Яким повинен бути націоналістичний рух?

Ситуація в Україні дає всьому світові наочний майстер-клас як не треба творити політику, будувати державу і встановлювати демократію. Український політикум нагадує вайлуватого ситого переростка, якому дали в руки рогатку і намовили стріляти по вікнах батьківсьської хати з ближньої "політичної позиції". Як і хто намовив, не суттєво.

Виховувати чи переконувати українських владних політиків нікому, і справа ця абсолютно безперспективна. Вони самі намагаються виховувати і змінювати суспільство за власним "образом і подобієм", що може дорого коштувати нам і нашим нащадкам.

Безперспективно також міняти гірших на порядніших, адже система з часом урівнює всіх.

В Україні домінує політика обіцянок і гасел, натомість Україні потрібна державницька дія, тобто діючий патріотизм в політиці і в суспільстві водночас.

Діючий патріотизм ще називається націоналізмом. Час творити єдиний націоналістичний рух, як засіб самопорятунку суспільства.

Багатьох привчили лякатися слова "націоналізм", але навіть противники цього поняття не проти націоналізму поневолених націй. Так, принаймні, сформулював перед ЗМІ свою позицію затятий ворог націоналізму нардеп- регіонал Сухий.

Залишається формально довести факт поневолення української нації, щоб ні в кого не залишалось аргументів проти націоналізму. Це неважко, адже сучасний глобалізм набув сили завдяки витонченому економічному визиску слабших народів.

Сучасна колонізація на відстані неодмінно супроводжується інформаційним докорінним знищенням захисних реакцій націй, щоб безсоромний грабунок став не поміченим самими поневоленими.

Термін "поневолена нація" можна сміливо застосовувати до будь-якого народу, який зазнав інформаційної поразки, втратив контроль і домінуючу гуманітарну присутність у власному інформаційному просторі, а тому не може дати лад власній політичній системі та економіці.

В такому разі Україна має всі ознаки поневоленої нації, не зважаючи на формальні атрибути незалежності і держави. Це поневолення гуманітарне, інформаційне, незриме, але реальне за результатом.

Колонізація і маніпуляція слабшою нацією за допомогою інформаційних технологій – це фактично одне і те ж. Наслідки ті ж самі – зубожіння населення і втрата економічної перспективи.

Тільки тепер сучасний колонізатор не нав’язує власної присутності. Він окупував інформаційний простір і ніби закликає бути колонізованими, аби лиш не українізованими.

Ті, що повірили і бояться бути українізованими, можуть стовідсотково вважати себе колонізованими і наочно переконатися в цьому, порахувавши свої низькі достатки, начитавшись жахів про українське життя у ЗМІ і надивившись дурнувато-чужого, зомбуючого телебачення.

Тому справжні українські політики мають обирати націоналізм і стимулювати масовий націоналістичний рух. Чому вони цього не роблять? Є тільки дві можливі причини: не розуміють суті і необхідності масового всегромадянського націоналістичного руху, або співпрацюють (свідомо чи мимоволі) з колонізуючою силою.

В наш час у світі практично вже немає моноетнічних держав, тому і націоналізм, як форма самозахисту перед негативами глобалізації, має сенс тільки як масовий різноплановий громадський рух, але локомотивом цього руху має стати найвідповідальніша частина громадян.

Історично відомо, що серед українських націоналістів, крім етнічних українців, було чимало патріотів іншого етнічного походження. Головна ознака сучасного націоналіста бути діючим, а не балакаючим патріотом України.

Націоналізм – це не заслуга національного походження, тому не всі етнічні українці можуть сприйняти спосіб життя націоналіста. Утім, чимало громадян України готові до того, потрібен лише організаційний поштовх і єдиний національний лідер нового типу.

Потрібні ультрасучасні, лаконічно сформульовані засади націоналізму, як державницького громадянського руху самозахисту і самовдосконалення суспільства, з метою досягнення високого, за світовими ознаками, рівня якості життя.

Мається на увазі гармонія матеріального і гуманітарного життя, коли українець буде щасливий і не матиме проблем в Україні як, а представники меншин матимуть змогу вільно жити життям своєї громади і всієї України.

Як не парадоксально, але питання української мови, становища української культури, духовності не є програмними завданням націоналізму. Це лиш дуже важливі ознаки готовності суспільства до патріотизму і здатності нації змагатись зі світом за свої життєві права.

Незадовільний стан української мови і культури свідчить про слабкість, неготовність до громадянського націоналізму найчисельнішої верстви – етнічних українців.

Про причини такого стану сказано багато, але від проголошення незалежності, за все відповідальні самі українці. Слабкий і бездіяльний завжди винуватий.

Саме тому, суто інтуїтивно, націоналісти переймаються здебільшого захистом української мови, культури і самобутності. Вони дбають про сприйняття пересічними громадянами і, в першу чергу етнічними українцями, патріотизму як широкого руху і способу життя суспільства.

