Соціальний фактор зможе об’єднає Україну

Вівторок, 23 вересня 2008, 15:20

Сьогодні лише лінивий не говорить про роз’єднання України та про конфліктне існування "двох держав" в одній. На жаль, так і є.

Впродовж останніх 17 років одним із найнепростіших для держави питань є те, як ліквідувати наявні ідеологічну, культурну і мовну прірву між заходом і сходом. Чи можливо взагалі щось змінити?

Утім, коли говорити про роз’єднання, в першу чергу, необхідно визначити, що ж роз’єднує. Адже, коли одна частина України тягне державу у бік Москви, а інша в бік Заходу, то про такі речі, як цивілізованість, ефективність державного управління, впровадження якісної і збалансованої державної політики залишається тільки мріяти.

Якби в Україні еліта (чи скоріше ті, хто намагаються себе за неї видати), була більш інтелектуальною і освіченою, то питання можна було б розв’язати майже без проблем. Декілька історичних паралелей, узагальнення та виділення основного чинника, популяризація його опису для полегшення сприяння електоратом.

Та саме відсутність ідеології і державної пропаганди модерної українскості України та небажання політичних і економічних еліт зменшити соціальну і економічну прірву між населенням сходу і заходу, є тими збурювальними чинниками, котрі не дають навіть приблизного наближення до об’єднання.

Проте, можна спробувати дати інше й визначення. За правильної постановки питання, воно може звучати дещо інакше – що може слугувати прикладом спільної загрози для українців?

Що може бути заявлене як чинник, котрий однаково є не прийнятним і для старшого покоління, і для молодшого, і для інтелігенції, і для робітничого класу, і для заможних, і для бідних, для тих, хто при владі в країні, і для підлеглих цій владі?

Очевидно, що одним із вирішальних факторів, що може об’єднати Україну – це урівноваження її соціальної складової і підвищення рівня життя людей.

Адже будь-які соціальні збурення на ґрунті величезної прірви між багатими і бідними, не тільки мають не влаштовувати тих, хто нічого не отримав від розпаювання "елітами" на свою користь колишньої державної власності, але й тих, хто здобув за останні роки величезних майнових і фінансових статків, і бажає їх не просто зберегти, а й передати у спадок своїм нащадкам.

Але якщо факт роз’єднання створюють політики, нацьковуючи одну половину українців на іншу, то соціальну складову цього роз’єднання спровокувала корпоративна олігархія, котра не може зупинитися в розграбуванні України.

Дехто з політичних сил, що протистоять сьогодні в Україні одна одній, вважає народ засобом, дехто ціллю, але ці погляди ніяк неможливо звести до купи.

Але якщо на першому етапі накопичення капіталів скоробагатьками керований політичний хаос допомагав їм у здобуванні мільйонних і мільярдних статків, то на етапі легітимізації накопичених статків така ситуація перманентної політичної та економічної нестабільності вже не може влаштовувати вітчизняних нуворишів.

На загал, спрощену схему роз’єднання українського суспільства можна описати в кількох пунктах.

Це: історичні обставини; різність поглядів, цінностей, переконань та устремлінь; різні культурні, мовні і світоглядні особливості українського населення.

Причому будь-яка політична еліта (за критеріями фінансових статків, регіональності тощо) є всього-на-всього індикатором тих верств населення, які вона репрезентує на всеукраїнському рівні.

Тому гіпотетично задовольнити електорат заходу і сходу України могла б лише та політична сила, котра б реально сприяла зростанню економіки й добробуту населення.

Якщо говорити про досягнення чи промахи команди Віктора Ющенка, то найбільшим позитивом за усі ці роки є спроба розвінчування міфів, котрі нав’язані українському суспільству за більше, аніж 70 років панування комуністичної влади в Україні та намагання поступової культурницької роботи.

Все це потребує великого терпіння і результати можна буде побачити лише через досить значний проміжок часу. Адже цілком очевидно, що у більшості поки що немає спільної історичної пам’яті, вона була відформатована на сході і на півдні радянською пропагандою під свої власні комуністичні інтереси.

Потрібно вчити дітей правді про історію, вчити дітей любити свою землю і народ. Хоча дуже багато хто нині взагалі їх не цінують, і у цьому й головна проблема неприйняття української державності.

