Yahoo його знає!

Пропозиції до Доктрини інформаційної безпеки України, над якою працює РНБО

Циган, русин, третій лях
Таке говорили
Якби хто з них був царем
Що б вони робили…

Пам'ятаєте цю співомовку Руданського?

У політичних обговореннях кожен з нас виступає в ролі персонажа подібної дискусії. "Я б на місці Ющенка…" – каже один. "А я б на місці Юлі… " – відповідає другий. Ну нехай не судилося нам бути на їхньому місці, але навіть хвилинку помріяти, що від тебе в цій країні щось таки залежить все ж таки дуже приємно.

І справді, уявіть, що ми з вами є царем всієї України. Таким собі Ющенком-Тимошенко-Яценюком, або, коли хочете, Литвином-Януковичем-Кучмою. Уявили? Тоді скажіть, будь ласка, у чому ми були б зацікавлені перш за все? І одразу погодьтеся, що нема нічого важливішого за збереження власної держави.

Чесно ми з вами правимо, чи ні, але Україна є джерелом наших царських доходів, справжньою дійною коровою, і тільки дуже поганий господар не буде намагатися зберегти це джерело – щоб воно не тільки нас прогодувало, але й дітей, онуків, а краще і правнуків.

Щоправда, країна нам з вами дісталася та іще. Судіть самі – на території України відбувалися обидві світові війни. Тут концентрувалися силові лінії при створенні Радянської імперії у 20-ті роки, так само, як і епіцентр її розвалу у 90-ті.

Тут-таки відбувся найстрашніший геноцид в історії людства. А де сталася найбільша ядерна катастрофа мирного часу? Де проходить кордон двох могутніх цивілізацій – Російської та Європейської?

Кажуть, багато разів доля Європи залежала від наших подій – і татаро-монголи десь тут зупинилися, і гуни поруч пробігали, але не будемо занурюватися у історію. Нам вистачить ХХ сторіччя, щоб зрозуміти – Україна принаймні протягом ста останніх років була епіцентром історичних подій, які впливали як мінімум на Європейську цивілізацію, як максимум – на світову. І все це ціною нашої території, наших людей.

Цікаво, що попри ці очевидні факти, корінне населення країни абсолютно щиро вважає себе глибокою і відсталою провінцією по відношенню до Європи і навіть тієї ж таки Росії. Але ми з вами, якщо щиро піклуємося про збереження свого царства, повинні зрозуміти, що країна наша – ніяка не провінція.

Добре це, чи погано, але вона розташована прямісінько у жерлі історичного вулкану. А зрозумівши це, давайте спробуємо подивитися уважно – де наступного разу прорве. Звідки прийде ця нова, третя світова війна, і як зробити, щоб землі наші традиційно не стали суцільним полем бою, а наші хлопці – слухняними солдатами у арміях всіх воюючих сторін.

Ми скептично ставимося до загрози військової окупації і навіть, не повірите, економічної колонізації. Як мінімум через те, що в світі починається значно серйозніша заваруха, порівняно з якою солдати з автоматами та газотрейдери із задвижками виглядають гуртком аматорів вишивання.

Третя світова війна вже почалася. Це – війна за вплив на мозок тих, хто натискає курки та закручує задвижки, купує акції або голосує на виборах. Це – глобальна інформаційна війна.

Всім давно відомо, що на війні стріляє не зброя. На війні стріляють люди. Тому сьогоднішні штаби планують виключно інформаційні кампанії. І знову ареною розгортання бойових дій стає Україна.

Згадайте 2004 рік. На нас з вами випробували тоді технологію інформаційної інтервенції. Сусідня країна повністю окупувала наш інформаційний простір і зробила спробу анексувати голоси громадян України на виборах президента.

Операція не була до кінця успішною, але хто скаже, що сорок відсотків голосів виборців – це мало? Не дивно, що на своїй території вони спрацювали значно ефективніше і сповили свій електорат в першому ж турі.

Україна стає сьогодні центральною ареною інформаційної боротьби між Росією і Заходом. Чи можна не звертати уваги на цей прикрий факт? Якщо ми з вами вже взялися царювати, то для збереження власного царства варто замислитися, як зробити, щоб Україну знову на розірвали на Право-Лівобережну, реєстрову-низову, Київську-Галицьку, не зробили чиєюсь губернією або штатом. Тепер уже без зброї, але в новий, інформаційний спосіб.

