Із днем "щелкопера", вас, колеги!

П'ятниця, 6 червня 2008, 18:03

"Щелкопёр" – той, хто бездарно займається письменництвом, журналістикою; бумагомарака, писака.

Зокрема...

Лише тільки я зібрався стібнутися з приводу ницості регіональної української преси на прикладі харківського медійного болота, як несподівано виявив, що ця тема допекла не мене одного.

Харківський журналіст Віктор Чистилин розійшовся статтею, до якої важко що додати. Але все ж таки спробую...

Подейкують, що харківці не полюбляють читати пресу. Мовляв, прочитали свого часу Булгакова, і відтоді керуються порадою професора Преображенського про шкоду читання газет для апетиту.

Але, тут треба уточнити – не читають мої земляки виключно місцеві газети. Як і не дивляться продукцію (якщо це можна так назвати) місцевих телевізійників, а із усього радіо традиційно віддають перевагу злощасному "шансону".

Правий Чистилин – були часи, були люди – справжні акули пера, та й деякі видання чи телепрограми складали конкуренцію не лише київським, але й московським аналогам.

Покійний Сашко Кривенко, тоді ще редактор славетного "Поступу" навіть на пальцях рук доводив мені, чому і як швидко Харків мусить стати другою медійною столицею України, обігнавши в цьому напрямку Львів. Але, як подейкується, "пливли, пливли, а на березі вс***…".

А трапилась ця шлункова неприємність в першу чергу з вини самих журналістів. Так, ми дійсно колись були дружніми і поважали певну корпоративність. І коли на початку 90-х на чотири роки запроторили за грати нашого колегу Олександра Волосова, нехай і через два роки, але не без нашої участі, його все ж таки пощастило витягти із зони.

А сьогодні ми мовчимо, коли Сергій Стороженко, який свого часу Сашка посадовив, спокійнісінько працює віце-губернатором при Арсенію Авакову, котрий, як колишній медіа-магнат, пропагує себе палким другом журналістів.

І сьогодні ми вибачаємо ляпаса, що був фактично відпущений усім нам, коли депутат Шенцев відмутузив фотокора Авдошина. Мовчимо, коли наших же колег кидають у фонтани та позбавляють акредитації.

Терпляче вислуховуємо повчання мера Добкіна, чи із жахом спостерігаємо, як кримінальний секретар Гепа влаштовує публічного прочухана, як вожатий піонеру в коротеньких штанцях, одному із метрів харківської журналістики Маслову.

Можна довго патякати про різнобарвну владу, котра придушує свободу слова на Харківщині – але це сутність будь-якої влади. Можна скаржитись на жлобство хазяїв ЗМІ, і на ту безпардонність, із якою вони втручаються в редакційну політику – але ж це природа нуворишів.

А природа журналіста – бути в постійній опозиції до влади, а політично бути трохи ліваком, тобто контрапупити і владу, і олігархів.

А ми навіть свої шкурні інтереси свого часу відстояти не змогли (як це зробили київські чи трохи пізніше львівські журналісти), не домігшись тим самим хоч якоїсь особистої фінансової незалежності.

А все почалось в середині 90-х, коли ми не спромоглися зламати зговір і фактичне "крисятничество" головних редакторів харківських ЗМІ. Пам’ятаєте, коли можна було ходити по колу із редакції в редакцію, але більше $30-50 в місяць вам ніхто не пропонував.

І це в той час, коли главреди із наближеними, а інколи і з господарями видань, могли дозволити собі майже кожного вечора пиячити в дорогих ресторанах, чи зависати із дівчатками в саунах (привіт "Харківським губернським відомостям").

А ми, відаючи все це, шушукалися по редакційним курилкам, погоджуючись на пропоновані півсотні. Але в жодного не виникло бажання, об’єднатися, і, влаштувавши акції протесту, обструкції та бойкоту, зламати те хибне коло.

І що накажете робити сьогодні? А все спочатку: почати лупати владу будь-якого кольору, свавілля олігархів, оголосити війну, нехай для початку не корпоративну, але хоча б свою особисту, главредам, та їх господарям, і бути готовим, якщо ти вважаєш себе журналістом, а не писакою, подисидентствувати.

Мені можуть заперечити, мовляв, викинуть же з роботи, а жити ж та родини із дітьми годувати за що? Можна було б звичайно послатися на досвід дисидентів совкового періоду із їхніми андеграундними кочегарками. Але ми, слава Господу, вже не при совкові.

Знайти роботу того ж таки оператора котельної, чи сторожа, чи охоронця – не проблема. Принаймі, на прокорм вистачить. І довгими "зимовими вечорами" долати київські медійні бастіони, чи крапати "нетлєнку" – хто вам заважає?

