Що робити з Росією?

Четвер, 5 червня 2008, 11:31
Наші пріоритети - мінімальна і прогнозована ціна на імпортний газ, прозорі і прямі відносини з міжнародними партнерами та ефективна прибуткова робота НАК "Нафтогаз України".

Ми в цілому владнали найгостріші проблеми поточного року. Тепер необхідно визначити оптимальний баланс газу і ціни на 2009 і наступні роки.

Я прошу уряд продовжити переговори з російськими партнерами, щоб не пізніше липня цього року досягти чітких і прозорих домовленостей…

Вкрай важливо зняти піну політизації з відносин України і Росії. Ми чітко підтверджуємо бажання розвивати дружні, вигідні і рівні взаємини. Поміж нами не існує проблем, які неможливо вирішити у зважений і практичний спосіб - без недовіри і без упередженості.

Упевнений, що Україна як повноцінний і повноправний учасник євроатлантичної спільноти націй завжди буде одним з надійніших партнерів Російської Федерації.

З послання президента України Віктора Ющенка до Верховної Ради про внутрішнє і зовнішнє становище України. 2008 рік

6 червня президент Віктор Ющенко візьме участь у Міжнародному економічному форумі в Санкт-Петербурзі. За час другого президентського строку Путіна цей форум слугував способом демонстрації вигод, які отримають країни колишнього СРСР, соцтабору та країни ЄС у разі проведення лояльної до російських інтересів політики. Це також нагода показати свою домінуючу роль на пострадянському просторі.

Не виключено, що на форумі Україну поставлять перед чітким вибором: або Київ продовжує курс, який розглядається Кремлем як ворожий з усіма "негативними наслідками" у вигляді територіальних претензій і політико-економічного тиску, або повертається у фарватер зовнішньої політики Путіна як це вже зробила Молдова і Білорусь.

Перед українським керівництвом стоятиме важкий вибір: піти на ризик загострення відносин з Росією заради довгострокових інтересів, чи знову вдатися до тактичних поступок, щоб мати "вільні руки" чи навіть підтримку у ході нових виборчих кампаній.

Автору видається важливим у цій ситуації показати, користуючись методологією неореалістичного підходу до аналізу міжнародної політики, які загрози і можливості відкриваються перед Україною у цій ситуації.

Отже, які заходи дипломатичного, військового, політичного та економічного характеру Росія застосовує і продовжуватиме застосовувати до країн так званого "ближнього зарубіжжя", зокрема України? І, відповідно, які ризики та можливості співпраці відкриваються перед Україною?

Перша тенденція

Через 17 років після розпаду СРСР Росія повертається на арену європейської політики і дипломатії як велика держава, насамперед завдяки своїм нафті та газу.

Росіяни активно розбудовують, якщо користуватися марксистською термінологією, "базис" своєї нової дипломатії: створюють енергетичні та економічні інтеграційні проекти, в які залучаються національні політичні еліти, найбільші фінансово-промислові групи інших країн.

Прикладом є створення консорціуму "Газпрому" та німецького концерну BASF з будівництва "Північного потоку" на основі міжурядової російсько-німецької угоди. На стадії реалізації ще два проекти: з італійської ENI щодо будівництва "Південного потоку" та французькою Total щодо розробки Штокманівського родовища газу. Усі ці проекти підкріплені політичними домовленостями на рівні керівництва цих країн і Росії.

На пострадянському просторі прикладами, щоправда у значно менших масштабах, є купівля білоруської, вірменської та молдовської газотранспортних систем, контроль над трубопроводами системи "Середня Азія – Центр", діяльність РосУкр-Енерго та Укргаз-Енерго в Україні протягом 2006-2007 років.

Таким чином, створюється у сильних і розвинутих державах прихильність і зацікавленість у тісному співробітництві і навіть партнерстві з Росією та у слабких державах – залежність і лояльність від настроїв і планів російського керівництва.

Існування такої стратегії чудово ілюструють слова одного з найближчих соратників Путіна і "мозкових центрів" російської влади віце-прем'єр-міністра Ігоря Шувалова, висловлені на 7-му саміті Ради держав Балтійського моря: "Игорь Шувалов привел в пример Германию, с которой Москва наладила "необходимый политический диалог, создавший условия для взаимного инвестирования": "По вопросам энергобезопасности мы ведем диалог именно с Германией. Мы считаем, что это тот партнер, который может быть для нас абсолютно надежным и может обеспечивать надежность в рамках ЕС".