Державі як інституції сьогодні непереливки. ЇЇ існування стало багато в чому умовним, особливо якщо взяти за приклад передову Європу. Подивіться самі: кордони зникли, міграція збільшилася – незабаром усе так перемішається, що й справді не розбереш, де ти знаходишся. Європейські держави начебто досі існують, але…

Якщо вірити теорії, територія та кордони є одною з найважливіших ознак держави. Принаймні так вчать у юридичних інститутах. Але де ви побачите кордон між Бельгією та Францією – хіба на папері? Інші ознаки держави теж під питанням – наприклад, фінансова система та податки. Валюта спільна, бюджет узгоджений згори, податки – як не уніфіковані, то взаємозамінні. Хіба ж це різні держави?

Закони європейських країн різняться менше, ніж закони різних штатів однієї держави США. Ну і з суверенітетом, який також є невід'ємною ознакою держави, теж не все так однозначно – варто було австрійцям проголосувати не за того прем'єра, який подобається сусідам, їм влаштували таку обструкцію, що бідолашні вимушені були переобирати. Хіба це суверенітет?

Отже європейські держави зникли або ж поступово зникають. І на їхньому місці виникає "єдиний могучій" Європейський союз та "новая общность людей" – європейський народ. Гасло Леніна про Сполучені Штати Європи нарешті втілилося у життя?

А може, держава просто переходить в іншу форму існування?

Держава народилася чи то з космосу, чи то через домовленість давніх людей, чи то через їхню класову боротьбу, насильство або Боже втручання – не так важливо. Людина теж за великим рахунком взялася невідомо звідки. Але і держава, і людина розвивалися, прогресували, а ті, що не встигли прогресувати – вимирали.

Ну і звідси висновок – якщо зараз держава переходить у іншу форму існування, ми з вами, як царі, маємо ловити цю тенденцію, інакше на нашу державу чекає нова смерть або нова колонізація, що за великим рахунком одне й те саме.

Загальновизнаним є факт, що ми сьогодні живемо у інформаційному суспільстві. Інформація фактично і була першопричиною сучасних європейських процесів. Вільний обмін інформацією – вільний обмін ідеями – товарами – людьми. Інформація об'єднала Європу значно раніше, ніж кордони. І світ вона потрошку об'єднує, хай би навіть нам це не подобалося.

Інформація у постіндустріальному суспільстві перетворюється на основний продукт виробництва. Залишимо за межами розгляду наслідки майбутньої енергетичної кризи – криза кризою, а все одно без інформації людство віднині не зможе.

А отже виникає запитання – чи може таке утворення, як держава, не змінитися під впливом інформаційного суспільства?

Висновок напрошується сам собою – не може. Інформація сьогодні перетворилася на нового бога. Вона створює нові світи та руйнує імперії. Вона змінює людей та відроджує старі цивілізації. Вона не дає нам жити і продовжує наше життя. Тричі проклята і тричі благословенна.

І не дивно, що сьогодні держава з територіального утворення поступово перетворюється на інформаційне. За цим дуже цікаво спостерігати. Але навіть кидаючи камінці у воду, треба дивитися на кола, що утворюються, інакше – заповів класик – це буде порожньою забавою.

Наступний етап осмислення – висновки. І далі вже – прогнози. Давайте спробуємо розібратися, що відбувається з державами у нашому безумному світі.

Перше, що спадає на думку – держава сьогодні отримує додатковий вимір. Інформаційний простір, так само як і звичайний, поділений на шматки. Кожен зі шматків орієнтований на певну географічну територію і певне населення.

Звідси з очевидністю виникає феномен інформаційної території. Інформаційна територія держави не має позначення на мапі, але вона існує.

У мінімальному варіанті – це інформаційний потік, який так чи інакше контролює держава, наприклад телебачення та радіомовлення, які виконують умови ліцензування.

У максимальному – вся, незалежно від місця виробництва, інформація, яка відображає інтереси держави або нації, тобто контролюється державою фізично або ідеологічно.

І дуже логічним виглядають кволі, але постійні спроби нашої держави захистити свою інформаційну територію. Зусилля РНБО у питаннях інформаційної безпеки дуже яскраво ілюструють цю ідею. Якщо навіть чиновники зрозуміли, значить дійсно наболіло.

Інформаційний простір має кілька очевидних складових (не претендуючи на вичерпність):

- телебачення
- радіомовлення
- друковані ЗМІ
- книжки
- інтернет

Давайте спробуємо розібратися з кожною складовою окремо і зрозуміти, яким чином вона із звичайнісінького простору перетворюється на територію – тобто обмежену і більш-менш контрольовану державою частину. Ми ж з вами все-таки царі, не забули ще? І тому значно більше ніж звичайні українці зацікавлені у збереженні держави у всіх її виявах.