Разом з цим, не менш важливо пропагувати мету громадянського націоналізму. Якби більшість громадян зрозуміли призначення сучасного націоналізму і мотиви його поширення, вони перестали б лякатися того жупела і побачили б в націоналізмові спосіб самопорятунку і самозахисту.

Кожен громадянин захищав би своє етнічне і, водночас, був готовий вирізняти і захищати загальнонаціональні інтереси. Безперечно, ми б дуже швидко забули б про проблеми державної мови, української преси, книговидання, єдиної церкви і єдності політики.

Як не парадоксально, але за всіма ознаками, народи і меншини України, крім етнічних українців, в загальній масі демонструють яскраві ознаки такої готовності.

Їхній націоналізм прагне реалізації і цією обставиною дуже вправно користуються інші держави, щоб залучати їх до власних симпатиків, помічників на території держави.

Через те, що українська державна машина не розуміє природи націоналізму і національних стосунків людей, потенціал етнічних громад не спрямовується владою в єдине русло загального громадянського руху для підсилення держави і захисту її інтересів. Ознака цього – наявність так званих "п’ятих колон" в суспільстві і політиці.

"П’яті колони" – це наслідок тимчасового програшу України в інформаційній війні внаслідок неправильної ідеологеми держави. Наші лідери їздили за кордон переймати досвід економіки, але не побачили головного – громадянського націоналізму успішних націй.

На відміну від політиків, це добре відчувають і спостерігають українські вимушені емігранти-заробітчани. Натомість вищі чини й досі не розуміють чому різноетнічні громадяни Франції однаково готові захищати інтереси Франції.

Звісно ж, в сучасних успішних державах громадяни не говорять про націоналізм, а просто звикли жити як активні патріоти. Все суспільство наповнене особливим станом, який ніби й непомітний, але відразу проявляється у випадку зовнішніх загроз національним інтересам.

Українців треба було навчати цьому з усіх екранів телевізорів, шпальт газет і політичних трибун , адже наше покоління не знало і не могло мати традиції масового єднання в дії – захисті національних інтересів.

Був шанс – затяжний період мітингової демократії і той спустили на гальмах тривалим стоянням без дії на площах і бездарними промовами ораторів. Ми й держави своєї не мали так довго, щоб відчути: як то бути громадянином і передати це відчуття дітям.

Героїчні і жертовні вчинки українські націоналістів і феномен УПА – це перш за все реалізація незадоволеної жаги бути громадянами вільної України. Цю жагу пробудили в українцях націоналістичні організації і "Просвіта" на початку минулого століття.

Але це вже історія. А ми, нині сущі, всі певним чином винуваті в тому, що впродовж років незалежності ніхто по-державному з народом так і не говорив. Говорили про кривди, реформи, вибори і якусь незбагненну національну ідею, компроміси, толерантність і лібералізм для багатих, але це не те…

Сьогодні українське стає "неформатом" і це вже сприймається з мертвим спокоєм зчерствілою більшістю.

Україні потрібна лише одна сильна націоналістична громадська організація. На мій погляд важливе значення для початку має навіть не формальне об’єднання, а готовність організацій подолати замкнутість у власному середовищі і стати сучасними високотехнологічними організаціями, здатними проникати у вражене депресією і деградуючим лібералізмом суспільство.

Сучасний націоналістичний рух має головне призначення: оберігати від деградації і занепаду суспільство, без чого всі зусилля ліпити надбудову сильної і конкурентоспроможної держави є марними.

Не дати народові зневіритися і скотитися до стану слабкого, враженого деградуючим лібералізмом, озлобленого на власну владу натовпу, бо таке суспільство є готовим тілом чи толокою для світової колонії.

Тому треба раз і назавжди забути про соціологічні показники впливовості націоналістичних організацій – вони зайві. Навпаки, націоналістична організація повинна працювати непомітно, мов роботяща бджола. Її мета –наповнення патріотизмом усього суспільства і політикумуму, а не виокремлення його в політичну резервацію.

Перша ціль – єдність більшості громадян і у сприйнятті і захисті національних інтересів України. Другий етап – забезпечення найвищого рівня якості життя громадян і захист національних інтересів. Така Україна буде бажаним впливовим партнером у світових колективних системах координації дій та безпеки.

Таку мету підтримає кожен громадянин держави, якщо одержить чіткий план та щоденні практичні переконання в тому, що це не блеф і це є результатом і його особистої націоналістичної позиції.

Зрештою, чому українці повинні задовольнятися метою будь-що вижити і втішатися соціальними подачками із своєї ж кишені-бюджету від імені доброго уряду, очолюваного красивим прем’єром?

 

Володимир Ференц, Івано-Франківськ, для УП