Блокування Німеччиною, Францією та Угорщиною питання надання Україні та Грузії Плану дій щодо членства в НАТО на Бухарестському самміті продемонструвало, що енергетична інтеграція і так зване "привілейоване партнерство" приносить Росії гарні плоди.

І Росія не збирається зупинятися на досягнутому: можна прогнозувати, що її інтереси незабаром будуть захищатися такими членами НАТО і ЄС як Греція та Італія, які мають виграти від будівництва "Південного потоку".

У перспективі, політика Росії в Європі призводитиме до подальшого ослаблення внутрішньої консолідованості ЄС: так звана спільна зовнішня і безпекова політика буде все частіше використовуватись для прикриття проросійської політики найбільш потужних держав Союзу.

Залишається лише почекати до саміту Росія – ЄС, що пройде в Ханти-Мансійську 26-27 червня, коли "привілейовані партнери" Кремля будуть продавлювати її інтереси у новій посиленій Угоді про стратегічне партнерство ЄС – Росія.

На противагу вдалого досвіду застосування цієї стратегії у західній Європі, приклад співпраці з Білоруссю з 1996 року та з Україною у 2003-2004 роках і 2006-2007 роках, переконав росіян у тому, що без енергетично-економічного базису, без входження російського капіталу у чутливі сфери економіки, без створення констеляції лояльних і популярних політичних сил, без інтеграції населення у культурно-інформаційний простір Росії будь-яка політична програма інтеграції, будь-які політичні зобов'язання Росії перед партнерами не принесе бажаних результатів.

Які наслідки для України матиме продовження окресленої політики? Справа в тому, що саме на цій основі зводиться "надбудова" – стійка міжнародно-правова база і стійкі міжелітні зв'язки, які дозволяють Росії реалізувати і захищати свої національні інтереси.

Паралельно руйнується система договорів, які закріплювали статус Росії як слабкої держави (наприклад, встановлення мораторію на виконання ДЗЗСЄ), та договорів, які констатували формально-рівноправний статус Росії у відносинах з колишніми провінціями – республіками СРСР. В цьому контексті варто очікувати перегляду Росією системи договорів як в рамках СНД, так і у двосторонніх відносинах.

Зокрема, перегляду Договору про дружбу і співробітництво з Україною, ратифікованого Росією в 1999 році. І те, що Державна дума 4 червня подала президенту та уряду РФ пропозиції розглянути можливість виходу Росії з Договору, варто розглядати не лише як пропагандистський крок чи провокацію, а підготовку позицій для нових переговорів з Україною щодо змісту цього документу.

Оскільки вихід з Договору буде можливий у 2009 році, предмет переговорів щодо його перегляду Росія також спробує використати для впливу на внутрішню ситуацію в Україні під час чергових президентських виборів.

Наприклад, українському керівництву під виглядом нового "формально-рівноправного" договору буде нав'язуватися неприйнятний документ, щоб спровокувати жорстку відповідь, а за тим й інформаційну війну. Або одному з кандидатів, який займатиме високу державну посаду запропонують підписати нову угоду в обмін на певні стратегічні поступки.

Друга тенденція

Росія все більшу увагу приділятиме військово-політичній складовій своєї безпеки і військовим засобам досягнення цілей, в тому числі превентивним засобам.

Цьому є об'єктивна і суб'єктивна причина. З одного боку, Росія не може не переозброюватися у той час як це активно та інтенсивно роблять її сусіди-суперники – США і Китай.

Неіснуючій поки що протиракетній обороні США Росія збирається протиставити модернізовані засоби доставки зброї масового знищення, зберігаючи таким чином, стратегічно-ядерний паритет у відносинах з Вашингтоном і стратегічну перевагу у відносинах з Пекіном.

З суб'єктивної точки зору, саме превентивні дії військового чи квазівійськового характеру (як, до речі, показали останні події із збільшенням "миротворчого контингенту" в Абхазії) є такими, що можуть створювати сприятливі умови, кращі позиції для російської дипломатії.

Саме фактор сили слугує головним стримуючим чинником від виникнення нової війни між Азербайджаном та Вірменією. Саме Організація договору з колективної безпеки слугує для Росії противагою експансії Китаю в Середній Азії, дозволяє Росії позиціюватися важливим партнером НАТО у ході операції "Триваюча свобода" в Афганістані.

