Зворотній бік виборів

Щороку – вибори. Як бразильський карнавал. З кожним роком кандидатів усе більше, і на будь-який смак – розумний, красивий, новий, старий. Бюлетені – стають усе довшими, наметів – як маслюків у грибний рік. Агітмакулатури...

Та тільки з кожним роком працювати у виборчій комісії все тяжче та принизливіше. По суті, організація виборів полягає в тому, щоб зібраних разом випадкових людей об'єднати в групу однодумців і спробувати мотивувати на виконання колосальної за своєю трудомісткістю та нервових витратах роботи.

Зрозуміло, так званий "людський фактор" у цьому процесі проявляється максимально. Так, ще практично "на початку шляху" зі всього складу виборчої комісії "у живих", як правило, залишається тільки одна (!) людина, переважно з керівної ланки (секретар, голова комісії, або заступник голови).

Інші тікають від відповідальності, яка зненацька звалилася на них – телефони не відповідають, родичі повідомляють, що він (вона) виїхав (-ла) на дачу, записався (-лась) в гурток буддистів. А працювати якось треба.

До виборів головне хоч якось мобілізувати ще боєздатних членів комісії і провести хоча б перші збори, оформивши цілий масив документації. І в цей же день приходить усвідомлення – ти "попав". Ось вона – "папероворчість" – процес довгий, малозрозумілий, але дуже відповідальний.

До того ж, щорічно паперової роботи стає усе більше і її, боюся, до того ж цілеспрямовано ускладнюють. Цього разу, наприклад, ускладнили процес включення виборців до списку.

Тепер "дільнична" виборча комісія цього не може робити самостійно, а тільки після розгляду питання і згоди територіальної комісії. Звідси море обурених громадян, які так і не потрапили до списку, хоча повинні були...

Ще одна істотна проблема – катастрофічна відсутність інформації, або маса неточної. На жаль, ніхто чітко не здатен відповісти на найелементарніші запитання. Гірше, кожен відповідає по-своєму. Де правильна відповідь – питання винятково до власної інтуїції.

А найголовніше - відповіді на ці ж запитання неможливо знайти й у законодавстві. Закони написані просто по-єзуїтськи безрозсудно.

Я б навіть сказав, що вітчизняні закони написані так, ніби невідомий ентузіаст записав п'яний "базар" групи чоловіків, які сильно напилися і яких пробило поміркувати.

(Чесно кажучи, після прочитання цих юридичних опусів, мимоволі задумуєшся: за які заслуги у нас так люблять і поважають юристів? Про депутатів, я взагалі мовчу...)

На оформлення документів, як правило, йде маса часу: ми метаємося між нашою дільницею і районною комісією декілька разів за день, переписуючи, виправляючи, паралельно дізнаючись, коли привезуть необхідні документи.

Привозять, звичайно, частинами, невеликими партіями, на всіх не вистачає. Не вистачає навіть канцелярських приналежностей!

Але ось, нарешті, відповідальний момент – час забирати бюлетені. Відразу після цього настає перша безсонна ніч на дільниці. Бюлетені трохи недотягають до 2 метрів у довжину. Кількість кандидатів і партій – ледве не 200.

Після перерахування виявляється нестача. Значить пора складати акт.

Далі на кожному бюлетені потрібно поставити по дві печатки і підписати його. Перед виборами неждано-негадано вибуває 5 кандидатів. Отже, ми ставимо навпроти прізвищ печатку "вибув".

Виборців на нашій ділянці близько 2 тисяч, відповідно 2 тисячі бюлетенів, помножених на 5 кандидатів, які вибули, одержуємо 10 тисяч "ударів" печаткою. А печатка всього одна. Значить "печатаємо" до 6 ранку.

Зустрічаємо схід сонця за цим захоплюючим заняттям і усвідомленням, що через 20 годин вибори і буде ще складніше.

День виборів – будильник на 4 ранку. День виборів – це постійна напруга, очікування махінацій, диверсій; це немічні, незрячі, глухі пенсіонери, які розглядають бюлетені, стоячи посередині приміщення дільниці і там же голосують (у кабінках їм погано видно).

Вибори – це постійне протистояння спостерігачів і членів комісії – вони просто "заряджені" на війну, як бойові пси, ще до початку процесу.

Бюлетені, як на зло, часто валяться з рук, тому що зроблені дуже незручно, брудняться, псуються. А це означає нові акти й ускладнення при підрахунку голосів.

Паралельно постійне з'ясування відносин серед усіх фігурантів виборчого процесу. Невпинні дріб'язкові конфлікти.

Друге коло пекла настає після закриття дільниці. Починається битва втомленого людського колективного розуму з цифрами, які мають зійтися достеменно. Витягаємо бюлетені і починаємо підрахунок.

Уявіть збори неймовірно змучених людей, які починають рахувати, болісно прискіпливо й акуратно. Помилка, розбіжність в одиницю загрожує повторним перерахуванням. Тому потрібно бути максимально уважним, інакше це катування ніколи не закінчиться.

Сили покидають нас. Люди періодично засинають, відключаються майже стоячи. Незабаром світанок, а ще нічого не готове, не упаковане, не складене. Цифри не зійшлися – потрібно перераховувати. Починають здавати зір, слух, координація рухів.

Але найстрашніше почуття наздогнало нас вже о 9 ранку, після прибуття в районну територіальну комісію. У знайомому просторому приміщенні не було де яблуку упасти. Усюди люди з мішками непотрібної макулатури, зі змарнілими лицями, готові загризти кого завгодно за місце в черзі.

Усі присутні дуже нагадують біженців з Середньої Азії – причому і зовні, і, боюся, внутрішньо, тобто, станом душі.

На запитання до члена комісії ТВК, який проходив мимо: "До скількох годин нам доведеться тут чекати?", чуємо відповідне запитання: "А хто вам сказав, що ви пройдете сьогодні?!".

Почуття приниження, страху і глибинної безнадії – ось що відчули ми в той ранок, день, вечір. Голова комісії присідає на вільний шматочок підлоги і через деякий час, після того, як його декілька разів відчутно штовхають, піднімає голову і запитує мене: "Чому вони ходять там, де я живу?".

Все-таки ми вистояли. Через 5 годин підійшла наша черга. І тоді настало полегшення, навіть радість. Радість від того, що незабаром наші вимучені тіла упадуть на ліжко. Радість від того, що все це приниження позаду.

Чесно кажучи, коли підбивали підсумки виборів, з'ясовуючи кому з кандидатів дістанеться "жирніший шматок", ми були вже далеко. Ми були вже за межами процесу. В тому сенсі, що зовсім не відчували себе співпричетними до цього дійства.

Щоправда, коли я, час від часу, зіштовхуюся з написами на стінах або на парканах, залишками листівок і агіток, на мене накочуються страшні спогади: стосу бюлетенів. А в голові звучить мій власний гучний голос: "Черновецький. Турчинов. Кличко...". І попереду – безкінечність, без світанку, без сну, без нормального життя.

Остап Соколюк, для УП