Дилема для Заходу

Після багатьох місяців підготовки, Росія здійснила вторгнення в Грузію. Її переважаючі сили швидко зламали оборону військових Грузії, розташування яких було далеко не оптимальним для такого розвитку подій.

Тбілісі очікував, що біда прийде з Абхазії, із заходу країни, але не з Осетії.

Найкраща грузинська військова техніка та найбільш підготовлені загони військових чатували на околицях Сенакі (біля Абхазії), а також в Іраку, де грузини мали третій найбільший контингент серед військ союзників.

Відчайдушна спроба зупинити наступ росіян високо в горах, біля Рокського туннелю, зазнала невдачі. Через бомбардування російською авіацією цілей на території всієї країни та за напливу десятків тисяч біженців у столицю, подальший спротив був би самогубним.

Грузинське керівництво робило все можливе за тих надскладних умов. Вони оголосили одностороннє зупинення вогню після двох днів вторгнення. Відтягнули армію – яка, попри атаку, залишалася у бойовій формі – для підготовки до останнього бою за Тбілісі.

Але цього не сталося. Росія, відчуваючи, що ризикує переграти саму себе, перетворилася з армії, яка здійснила вторгення, на неспішну, погано керовану окупаційну силу.

Її вояки тягнули усе, що могли, навіть унітази з грузинських військових баз.

По лінії російської присутності, продовжувався терор. Мародерство, підпали, гвалтування та вбивства стали щоденною реальністю для нещасного грузинського населення, яке не змогло вчасно вибратися звідти і якого російські військові не спромоглися захистити.

Росія показова відвела війська з кількох міст, у тому числі Горі та Зугдіді. Але на стратегічних територіях, як от в районі головного комерційного порту країни Поті, росіяни залишаються.

Грузія та її уряд вижили, але майбутнє Грузії залишається непевним, а цілі великі частини країни знаходяться під окупацією. Наближається холодна зима.

Вторгнення Росії призвело до кардинальних змін геополітичної карти світу.

Але, світова громадськість сприйняла російське вторгнення порівняно спокійно.

У країнах, що розвиваються, реакція була взагалі напрочуд спокійною. Грузія, попри війну, все одно є "далекою країною, про яку мало що відомо".

А для тих, хто почувається знехтуваним Заходом, реальність перетворилася на зовсім іншу історію – про те, як ображена, але відновлена, Росія нарешті показала кулак нахабній Америці.

Схвалення дій Росії в арабському світі та країнах Азії було тихим, але від цього воно не стало менш показовим і реальним.

Росіяни тактично обрали правильний час для агресії: західні держави втягнуті у війни в Іраку та Афганістані. Непопулярна президентська адміністрації в США доживає останніх місяців.

І, нарешті, у серпні політики та громадські діячі зазвичай відпочивають. Тим більше, світова увага прикута до Олімпійских ігрор. Та й для економіки часи не найкращі: триває найсерйозніша за останні десятиріччя криза.

Захід вже був ослаблений, але це вторгнення виставило цю слабкість на загальний огляд. Країни Балтії та Україна побоюються, що вони можуть бути наступними в черзі, а тому серйозно схвильовані.

На просторі колишнього Радянського Союзу політики мізкують над наступними кроками, щоб убезпечити свої країни. Деякі з них можуть вирішити, що найкраще буде не висовуватися, заприсягтися в лояльності до Москви і сподіватися на краще.

Тривожним сигналом є те, що західні аналітики вперто не розуміють реалії нового світу. Тенденція покладення вини на жертву, за умов власної неадекватної відповіді, чи то реакції, триває повним ходом в європейських кабінетах.

Чи не правда, що Саакашвілі, цей "популярний, але гарячкуватий грузинський президент", сам цього заслужив?

Чи не була грузинська поспішність в опануванні своєї долі, в кращому випадку, глупістю, а в гіршому – необережністю? Чи не існувало століть етнічної ненависті, яка може й була використана Росією, але тим не менше дійсно існувала?