Ну, тоді почнемо з Телебачення

Тут все найпростіше, бо в основі телебачення є частоти. Частоти належать народу, тобто державі. Їх, частот, мало. А бажаючих, багато. Звідси механізм – держава дає право користуватися частотним ресурсом тільки тим, хто погоджується дотримуватися певних правил.

А отже сектор телебачення нашої інформаційної території врегульовано найкраще – не можна сказати, що ідеально, не можна сказати, що безконфліктно, але процес регулювання триває, канали обмежують за процентом власної продукції (щоб вони не перетворилися на рупор закордонних телестудій), за мовою, за кількістю реклами тощо.

Для пересічного глядача це означає чіткий інформаційний кордон: те, що в ефірі і безкоштовно – українська територія, те, що на супутнику і за гроші – іноземна. На нашій території діють наші закони, які її регулюють.

Радіо за механізмом регулювання дуже схоже на телебачення.

Ми бачимо ті самі частоти, які держава здає в оренду, а за це вимагає дотримання законів і обмежень. Радіостанцій більше, тому контролювати їх важче. Є наприклад, довгі хвилі, які розповсюджуються, де хочуть, і нікого не питають.

Але зверніть увагу – весь комерційний ефір сьогодні зосереджено у форматі FM, який має дуже обмежену зону покриття і через кордон практично не передається. Чи випадковість це, а чи наслідок усвідомлення державою своєї регулятивної ролі – невідомо. Але попри наявність проблем у радіо-території, вона сьогодні існує і при бажанні може бути досить добре впорядкована.

Чому ми поділили паперові носії на дві частини – ЗМІ та книжки? Передусім через те, що вони займаються різною інформацією – газети та журнали переважно актуальною, книжки переважно довготерміновою, бо навіть найдурніший жіночий роман застаріває повільніше, ніж найрозумніша публіцистика.

Крім того у ЗМІ та книжок різні системи розповсюдження і часто навіть різні аудиторії. Ну і врешті, вони регулюються у зовсім різний спосіб.

Отже ЗМІ. Більшість читачів, мабуть, вже забула про часи, коли у нас вільно передплачувалися та продавалися російські газети. Ну і відповідно українських друкованих ЗМІ майже не було. Згадайте, як усілякі розумники казали тоді: "Це через те, що в Україні погани газети і непрофесійні журналісти".

Але потім держава втрутилася і припинила неконтрольований обіг іноземної преси. Покричали, поплакали, але одразу, неначе за помахом чарівної палички, з'явилися українські ЗМІ, а журналісти в один день перетворилися раптом на хороших і професійних – наклади провідних газет вперто полізли до цифр з п'ятьма-шістьма нулями.

Однак на цьому державне регулювання скінчилося, і іноземний виробник швидко отямився – він почав утворювати клони з чудернацькими назвами на кшталт "Московский (!) комсомолец (!!) в Украине (!!!)" – що слово, то смішніше, це вже нагадує не клона, а клоуна.

Проте подібні "клоуни" мають вагому перевагу – їм не треба починати "з нуля", номер майже повністю приходить з Москви і тут тільки друкується. Згодом їх стали злегка розцяцьковувати місцевими матеріалами, але це, погодьтеся, значно дешевше, ніж організовувати редакцію в Україні, наймати журналістів, створювати мережу корпунктів за кордоном…

Отже іноземний виробник інформаційного продукту має у нас суттєву перевагу перед національним. У координатах же інформаційної території така система називається "вікном" у кордоні. Через таке вікно невпинним потоком іде інформаційна контрабанда.

Звичайно, якби трохи подумати, можна було б закрити ці "вікна" у досить простий спосіб – вимагати від загальнонаціональних ЗМІ випускати обов'язковий варіант державною мовою. Це, як мінімум вирівняє економічні умови роботи іноземних "клонів" та вітчизняних ЗМІ, бо примусить варягів витрачатися на українську редакцію.

З точки зору абстрактних уявлень про справедливість та свободу слова, тут все виглядає логічно – держава дозволяє ЗМІ працювати на своєму інформаційному ринку і вимагає від них за це дотримуватися певних правил, так само як від телеканалів та радіостанцій.

Ну а з точки зору мовного питання ще простіше – якщо ЗМІ має статус місцевого, воно може виходити тільки мовою місцевої громади, а якщо ЗМІ претендує на загальнодержавний статус, логічно вимагати від нього версії державною мовою.