Як квазівійськові дії у дипломатичних цілях варто розглядати і нещодавню заяву керівництва ЧФ про збільшення військового контингенту на території України. Отже, застосування фактору сили розглядається російською дипломатією як "дозволений" інструмент для обмеження незалежного зовнішньополітичного курсу України.

Третя тенденція

В Європі зростає "запит" на Росію як противагу США і як гаранта стабільності на Кавказі та в Центральній Азії.

Європейським політикам імпонує прагматичний підхід російського керівництва до підтримання балансу сил в каспійському регіоні і недопущенні ні посилення США, ні Ірану чи Китаю. Саме така політика відповідає інтересам європейських компаній.

"Слабке місце" Кремля

Росія не має транснаціональної ідеології, будь-якої власної ідеології, яка була б хоча б певним чином приваблива певним групам населення в інших державах.

СРСР програв Заходу ідеологічну боротьбу вже в період "розрядки" в 1970-их рр. минулого століття. Спроби ідеологічного впливу Росії в Україні, Молдові, Білорусі та певним чином Молдові базується на експлуатації та реанімації вимираючої радянської історичної пам'яті.

Тоді як всередині своєї країни, російське керівництво імплантує ці релікти у ідеологію побудови сильної, авторитарної національної держави.

Саме ця суперечність і призводить до того, що діячі, які підтримують російські інформаційні та культурні змагання в пострадянських країнах виглядають як провідники ідеї включення нових держав у російський політичний проект, звісно, в ролі "периферії" та "живильного матеріалу".

Елітам, які відстоюють незалежність, окремішність своїх держав, в цих умовах не треба докладати особливих зусиль, щоб витісняти таких діячів і такі сили на маргінес і оголошувати їх "п'ятою колоною". З усіма витікаючи ми звідси наслідками для ефективності та сприйняття російської політики в Україні.

Тому в цих умовах російським політикам пропонується два шляхи:

або підтримка проектів, які посилюватимуть розбіжності в сусідніх суспільствах, створюватимуть нові поділи і дробитимуть прихильників національної окремішності, з надією на те, що прихильники реінтеграції в Росії в цьому дискредитованому середовищі вийдуть на перший план (Україна);

або відкрито підтримувати і стимулювати проекти, які розвиватимуть очевидні зв'язки спорідненості цих суспільств з Росією (мовні, регіональні) з надією, що з часом унітарні держави під тиском демократичних вимог "знизу" перейдуть до федералізму, і число "проросійських" суб'єктів федерації дозволить скеровувати федеральну політику у сприятливому для Кремля напрямку (Молдова, Україна).

Отже, зважаючи на означені тенденції в зовнішній політиці Росії, на мою думку, можна виділити такі ризики і можливості для зовнішньополітичного курсу України у сфері захисту національних інтересів у двосторонніх відносинах з Росією.

Ризики і можливості для України в енергетичному вимірі:

Україна вже котрий рік балансує між двома таборами: постачальників та споживачів. Досвід ігнорування інтересів Польщі та Литви в енергетичній сфері партнерами в ЄС показує вразливість солідаризування із більш потужними споживачами – країнами ЄС.

Марно сподіватися, що заради українських інтересів ЄС тиснутиме на Росію з метою ратифікації останньою Енергетичної Хартії.

Навпаки, найбільші держави ЄС (Франція, Німеччина, Італія) та держави, які залишаються надзвичайно залежними від постачань "Газпрому" (Австрія, Словаччина, Болгарія та Латвія) зараз блокують запропоновану Єврокомісією реформу перегулювання газового сектору, яка полягає у відокремленні магістральних газопроводів у окрему галузь, що створило б передумови для зниження цін на газ та усунення монопольних позицій великих енергокомпаній, а також обмеження доступу іноземних компаній до внутрішніх газових ринків.

Для України важливо те, що це означало б ослаблення газпромівського лобі в Європі та створило б прецедент, на який міг би спиратися на переговорах уряд і "Нафтогаз України". Остаточне голосування по реформі має відбутися в Брюсселі вже 6 червня.

Понад те, готовність Євросоюзу закуповувати в найближчому майбутньому середньоазійський (туркменський) газ за високими цінами означає автоматичне зростання ціни і для України.