У цьому сенсі курс Віктора Ющенка і його команди – абсолютно правильний. Керівництву країни необхідно продовжувати теперішній курс на українізацію шкіл, попри протести російськомовних росіян та українців. А ще і українізацію телевізійного і радіо простору.

Бо ж ця українізації спрямована передусім проти радянської культури і російських імперських традицій. А також слід почати реально підтримувати українське книговидавництво та українські ЗМІ.

Але усі ці (хоча й іноді найкращі засоби) ніколи не дадуть бажаного результату, якщо помаранчева влада не буде враховувати соціальну складову, котра на сьогодні є найпотужнішим чинником під час голосування українським електоратом за ту чи іншу політичну силу.

Потрібно підіймати економіку і її соціальні складові, аби українські громадяни не збігали з країни на заробітки, а навпаки поверталися додому.

Адже спротив громадян України на сході і півдні проти вивчення і функціонування в їх регіонах державної мови, це скоріше явище соціального супротиву, а не політичного.

Оскільки об’єднати Україну реально можна тільки після досягнення пристойного рівня життя, а доти все це не більше аніж спекуляції і емоції.

Адже бідністю нікого і нічого об’єднати не можна.

Нині Україні нагально потрібен не тільки політично, але й соціально свій Ататюрк. На жаль, Віктор Ющенко таким Ататюрком за усі ці роки не став. Його більше можна вважати президентом олігархів, ніж президентом "маленьких українців".

Якщо пригадати піраміду потреб людини, котру вивів психолог Абрахам Маслоу, то базовою потребою є матеріальне благополуччя. І поки воно не буде задоволено, люди, у переважній більшості випадків, і українська дійсність наглядно довела це, не думатимуть ані про культуру, ані про історію, ні тим більше про об'єднання.

А от коли пересічні українські громадяни масово вважатимуть "як це мені повезло, що я живу саме в Україні, а не де інде", то тоді і до мови державної ставлення буде зовсім інакшим, і до всього іншого.

На жаль, іншого шляху українізувати південь і схід немає. Адже неможливо думати про високе, коли не завжди знаєш, як прогодувати сім’ю. Й хоча це дуже змахує на "ковбасну ідеологію", проте починати потрібно саме з цього, а за цим й підтягувати усі інші високі естетичні потреби людини.

Йдеться не про примітивні економічні і соціальні чинники. А, приміром, про спроможність харчуватися здоровою та екологічно чистою їжею, що включає всі необхідні для людини компоненти.

Мати доступ до якісного і всебічного медичного обслуговування, житла, освіти, тощо.

Відпочивати в Криму чи у Карпатах хоча б раз на рік. На жаль, поки що для більшості населення України все це не є доступним.

При чому, якщо економічний чинник не є прямою причиною культурного зросту, він є причиною супутньою, але необхідною. Утім, цього недостатньо.

Найголовнішою українською проблемою сьогодення є проблема невизначеності. Спершу треба визначитися із тим: що в громадян України є між собою спільного та чим українці унікальні, єдині та неповторні на міжнародній арені.

Для цього необхідно надати можливість українським митцям і взагалі всьому українському заявити про себе, як в Україні, так і по усьому світові. Щоб не тільки спортсмени демонстрували, що Україна – таки не Росія, що вона є і здатна гідно заявляти про себе.

Тож реально об’єднати Україну можливо лише завдяки економічним і соціальним чинникам.

Люди зі сходу часто зомбовані закладеною іще з радянських часів тезою "Росія нам допоможе", в яку вони свято вірять. Вся проблема у тому, що у більшості східняків немає впевненості в майбутньому, от і тягнуться вони до "великого брата" за старою радянською звичкою.

Коли ж в їхній свідомості зафіксується, що нам і без Росії добре, що ми все самі вміємо, тоді й розпочнемо об'єднання. Найперше через економічний чинник.

Потрібно, щоб українські громадяни по всій Україні відчували себе захищеними у фінансовому плані та впевненими в завтрашньому дні.

Тоді вони розумітимуть, що Росія нам потрібна як сусід. Виключно. І потягнуться до українських мови та культури. Очевидно, що цей процес не може бути швидким, але лише від розуміння соціального й економічного чинника керівництвом української держави, можливе реальне об’єднання українського суспільства.

Віктор Каспрук, політолог, для УП

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Реклама:
Головне на Українській правді