Певні, що існують й інші способи подолати нерівність національного та міжнародного виробників інформації та позначити свою інформаційну територію, головне тут – усвідомити, що це необхідно.

Книжковий ринок сьогодні копіює газетний зразка першої половини 90-х – більшість книжок привозять з-за кордону, а журналісти щиро вважають: це тому що українська книжка просто не користується попитом, а українські письменники всі як один погані.

Отже сама собою напрошується аналогія – якщо захистити ринок від іноземного виробника, наклади книжок одразу зростуть, а письменники припинять бути настільки поганими. Однак слово "книжка" має якусь магічну силу, тому чиновники і навіть деякі інтелектуали хапаються за святу воду, щойно чують про обмеження на іноземну книжку – що ви, мамо, як же можна!

Але ми з вами люди серйозні – царі, все-таки, тому дозволимо собі говорити без істерик, а по суті. По суті ж книжковий ринок вимагає поступового обмеження імпорту і переходу на власний продукт – не той, що написаний українцями, а той, що виданий в Україні.

Механізми такого обмеження обговорюються давно – оскільки ми не можемо застосувати мито, акциз та інші тарифні методи (це заборонено міждержавною угодою України та Росії), залишається тільки нетарифне регулювання, тобто квоти.

Поступові квоти на ввезення, які дозволять рідним видавцям нормально зростати і водночас не допустять дефіциту на книжковому ринку. Ну а для того щоб попередити виникнення "клонів-клоунів", які просто друкуватимуть тут готові макети, доповнити це іншим обмеженням, яке б сприяло виданню паралельних версій державною мовою – різний податковий режим або ті ж таки правила, що пропонуються для ЗМІ: хочеш продавати книжку на всій території України, забезпеч варіант державною мовою, щоб був.

Виключення тільки для навчальних, національно-культурних, словникових та інших специфічних видань (не будемо навантажувати читача докладними переліками, це питання дискутується вже кілька років, матеріалів достатньо).

Ну і нарешті, найцікавіше – Інтернет.

Здається, тут будь-яка держава зламає зуби – адже жодних методів контролю не вигадаєш. Можна звернутися до досвіду тоталітарних режимів, які обмежують доступ до комп'ютерів.

Інші держави гострять зуби на провайдерів – спецслужби вже давно сплели кубла навколо їхніх серверів, і найближчим часом можна чекати атаки на трафік – кудись можна буде заходити, а кудись зась.

Втім, на Берію сподівайся, а сам розум май, каже народна мудрість 30-х років. Не претендуючи на вироблення докладних рецептів, можна спробувати зрозуміти, де починається і закінчується українська інформаційна територія в інтернеті.

Перший сигнал до розуміння нам дає bigmir.net – віднедавна він став вести рейтинги сайтів у двох вимірах: за українськими відвідувачами та загалом. І ви знаєте, деякі сайти кардинально міняють свою позицію залежно від способу обрахунку – за загальними відвідуваннями вони в двадцятці, а за українським трафіком навіть до сотні не дотягують.

Або навпаки. Чи не здається вам, що це є ознакою формування українського простору в неті?

Інтернет є всесвітнім звалищем, і саме пошуковці та рейтинги сортують на фільтрують його, формуючи таким чином наші індивідуальні або групові простори. Здається, так само кристалізується і інтернет-простір національний.

Що тут може зробити держава? – спитаєте ви. Варіантів багато – від створення спеціальної програми сприяння для національних пошукових та рейтингових систем аж до ліцензійних вимог до них-таки.

Що є ознакою належності того чи іншого сайту до національного інформаційного простору? Питання відкрите, точно як відкрита для реєстрації будь-яка адреса. Наважимося на пропозицію – приналежність ресурсу до тої чи іншої національності вважати тільки питанням самоідентифікації.

Як у людей: я – українець. Яким чином про це повідомити – графою у паспорті чи вишиванкою, можна сперечатися. У інтернеті, наприклад, це може бути головна сторінка сайту. Сайт, який відносить себе до українського інформаційного простору, робить її українською мовою, для іншомовних відвідувачів є кнопки з відповідними національними прапорцями. Але це швидше ліричний відступ.

А от значно цікавіше мережеве явище – інтернет-ЗМІ. Тут держава має більше можливостей, якими, хоч і хаотично, але пробує користуватися. Наприклад, державна реєстрація інтернет-ЗМІ дає йому відповідні переваги – акредитацію на державні інформаційні події, офіційні повідомлення, права журналістів на інформацію тощо.

