно-трудовим табором".

Також сказано, що "в таборах містилися злочинці, дезертири, бродяги, євреї та інші". До "інших", мабуть, треба відносити тих самих дітей, яких для економії патронів було наказано вбивати прикладами?!

При всій багатогранності цілей, методи фальсифікації історії завжди зводяться до прямої вигадки, одностороннього підбору фактів, або підробки документів, внаслідок чого між фактами "з’являються" зв'язки, відсутні у реальності.

Первинні джерела цих "фактичних" думок не зазначаються взагалі. Але найбільш тонким способом фальсифікації є підробка первинних джерел (наприклад, знайдення раніше "невідомих" матеріалів, мемуарів, що не "публікувалися", щоденників тощо).

У нацистській Німеччині широко культивувався міф про "удар в спину". Суть його полягала в тому, що Німеччина до листопада 1918 ще могла продовжувати війну, і коли б не революція, організована "зрадниками" соціал-демократами, війна могла б закінчитися на її користь.

За часів "хрущовської відлиги" винуватцями терору називали особисто Сталіна і кількох його наближених (Єжова і Берію). Проте причетність до терору Хрущова і його партійних колег замовчувалася.

Але повернемося до української дійсності. На телеканалі "Інтер" триває шоу "Великі українці". Саме шоу, бо соціальним телевізійним проектом назвати його аж ніяк не можна. Таке шоу – вельми вдала маніпулятивна західна технологія, яка тепер адаптується під українські реалії.

Організатори чудово розуміють, що пересічні українці не досконало знають свою історію, тому голосуватимуть за тих, кого їм "нав’яжуть". А можуть й взагалі не голосувати, бо потрібний "політично доцільний" вибір "Великого" вже зроблено за них.

Цілком прогнозованою виявилася перша сотня видатних українців, до якої потрапили сучасні політики, вчені та спортсмени, тобто люди з телеекранів та газетних шпальт, а також традиційний набір постатей із шкільних підручників історії.

Але різні українці, в залежності від віку та регіону, читали різні підручники. І якби шоу "Великі українці" було дійсно соціальним, воно б об’єднало суспільство, а натомість тільки посилило спотворення історії та ще більше роз’єднало громадян України.

Україна поліетнічна держава і від цього факту нікуди не дітися. Ніколи схід України не повірить, що вояки ОУН-УПА – герої всієї нації. Ні за яких умов російськомовна частина країни не сприйматиме Бандеру, Шухевича, Петлюру та Мазепу. Ігнорувати це – значить робити все, щоб зруйнувати українську державність.

Тому кілька запитань до нинішніх політиків: як ви поясните онукам чи правнукам радянського солдата, який загинув у бою з бійцями ОУН-УПА, чому Бандера національний герой?! Як ви поясните, чому ОУН-УПА національні герої, онукам звичайних селян, які жили на Західній Україні в ті часи і не розуміли, хто й за що вирізає цілі родини?! Як ви все це обґрунтуєте, поки є ще живі свідки цих жахливих подій?!

Сьогодні захисники ОУН-УПА кричать, що оунівські вояки та упівці воювали на два фронти – проти гітлерівців і проти більшовиків заради незалежності України. Методи вільного трактування історії навіть можуть "довести", що ніби була "війна" УПА проти німців та ніби її не було проти більшовиків.

А насправді, ОУН-УПА спочатку розраховувала на перемогу Німеччини. Адже існують матеріали Нюрнберзького процесу, згідно з якими, є докази, що ОУН-УПА служили Німеччині (з письмових свідчень колишнього полковника німецької армії Ервіна Штольце, том 1-й, частина 5, документ СРСР-231).

А вже після сталінградської поразки Шостої армії Паулюса, ОУН почала розраховувати на взаємне знищення двох воюючих сторін, а також на третю світову війну.

У кожного громадянина України може бути своя думка щодо цих історичних фактів, і залежить вона зокрема від того, в якому ідеологічному середовищі він виховувався, які думки чи політичні уподобання панували в його родинному оточенні.

І громадянин Віктор Ющенко також має право на власну позицію. Але ж суб'єктивна думка Ющенка, перетворюючись в указ президента про присвоєння звання героя України Роману Шухевичу, стає вже державною позицією. До того ж дуже суперечливою.

Особливо якщо згадати про третій пункт "Акту відновлення Української держави", проголошеного ОУН у червні 1941 року: "Відновлена українська держава буде тісно взаємодіяти з Націонал-Соціалістською Велико-Німеччиною, яка під керівництвом Адольфа Гітлера створює новий порядок у Європі і світі…".

Адже Віктор Ющенко – президент всієї України, а не тільки її західної частини, про що неодноразово він наголошував. Тому він повинен, щонайменше, поважати погляди всіх українських громадян, а особливо ветеранів Великої Вітчизняної війни та їхніх нащадків.