Такий поверхневий аналіз перекладає вину з того, хто дійсно винен – західних аналітиків, політиків та бізнесменів, які нездатні розлучитися з мрією про Росію, яка стає мирною та демократичною, одночасно з тим, як багатіє.

Це – попри зростаючу кількість доказів того, що Росія свідомо намагається прославити своє імперське, насильницьке минуле.

Прославлення Гітлера в Німеччині викликало б справедливий і негайний світовий осуд. Але захоплення російського владного режиму Сталіним і його вчинками не викликає такої реакції, бо, мовляв, "це ж лише Росія".

Якими б не були помилки Заходу в операціях в Іраку та Афганістані, це не є виправданням для аналітиків та політиків, які вирішили не помічати загрозливі події в Москві.

Ця війна є також серйозним ударом по західній ідеї про демократію як найкращу форму правління – і не лише тому, що маленька демократична країна була змушена вести війну, яку вона не могла виграти.

Сміливі дії Кремля заохочують тих, хто, спокусившись підйомом Китаю, ладен зробити висновок, що "авторитарний капіталізм" насправді не такий вже й поганий спосіб керування країною. Мрії про експорт демократії, можливо, зазнали смертельного удару на Кавказі.

Для найближчого майбутнього найбільш тривожним є очевидне безсилля НАТО. Коли лідери країн-членів, що знаходяться на західному кордоні Росії, починають відкрито турбуватися про дієвість статті 5 Договору НАТО (один за всіх і всі за одного) – це удар в серце найуспішнійшого війського альянсу за все існування людства.

Це безсилля було чудово проявлено в неділю, коли есмінец ВМС США "Мак фол" з гуманітарним вантажем на борту був змушений пришвартуватися неподалік від грузинського міста Батумі.

Корабель був завеликий для скромного порту цього міста; тоді як в Поті, природній гавані для такого судна, кружляли російські військові, спокійно арестовуючи знімальну групу Associated Press за те, що ті посміли пересуватися грузинським містом без російської акредитації.

Нарешті, положення, яке є найочевиднішим з усіх, – енергетична безпека Європи. Здійснивши вторгнення в Грузію, Росія показує, що вона збирається тримати під своїм контролем транспортні шляхи для каспійської нафти та газу в майбутньому.

Франція, велика європейська держава, що найменше залежить від російської енергії, очолила європейські зусилля зупинити Росію. Але інша велика держава в Європі – Німеччина – побоюється холодної зими, якщо вона стане занадто активною.

Попри той факт, що Росія скоріше за все не зможе припинити постачання газу в Європу впродовж дуже тривалого часу, навіть якби захотіла. Це вторгнення показало власну вразливість Європи до залякування.

І це насправді може виявитися єдиним позитивом цієї кризи.

Чим скоріше Європа звикне жити без російського газу і нафти, тим сильнішою вона буде. Міжєвропейські енергетичні мережі і відновлювальна енергія скоріше за все стануть дуже популярними в наступні роки.

Тим часом, у Тбілісі тісні робочі відносини уряду з його західними друзями допомогли уникнути катастрофи. Грузинський уряд-реформаторів все ще функціонує, постачання необхідного для життя краму не припиняється, попри російський контроль над основними комерційними шляхами.

Загроза атаки російських сил на столицю спала. Але проблеми, які стоять перед Грузією, є надзвичайними. Необхідно відбудувати більшу частину її інфраструктури. До приходу зими слід переселити більше 50 тисяч біженців в чисті, теплі помешкання. Необхідно переконати збентежених інвесторів, що їм буде безпечно повернутися.

У Заходу все ще є час припинити потік поганих новин. Обіцянка серйозної підтримки Грузії грошима, експертним ресурсом та товарами в наступні тижні буде дуже важливою.

Грузія має відбудуватися і процвітати – для Європи, для Заходу і заради правового світового порядку, що є основним гарантом від повторення минулих помилок.