Не маєш статусу ЗМІ – пробач, маєш – користуйся перевагами, в тому числі правом носити зброю з гумовими кулями. Смайлик. І ці права відповідно мають бути збалансовані обов'язками, які держава формулює як умови ліцензування.

А тепер щодо проблеми регулювання. Вона виявляється не такою складнорю, якщо розумієш, що збираєшся регулювати. Адже намагатися обмежити персональні сторінки, лайв-джорнали, поетичні сайти тощо – дарма праця. Це безнадійно і навіть небезпечно. Все одно, що контролювати читача газет – що йому можна купувати, а що – ні.

Держава має регулювати тільки виробника інформації або її імпортера.

Погодьтеся, що попри стійкий імідж нематеріальності та незалежності інтернет-простір використовує-таки народні ресурси – зокрема землю, ефір, а головне, інформаційний ринок, бо ринок є таким самим ресурсом, і це очевидно. Отже якщо держава від імені народу дає право користування ресурсами, вона має право встановлювати правила цього користування.

І регулюванню державою підлягає тільки і виключно комерційне використання інтернет-простору. А тут у неї важелів достатньо – дозволи, ліцензії, податки.

Приклад – ми маємо персональну сторінку як письменники, самі оплачуємо її функціонування і не є учасниками ринку, тому обмежені тільки своїми власними принципами.

Інша справа – сайт нашого видавництва: якщо ми хочемо, щоб плата за його створення та підтримку лягала на валові витрати фірми, ми маємо виконувати правила, які встановила держава.

Те саме щодо продажу реклами – якщо корпорація купує банери і хоче, щоб це лягло на витрати, сайт, на якому крутиться реклама, має бути зареєстрованим і виконувати державні правила. Можна назвати це ліцензуванням, можна державною реєстрацією, але результат буде той самий.

Безперечно, треба розробити різні варіанти вимог – до інтернет-магазинів одні, до баз даних інші, до інформаційних сайтів треті, і реєстрація не повинна бути складнішою за реєстрацію ЗМІ, але це настільки очевидно, що не варто заглиблюватися.

Отже звідси недалеко й до загальних висновків:

· Держава сьогодні поступово стає інформаційним утворенням.

· Інформаційний простір має бути перетворений на інформаційну територію держави – контрольовану і обмежену інформаційним кордоном.

· За своєю природою мова є природним кордоном у інформаційному просторі, а також інструментом для вирівнювання прав міжнародних та національних виробників інформації.

· Інформаційний ринок є таким самим ресурсом держави, як земля або частоти, і комерційне використання цього ресурсу має бути регульованим державою з метою створення власної інформаційної території.

·Особисте використання інформаційного простору не може і не повинно регулюватися державою – це неможливо, а крім того суперечить праву людини на свободу слова.

· Якщо Україна найближчим часом не визначить і не делімітує свою інформаційну територію, нам доведеться жити на чужій території, значить де-факто у чужій державі.

Звичайно, вплив на інформаційні потоки з боку держави не обмежується дозволами чи заборонами – тут і пропаганда, і власна, державна інформація, і безліч сучасних способів інформаційного впливу.

Але без усвідомлення того, що інформаційна територія – це невід'ємний атрибут держави, усе це не має жодного сенсу. Приклад – навкруги: ми живемо в умовах інформаційної окупації і в результаті постійно скаржимося на те, що людям бракує патріотизму.

Можливо, комусь здасться, що ми вигадуємо велосипед. Особисто ми починаємо це підозрювати, коли читаємо, що Португалія забороняла виробляти на території своїх колоній книжки, так само, як і зброю, ще триста років тому.

Або коли довідуємося, що Китай за царя-косаря (чи як там його звали) створив спільний інформаційний простір , об'єднавши за допомогою ієрогліфічної писемності усі мови нацменшин, які різняться між собою більше, ніж грузинська та німецька.

Або коли бачимо, як наполегливо Росія бореться за збереження російськомовного простору у світі – не може бути, щоб це було несвідомим. Вони все знають – але нам не говорять. Тому що у територіальних конфліктах все дуже просто – або наше, або ваше. І це стосується інформаційній території також.

Тож для нас з вами, шановні царі України, є тільки два виходи – або всерйоз і терміново взятися за державотворення у інформаційному просторі, або зробити, так як мріяв найбільш прагматичний герой Руданського. Пам'ятаєте?

Я би тільки захопив
Царську скарбівницю,
Тоді таки того ж дня
Драпнув за границю.

Брати Капранови