На другому витку спіралі

Загалом, проаналізувавши закономірності українського політичного процесу протягом 90-тих років ХХ та початку ХХІ сторіччя, можна виокремити певну фундаментальну закономірність.

Вона полягає у чергуванні періодів високої політичної мобілізації та тотального абсентеїзму (тобто відмови від участі у політичному житті суспільства).

Зокрема, початок та кінець 90-тих років позначалися високим рівнем громадянської активності, піковими фазами яких були грудень 1991 (референдум з питання проголошення незалежності) та листопад 2004.

Цим подіям передували бурхливі події, багатотисячні мітинги, включеність у політичну боротьбу мільйонів українців.

Однак, за бурхливим спалахом неминуче йшло згасання активності з боку суспільства, зниження участі у політичному житті до мінімуму, громадська апатія.

Саме на тлі таких суспільних настроїв і була, свого часу, вибудувана політична система, відома на даний момент як "кучмізм".

Причини цього є досить прозорими. Насамперед, розрив між гаслами та реальністю. У 90-ті роки така очікувана незалежність для багатьох українців, кінець-кінцем, вилилася у руйнування економіки, тотальне зубожіння та розпад системи соціального захисту.

Відповідно, це зумовило поширення стереотипу, що громадянська активність не може принести будь-яких позитивних результатів, а політична боротьба для більшості українців відійшла на другий план у порівнянні з боротьбою за існування.

Неупереджений аналіз дострокових виборів у Києві показує: в Україні триває повернення у політичну боротьбу "духу середини 90-тих".

Про це дозволяють говорити певні обставини.

Надзвичайно низька явка. Загалом, абсентеїзм – свідчення недовіри до влади як такої. На початку 90-тих років, коли вибори проводилися за мажоритарною системою із обов’язковим порогом явки у 50%, у ряді округів депутатів тривалий час не було взагалі причин низької явки.

Сьогодні знову спостерігаємо регулярне падіння рівня залученості громадян у політичний процес.

На цьому тлі відбувається втрата політичної ідентичності із тими чи іншими політичними силами. Відповідно, повертаються численні передвиборчі політичні проекти зразка 90-тих, які виникають нізвідки і туди ж повертаються.

На фоні низької явки та малої зацікавленості виборчим процесом зростає боротьба за кожного виборця. При цьому, оскільки громадяни втрачають довіру до усіх учасників перегонів, то на перший план все відвертіше виходить звичайний підкуп (грошовий чи не грошовий, одноразовий чи розтягнутий на значний проміжок часу).

Відповідно, політика все відчутніше набуває рис, властивих 90-тим рокам. Це, насамперед, її кулуарний характер, тобто замкненість владних відносин "у собі", поза публічним "оком".

На тлі змагань за відродження "сильної президентської влади" та занепаду парламентаризму, до якого Україну наближають постійні кризи, політична боротьба знову зосереджується виключно на печерських пагорбах, не виходячи за їхні межі.

Все більшого значення набувають не полум’яні трибуни, але люди із міцною бюрократичною хваткою. На вищі пости у державі повертаються абсолютно не публічні політики (приклад Києва та його міського голови досить показовий), у той час як нещодавні герої губляться у вирі дрібної політичної метушні.

Усе це розгортається на тлі галопуючої інфляції, котра (так само як і на початку 90-тих) підриває довіру до державних інституцій, сприяючи поширенню у суспільстві аполітичних настроїв.

Отже в Україні склалася чудова ситуація для встановлення авторитаризму, адже подібний тип політичного режиму здебільшого встановлюється за умов політичної пасивності громадян.

На тлі постійного хаосу та деградації політики та політиків, все йде до відродження у суспільстві ідеї "гарного господарника та сильної руки", що здатен "навести лад".

Хоча переважна більшість усього викладеного вище поки що існує в якості тенденцій, однак, для кожного уважного спостерігача за розвитком вітчизняного політичного процесу стає очевидним деградація української демократії за останні рік-два.

Подекуди ситуація виглядає гіршою ніж у 90-ті. Зокрема, мова про Верховну Раду, що стрімко втрачає авторитет та політичну вагу.

Останні голосування, коли величезні за обсягом та державною вагою документи приймалися "за спрощеною процедурою", не можна назвати інакше, як глумом над парламентаризмом.

Причини усього цього полягають, насамперед, у сутності вітчизняної політичної еліти, у її економічно-клановому характері. Окремі її представники, зробивши собі ім’я на фоні народного піднесення та консолідації, вважали (і до цього часу вважають), що все це дає їм право на безтерміновий політичний карт-бланш.

Однак, суспільне піднесення, не підкріплене змінами, трансформаціями, реальними реформами, у кінцевому рахунку, вилилося у тотальну зневіру. Причому остання прямо пропорційна до рівня колишнього піднесення.

Саме це не дозволило Україні у черговий раз вирватися із кармічного "колеса перетворень", у межах якого вона існує більшу частину власної історії.

Українці в чергове так далеко "просунулися вперед", що, зрештою, повернулися "назад", до України зразка середини 90-тих – держави без вектора розвитку та прозорих перспектив.

Welcome to the real world? Або може, вже настав час змінити цю реальність? У будь-якому випадку, очевидно, що черговий шанс зробити це видасться не скоро – використана безпорадними політиками українська громада не скоро повернеться до стану готовності щось змінювати і змінюватися самим.

Петро Олещук, для УП