Одна моя давня знайома, зробила крутіше. Втомившись сволочитися із редакторами із-за оплати її трудів, вона пішла в посудомийки на добу-троє. А у вільний час писала. Сьогодні вона бажаний автор багатьох гламурних київських видань, а на посудомийні галери повертається час від часу, аби збагатитися новими враженнями для чергового матеріалу.

Можу поділитися власним досвідом. Років із десять тому я сам собі виставив ультиматум – менше ніж за київську журналістську "мінімалку" (хоч гонорарну, хоч окладну) із харківськими ЗМІ не співпрацюю.

Не співпрацюю до сьогодні.

Коли стало дуже важко, згадав свою першу геологічну професію, та й подався на сезон в тайгові нетрі. Заробленого вистачило на рік безбідного існування та творчих експериментів.

Процедура повторювалась років із п’ять. Коли ж ця синекура закінчилась, подався в село, вивісив супутникову тарілку, обзавівся господарством, і у вільний від випасу гусей час, заробляю на хліб насущний, час от часу друкуючись в київських та інших не харківських виданнях.

І при цьому не перед ким не принижуючись, і ні в кого нічого не випрошуючи, пишу про те, про що і як вважаю потрібним.

Втім, давати поради справа невдячна. Кожен мусить вирішувати, що і як робити сам для себе. Але я знаю що і як робити не можна: не прогинайся, не будь "щелкопером", а будь журналістом!

Взагалі...

Якщо Україна за роки незалежності чогось суттєвого і набула в сфері громадянських прав, так це свободи слова.

І хоча тут у нас багато що далеке від ідеалу, але, навіть дуже прискіпливі та вибагливі, коли мова йде про порушення прав людини на отримання та розповсюдження інформації, американці констатують: на просторах СНД в Україні справи зі свободою слова виглядають найкраще.

Але заслуга державних вітчизняних інститутів в цьому мінімальна. Відносний розгул свободи слова у нас став можливим виключно завдяки самим журналістам, опозиційним політичним силам, опальним олігархам, Інтернету.

І, головне, із-за недостатньої деспотичності самої держави, котра, можливо, побоюючись драконівських санкцій з боку Заходу, нічого жорсткішого за "темників", в сенсі цензури, так і не ризикнула впровадити у свої стосунки зі ЗМІ.

Але втішатися тим, що Держдеп США не відзначає в Україні "політичних переслідувань чи тиску з боку державних органів на ЗМІ", не варто. Так, у нас років зо два, як немає "темників".

Трохи більше, Бог милував, не вбивали журналістів, та й про скандальні закриття яких-небудь відомих ЗМІ із використанням податково-судових важелів начебто нічого чутно не було.

Але, згадуючи висловлювання того ж таки Ющенка "про продажних журналістів", чи повчання Мороза, котрий пропонував вітчизняним ЗМІ повчитися свободі слова у російських колег (котрі, до слова мовити, давно забули, що це таке)…

Або закриття на УТ-1 програми "Толока", або законопроект Ганни Герман, який зобов’язував би усі без виключення вітчизняні ЗМІ стати рупором ВР…

Або постійні спроби СБУ та МВС натягти намордник на інет-видання, або побиття депутатом-регіоналом Калашниковим журналістки СТБ, або аналогічні дії його колеги по фракції Шенцева стосовно харківського фотокора Авдошина, то розумієш: державні діячі як і раніше прагнуть загнати писак в стійло.

Розмірковувати та дискутувати про те, як із такими зазіханнями боротися, мені здається можна до безкраю. Але, на моє глибоке переконання, головною перепоною на шляху подальшого розвитку свободи слова в Україні є її Конституція.

Точніше заключне речення статті 34, котра починається зі слів "Здійснення цих прав може бути обмежене…".

Якщо це положення буде виключене із Основного закону, то перші два речення цілком можуть забезпечити не тільки свободу слова в Україні, але й незворотність цього – одного з найголовніших – надбань української демократії.

Зрозуміло, вносити зміни до Конституції можуть лише депутати ВР. Але спочатку треба хоча б проявити ініціативу, розпочати дискусію, вкинути в маси саму цю ідею. І тут перше слово мусять сказати журналісти.

А політична сила, котра підтримає такого штибу починання, безумовно, отримає підтримку практично усіх дійсно незалежних ЗМІ. Що за теперішніх часів дорого вартує.

А ви, як вважаєте, колеги?

Валерій Семиволос, Харків, для УП

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Реклама:
Головне на Українській правді