Це також потенційно створює загрози для недопостачання туркменського газу Україні та так чи інакше підштовхуватиме до закупівлі російського газу за ще більшою ціною.

З іншого боку, небажання Росії відкривати іншим країнам, в тому числі Україні, доступ до нафтогазових родовищ і магістральних трубопроводів, які ведуть в Центральну Азію, робить примарними плани об'єднання з нею заради забезпечення енергетичної безпеки.

Тому в короткостроковій перспективі, зважаючи на неминуче зростання цін на газ до середньоєвропейського рівня, Україна, на мою думку, має зайняти меркантилістську позицію: тобто, відмовитися від слабкої, ізоляційної транзитної політики.

Тарифи на транспортування і зберігання газу в підземних сховищах газу (ПСГ) також мають ледь-ледь поступатися європейським. З іншого боку, Україна має бути готовою надавати преференції компаніям, в тому числі Газпрому, якщо ті інвестуватимуть в модернізацію і будівництво нових газопроводів та розширення ПСГ. Лише такий підхід дозволить уникнути боргової ями та підтримувати ГТС у задовільному експлуатаційному стані.

Паралельно, Україна за підтримки своїх партнерів у Центрально-Східній Європі має зайнятися проектом постачання нафти і скрапленого газу з Азербайджану, Середньої Азії та Північної Африки (Єгипет, Алжир, Лівія).

Ризики і можливості для України у військовому вимірі:

Україна на сьогодні не має жодних важелів впливу на виведення Чорноморського флоту із Севастополя, і якщо говорити ширше та відверто, – з Криму. Такий дійсний важіль як дійсне членство в НАТО можна розглядати, на жаль, лише теоретично.

Хоча в разі вступу України в Альянс Росія вже не мала б спокуси використовувати різні, в тому числі силові важелі тиску на Україну з метою збереження своєї військової присутності. Тому в довгостроковій перспективі альтернативу членству в НАТО як противаги силовому тиску Росії, на жаль, важко передбачити.

Як показують події в Грузії, Придністров'ї, Кремль схильний використовувати силові важелі, особливо стосовно слабких держав. До того ж, ЧФ у Криму це ще і додаткова гарантія для "Південного потоку", який планується прокласти в економічній морській зоні України.

Несиметричною відповіддю на цей ризик може бути переведення відносин оренди Севастопольської бази, інших об'єктів ВМФ Росії в Криму у площину ринкових орендних відносин.

Лише за приблизними підрахунками вартість розташування флоту в Україні в 2006 для Росії становила б до 2,5 млрд. євро. У 2009 році ця цифра із зрозумілих причин буде значно вищою.

Це сума, яка перевищує оборонний бюджет України, і яку можна використати для зміцнення Збройних сил України до того рівня, при якому будь-які силові сценарії для Росії на території України ставали б "нерентабельними".

І якщо Росія усвідомить, що своїми руками будуватиме українську армію як противагу власним угрупованням, вона відмовиться від логіки протистояння і запропонує модель військово-політичного співробітництва.

При цьому, непідкріплені системою заходів претензії України з припинення розміщення бази ЧФ у Севастополі після 2017 року лише погрішить становище українських державних інститутів та безпекову ситуацію в місті та Криму.

Вже зараз проросійськими політологами і експертами в Україні всерйоз обговорюються сценарії провокування української влади на жорстку реакцію на громадський протест мешканців Севастополя. Мовляв, тоді Київ зробить все сам для того, щоб севастопольці звернулися по допомогу до Росії, а сили ЧФ втрутилися в якості "миротворчих"…

Ризики і можливості для України в інформаційному вимірі:

В української держави достатньо регулятивних важелів, щоб моніторити і коригувати контент теле- і радіо ефіру. Проблема полягає низькій конкурентоспроможності українського контенту масових комунікацій - телепростір, кіновиробництво, книговидавництво, преса.

Очевидно держава має приділяти більше уваги і коштів на розвиток якісного продукту, який зможе конкурувати з російськими чи запозиченими зразками.

Що ж стосується заходів обмежувального характеру, то їх дійсно потрібно ухвалювати, однак з демонстрацією повної консолідованості позицій ключових органів влади та за відповідної підтримки більшості у парламенті.

Петро Бурковський, експерт Школи політичної аналітики при НаУКМА, для "Української Правди"



powered by lun.ua
Головне на Українській правді