"Канонізація" ОУН-УПА виглядає як намагання "замилити очі" та відвернути увагу українського народу від соціально-економічних проблем на тлі тотальної політичної кризи.

Звичайно, стратегія майбутнього розвитку України неможлива без власних Героїв, які мають подавати приклад для майбутніх поколінь. Але у той час, коли Україні необхідна виважена, добре продумана, збалансована політика щодо консолідації заходу та сходу, коли дуже важливо уникати будь-яких необережних кроків, великі "патріоти-українізатори" воліють рубати з плеча.

Сучасна Україна не є мононаціональною і монокультурною державою. Тому взаємна толерантність, пошук мудрих компромісів – ось що допоможе забезпечити зближення, єднання сходу і заходу.

Спроби консолідувати країну, ламаючи мільйони громадян "через коліно" в питаннях історії або мови, можуть тільки нашкодити і погіршити становище. У Речі Посполитій у 1920-х-1930-х роках курс на тотальну полонізацію теж здавався правильним і логічним. Але ж до чого це призвело?

Зрівняти в статусі бійців різних армій, що воювали в період Другої світової, можливо, це – цивілізоване рішення. Але чому воно здійснюється з несамовитістю ідеологічного реваншу?!

Чи не краще було б політикам проявити залишки цивілізованості та запропонувати українцям тверезий погляд на історію і просте людське розуміння, за яким, воїн – нерідко жертва обставин. Аби консолідувати суспільство та почати творити спільну історію сучасної України, а не розколювати її навпіл, штучно створюючи героїв з тих, хто намагався під галас війни здобути собі владу.

Чи не тому українці, щоразу, із століття в століття, отримуючи незалежність та право самостійно розпоряджатися долею своєї країни, втрачали її? Чи не тому загинула Центральна Рада, Гетьманат і Директорія?

Через штучне вигадування нових внутрішніх і зовнішніх ворогів, і фальшивих "героїв", забуття справжніх, українська офіційна влада не укріплює державність, а сприяє її ерозії.

Ким в історії України залишиться Степан Бандера? Нехай громадськість дізнається не з телевізійних шоу і відверто однобічних, пропагандистських сюжетів. І навіть не з результатів добре скоординованого голосування нинішніх прихильників інтегрального націоналізму.

Чи буде він типовим представником свого непростого часу – таким собі терористом ХХ століття, який боровся за свою ідею, так як це розумів… Чи ситуаційним союзником Німеччини, яких, до речі, було чимало – Квіслінг у Норвегії, Тиссо у Словаччині, Павелич в Хорватії…

Це непрості питання, які не зведеш до того, чи гідний Степан Бандера бути великим українцем. Тим більше, що в українській історії є персонажі із набагато менш суперечливою репутацією.

У державі досі відсутня узгоджена національна ідея. Тому зрозуміло, чому до цього часу не вдалося консолідувати Україну. Адже єдність нації можлива лише за умови оформлення національної ідеї – системи цінностей, здатних об'єднати народ.

Суспільство має усвідомити, що національна ідея — це не асорті з історичних символів, привабливих гасел та соціальних благ у національній упаковці, а спільна мета і довгострокова стратегія розвитку держави.

Національна ідея має базуватися на системі національних цінностей, історичному досвіді перемог і звершень, а не поразок та сумнівних історичних прикладів дволикості "національних героїв".

Вона необхідна для самоідентифікації громадянина, для його розуміння – хто він? – слов’янин, православний, європеєць, українець, представник процвітаючої країни, чи гастарбайтер та бідний родич Європи ...?

Коли не розумієш куди йти, легко заблукати. От і блукає сучасна Україна, не знаючи, хто її справжні герої, яке у неї минуле та майбутнє.

На жаль, внутрішньо українською "національною ідеєю" є сумнозвісна "моя хата крайня", або ще гірше – "нехай у сусіда корова здохне". На фоні постійного волання влади щодо відсутності національної ідеї, повністю ігноруються ті раціональні пропозицій, які надає інтелектуальна еліта держави.

Погодьтеся, навряд чи зможе розколоти суспільство національна ідея на кшталт: "Україна – найкраща європейська країна". Саме так, а не постійно наздоганяти чи випереджати Росію, ЄС або Америку, чи намагатися бути від когось незалежними. Це допоможе нарешті українській нації подолати комплекс меншовартості та почати творити ВЛАСНУ історію.

Ірина Бережна, народний депутат України, для УП



powered by lun.ua
Олігархи, президенти і рабин. 12 історій про велику політику із форуму YES
Як запобігти появі класу "непотрібних людей" і цифровій диктатурі. Головне з виступу Харарі
Під залп яєць, зі сльозогінним газом. Як у Харкові пройшов перший Марш рівності
Тарас Качка: Україна має перейти від торгівлі до економічної інтеграції з Євросоюзом
Усі публікації